Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

«Тут ближче до Бога». Розповідь про отця, який високо в горах лікує людей

«Навіть коли одна людина захоче боротись з алкоголем чи наркотиками, то ми готові працювати задля неї», – отець Тимотей Феш. Монах. Теолог-терапевт. Мешкає у греко-католицькому василіанському монастирі Преображення Господа Ісуса Христа у селі Дземброня. Займається з людьми, які свідомо прийняли рішення викинути алкоголь, наркотики та будь-які інші залежності зі свого життя, знайти в собі силу та мотивацію для того, щоб почати все спочатку.

У селі Дземброня високо-високо в горах розташувався чоловічий василіанський монастир. Його збудували 20 років тому. Отець Тимотей, який переїхав в Україну з Польщі, відчувши своє покликання до монастиря, хотів бути там, де ближче до Бога. «Я хотів тут жити, – каже отець. – Інакше жити. Тут зовсім інша специфіка. Хотів бути в Україні. Я відчуваю, що тут у горах глибше, ліпше. Всі ся сміять, що тут ближче до Бога. Однак справді в тому щось є, бо тут більше спокою, тиша. Більше людина може призадуматись, зупинитись. У інших монастирях чи у містах такого нема. Поляки про таке кажуть, що то є гонитва щуров (сміється). Вищих щуров насправді. А тут час сповільнюється. Ми працюємо, робимо різні речі, але все спокійніше. Я тут, бо хотів побачити іншого життя».

Мені самій щоразу відгукуються слова отця. Мене теж постійно тягне в гори. Ця тиша і спокій зачаровує, приковує увагу і змушує повертатись знову та знову. Не знаю, скільки разів я вже була на Дземброні, скільки піднімалась на одну з найвищих вершин українських Карпат – гору Піп Іван, однак щоразу хочу туди повернутись, хоча б на кілька днів.

Нині Верхня Дземброня с розкидане по «горбиках» село, в якому мешкає 30 сімей. Це як рахувала пані Параска, в якої неодноразово довелося зупинятись, максимально 100 осіб. У Дземброні крім греко-католицького монастиря є ще православна церква.

Люди живуть. Пораються біля худоби. Ходять по гриби та афини. Майструють хатинки. Хтось знаходить в собі силу, щоб займатись господарством чи будувати щось для туристів, а інші – спиваються. Багато виїжджає в сусідні країни на заробітки і часто не повертаються. Ну якось… як завжди…

Дземброня відома серед туристів. Звідси розпочинається один з трьох найголовніших підйомів на Чорногору, де розташована обсерваторія. За будь-якої погоди, у будь-яку пору року туди мчиться люд у пошуках чогось свого. Хтось задля спортивного досягнення, інші – щоб отримати естетичне задоволення, душевний спокій і гармонію.

Чи пам’ятаєте, отче, той день, коли Ви вперше приїхали до Дземброні?

До Дземброні я був у Перемишлі. Однак, коли повертався сюди, то мав відчуття, що повертаюсь до додому. Як вчився в Варшаві і закінчив інститут психології здоров’я та психотерапії, я писав дипломну роботу про поведінку узалежнених і співзалежних. Тоді випадково знайшов книги своєї бабці. Я прочитав, що наші предки прийшли з Закарпаття. Хто зна, чи тут горами не йшли вони.

А скільки років Вам було, коли Ви пішли в монастир? І якою була реакція батьків?

Мені був 21 рік, коли я пішов до монастиря. Мами моєї вже тоді не було. У сім’ї нас було 5 братів. Пам’ятю, що моя мама завжди хотіла, щоб серед нас хоч хтось став священиком. Моя сестра рідна також пішла до монастиря. Вона з Згромадження салезіянок при церкві Покрови у Львові, працює з дітьми. Видно, що так мало бути.

Чому працюєте з узалежненими людьми?

Це трапилось уже тут. Я побачив, що багато людей спивається. У містах то ще не є такою проблемою як на селах. У Польщі я працював на парафії. Там теж помагали узалежненим, але там їх менше ніж тут. У нас, як Ви самі бачите, люди не вміють святкувати нічого без алкоголю.

У монастирі живе один чоловік, який пройшов тут терапію і йому Архимандрит порадив пройти ще навчання по психотерапії в Польщі. Ось він і потягнув мене за собою. Сказав: «Ходіть!» Спочатку я не хотів, бунтувався, але тепер вдячний йому за те, бо нині я можу працювати та допомагати ще й так людям, бо багато осіб приходить до священиків.

Скільки часу триває робота з узалежненими людьми?

Це триває 4 тижні. Це такий мінімум, який потрібен людині. Працюємо ми з ними інтенсивно. Насамперед даємо людям знання про те, що таке хвороба, а потім викликаємо їхню мотивацію для боротьби. Зазвичай, це вже відбувається тоді, коли людина починає усвідомлювати, що з питтям їй зле, але й без пиття вона вже не може. То є такий момент, коли потрібно прийняти рішення і дехто приймає. Іноді люди дзвонять, але потім знову на якийсь час усе відкладають.

Є якісь кроки, механізми роботи з узалежненими?

Є. І наступний крок нашої роботи – це робота з їхнім безсиллям. Працюємо зі Святим Письмом. Після безсилля йде робота з алкогольним голодом – це емоції, мислення, психосоматика та сама поведінка. Щоб змінити поведінку, слід змінити емоції. Часто люди використовують емоції, щоб напитися. Людина узалежнена, яка відчуває біль, терпіння, потребує зняти щонайшвидше той біль. Вона не знає конструктивних способів зняття болю, тільки алкоголь чи наркотик. Простий приклад. Людина, яка курить. Як тільки в неї щось стається, вона автоматично витягує цигарку та починає курити. Та людина не вміє інакше. Для неї біль, терпіння, стрес одразу провокує дію. У таких людей блокується мислення. Будь-яка залежність блокує мозок, інформацію про шкідливість. Потім іде механізм заперечення, що, мовляв, у людини немає проблеми. І останній крок «зачароване колесо» – це стан розпорошеного та роздвоєного его, коли людина не знає, ким вона є. До прикладу, коли він п’є, то він герой, а коли тверезий, то з’являється відчуття провини і переживання за все те, що він натворив. Це ніби, як людина, яка не має чітких кордонів.

Є якась одна причина виникнення алкогольної залежності?

Алкоголь – це хвороба. Хвороба пов’язана з порушенням психіки та поведінки і духовна проблема також. У такі моменти людина не має жодних цінностей. Єдина цінність – напитися і роздобути алкоголь. Це все. У терапії духовність – це моє его. З моїми даруваннями, дарами. Коли людина п’є, вона це все затрачує. Алкоголь усе це забирає. Ні діти, ні дружина, не мають значення. Усе, що людина може усвідомлювати, це те, що коли вона не вип’є, то її розірве.

Спадковість теж може зіграти свою роль у виникненні алкоголізму, але який точний відсоток, сказати не можу. Приблизно 20 % – середовище, в якому виховується людина і 10% – інші чинники.

З чого розпочинається робота з узалежненими?

Коли людина приходить до нас, вона розповідає свою історію. Це має бути добровільно. Бо те, що ми робимо тут, називається праця над собою. Тому це має бути тільки власне рішення людини, а не мами чи дружини хворого. Ми не використовуємо ліків, хіба їх виписали лікарі. Наш метод – це робота зі Святим Письмом і пробудження волі до життя та мотивації.

Часами нам дзвонять родичі, щоб ми взяли людину на терапію. Я запитую, чи хоче цього людина, якщо ні, то ми пропонуємо натомість сюди приїхати їм. Часто траплялось і таке, що людина, яка живе з залежним після проходження терапії, повертається додому, і залежна людина теж зголошується на це навчання.

Як формуються групи? По скільки осіб?

Це залежить. Скільки назбирається. Іноді можемо працювати і з однією особою. Прикро стає тоді, коли люди, які отримали тут знання, не використовують їх дома. Коли повернувшись у звичні умови знову починають пити, бо там є збудники: оточення, магазини. Хоча здебільшого, навіть тоді, коли людина повернулась додому і запила, вона все одно не повернеться до того стану, з яким приїхала. Ті знання зберігаються. Під час праці з тими людьми ми намагаємось змусити їх побачити те, як алкоголь вплинув на їхнє життя, що вони втратили: особисте, духовне, родинне. Деколи людина змінює якість пиття. Не п’є, що попало, але кращий алкоголь, а не одеколон.

Хто зазвичай приходить на терапію? Чоловіки чи жінки?

Здебільшого жінки. Бо вони легше спиваються і довше виходять з того. Дуже багато жінок п’є. Найкращі групи змішані. Коли є і чоловіки, і жінки. Тоді це інша терапія. Насправді це важка робота, бо вона триває, можна сказати, 24 години на добу. Весь день ми разом. Тільки на ніч вони йдуть до себе.

Як на мене, це надзвичайно важко насправді зважитись на таку роботу над собою, визнати свою слабкість, але, напевне, ще важче – почати боротьбу і перемогти у ній. Що допомагає людям?

Я вірю в Бога і в Його всемогутність. У всьому, що мене оточує я бачу Його велич. Бог дав людині вільну волю, бо Він любить її. Тому один з наших терапевтичних кроків – це довіра до Нього. Ми в таких ситуаціях визнаємо своє безсилля. У посланні до римлян написано: «Я роблю те, що я не хочу. Знаю, що то є зле, але я то роблю». Це означає, що людина того не хоче робити, але вона це робить. Це і є феноменом анонімного алкоголіка, що він визнає це безсилля. Апостол Павло каже: «Що моя сила виявляється в безсиллі», бо тоді людина дозволяє Богові діяти в людині. Людина не може сказати квітці: «Розцвіти», бо вона має пройти якийсь процес, але якщо Богові ти довіриш цю ситуацію, то Він зможе зробити те, чого не може зробити людина. То є Сила міцніша за мою. Тому я мушу передовірити цю свою силу Богові і тоді Він почне діяти через мене. Я працюю, я роблю, я думаю, але віддаю це все Богові.

Я маю такий гарний приклад. Ми йдемо по житті і ніби маємо мішок на плечах. І в той мішок кидаємо усе, завантажуємо себе так, що вже йти не можемо. І коли вже людина знесилена, то вона вже мусить щось зробити з тим мішком: або викинути його, або віддати все Богові. Тому і я маю собі такий образ, що я тримаю той мішок. Я вже встаю, але Бог разом зі мною його піднімає. Він несе його разом зі мною. Саме це і є довірою до Бога. Я буду нести, я буду розпоряджатись своїм життям, але я вчусь дозволяти Богові допомагати мені.

Люди бояться віддати все Богові, мовляв, а що я тоді буду робити. Однак насправді ти будеш робити саме те, що ти робиш, але вже з подвійною силою, бо до твоєї сили додасться ще Божа сила.

У розмові отець Тимотей закликає усіх до змін. Каже, що коли є бажання, то підкориться будь-яка вершина. Спокій, гармонія та відірваність від світу, а також час, проведений із тими, хто бореться і прагне перемоги, змінює усе: світогляд, серце, розум. Інші цілі, інші речі, а іноді й дари відкриваються перед людиною. Гори наповнюють, вони змінюють і окрилюють людину. Часами ти просто спостерігаєш красу, а деколи – навіть хочеш її відтворити, і тоді з серця злинуть нові слова, світлі думки та нові мрії.

Усі хвороби можна подолати, усі лінії життя можна змінити. Потрібна лиш віра, перший крок і перемога буде.

Джерело: Твоє Місто

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *