Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

СТИРАННЯ

„У цьому будинку, мікрокосмі багатокультурної Галичини, на зламі XIX-XX століть мешкали  видатні перемишлянки:

Вінцента Тарнавська (1854-1943) – польська активістка за незалежність;

Олена Кульчицька (1877-1967) – українська художниця і графік;

Гелена Дойч (1884-1982), американська психоаналітик, полька єврейського походження.”

– свідчив тримовний напис на меморіальній дошці, розташований на фасаді кам’яниці ч.26 на площі Ринок в Перемишлі. Розміщена там 11 вересня 2020 року двома перемиськими мисткинями-активістками Лілі Каліновською та Ядвігою Савіцькою в рамках міждисциплінарного проекту “Центр світів є тут”, вона так і не була відкрита, а через п’ять місяців, вночі з 1 на 2 лютого 2021, була розбита.

Анна Домбровська – правозахисниця, громадська активістка, голова Люблінського товариства Homo Faber, перформерка.

Хоч мисткині виконали вимоги закону: отримали згоду мешканців будинку та Підкарпатської воєводської реставраторки, та отримали негативну реакцію президента міського Інституту національної пам’яті (IPN), згоди якого законодавство не вимагало. На підставі факту членства Кульчицької у Верховній Раді УРСР  в 1951-1955 роках визнано, що розміщення її імені – це “пропаганда комунізму”.

І хоч закон про ІНП не уповноважує випадкових людей нищити чуже майно, законно розміщене в публічному просторі у рамках мистецької свободи, профінансоване  з приватних внесків мешканців, дошка зникла з простору міста, поповнюючи перелік інцидентів, спрямованих останніми роками проти української меншини.

ПОСЛІДОВНІСТЬ

Анна Домбровська:

– Пам’ятаєш послідовність?

Ігор Горків, Перемиське відділення Об’єднання українців у Польщі:

– Найгучнішою була суперечка про Кармель, тобто про повернення греко-католицького храму в 1991 році. Незважаючи на втручання Папи Івана Павла II, святиню не повернули.

90-ті – це цикл фестивалів української культури, атмосфера навколо яких була напруженою і в процесі яких відбувалися різні інциденти, в тому числі, наприклад, підпал автобуса, на якому їхали українські виконавці. Це також час, коли наша громада постійно намагалася повернути Український дім. У 2011 році Об’єднання викупило колишню власність української спільноти за 1% вартості.

Собоор святого Івана Хрестителя (нині парафіяльний костел святої Терези при монастирі ордену отців кармелітів босих). Між 1784–1946 роками кафедральний собор греко-католицької Перемиської єпархії.

АД: В 2013 році в Радимно під Перемишлем перемишльське Товариство історичної реконструкції, яке очолює нинішній депутат Мірослав Майковський, реконструювало волинську різню.

ІГ: І з цього моменту фактор історії почав сильно впливати на місцеву політику. Реконструкція була провісником того, в який бік змінюється курс.

В 2014 році відбувся Марш перемиських орлят, під час якого під Українським домом кричали: “знайдеться било на бандерівське рило!”. Ми потрактували це як заклик до фізичної агресії.

“Марш орлят”. 10 грудня 2016 року

АД: В 2015 і 2016 році, у квітні і червні на Підкарпатті дійшло до знищення кількох українських пам’ятників та пам’яток, зокрема, на греко-католицьких цвинтарях в Молодичі та Верхраті. Злочинців ніколи не було знайдено.

А потім?

ІГ: 26 червня 2016 року під час щорічної процесії на український військовий цвинтар в Пікуличах (частина Перемишля) дійшло до брутальної зупинки процесії. Одному з учасників здерли сорочку з традиційною українською вишивкою, зганьблено, порушено тілесну недоторканість. Цього ж року восени, під час наступного Маршу перемиських орлят під Українським домом хтось крикнув “смерть українцям”! Місцеві активісти приписували цю провокацію нам, і хоч поліція швидко визначила і зловила  злочинця, ніхто не вибачився перед нами за наклеп.

26 червня 2016 року. Хода українців у Перемишлі

АД: Я приїхала до Перемишля через чотири місяці. Пам’ятаю, як молодь, яка брала участь у процесії, розповідала, що з того часу їх паралізує страх.

ІГ: 2016 рік можна вважати дорогою з небес в саме пекло. Того року до Українського дому завітали Анджей Северин [відомий актор та режисер] та Ольга Пасічник [знаменита сопрано], а Ніч Музеїв відвідало більше ста осіб, які ніколи раніше тут не були. У нас було багато добрих розмов. Це був також рік, коли все більше поляків почали приходити на наші заходи. Траплялося, що вони охоплювали 20-30% аудиторії. А водночас те, що сталося під час процесії, жахнуло. З’явились погрози. Ми мусили скасувати відкриту акцію над Сяном “Ніч Купала”.

АД: Ви змінили стиль праці.

ІГ: В 2017 і 2018 році ми розширили нашу діяльність ще на один напрямок – на антидискримінаційну і громадянською освіту, реалізовуючи, зокрема, для польських учнів проєкт “Пізнайте нас”. Його стержнем були зустрічі польських учнів з українськими, щоб вони могли познайомитись один з одним і поговорити про що заманеться.

АД: Було незле аж до авантюри із столом, який я хотіла поставити на площі Ринок в червні 2019 року. За нього мав сісти голова Об’єднання Петро Тима. З’явилася протизаконна заборона, а потім війна листів. У справу втрутився Уповноважений з прав людини. У підсумку Апеляційна колегія місцевого самоврядування скасувала рішення президента міста…

ІГ: Відома тактика – забігати супротивника. Стіл був доброю нагодою, щоб місцева влада включилася в діалог. Але вона не скористалася нею.

Мушу додати, що в 2019 році рішенням міської ради з мапи міста зникла вулиця архієпископа Йосафата Коциловського.

УВ’ЯЗНЕНІ ЧУЖОЇ РОЗПОВІДІ

Восени 2020 року в Перемишлі відбулися низка мистецьких подій у рамках проекту “Центр Світів є тут”, в якому Об’єднання було одним із партнерів. Кураторки заходу – професорка Ряшівського університету Ядвіґа Савіцька та Ліліяна Каліновська вирішили нагадати про три жіночі постаті, пов’язані з містом. І знову почалася пригода.

АД:

– Про що ця історія?

Ліліяна Каліновська, кураторка проекту “Центр Світів є тут”, авторка дошки:

– Про гноблення. Чуюся ув’язненою в чужому наративі про дошку, про її нібито незаконність і недоречність. Чуюся ув’язненою в наративі про багатокультурність, яка чудово звучить і про яку прекрасно говориться, але яка в реально присутніх, живих людей меншини викликає  всього лиш почуття виснаження. Розпач.

Я ненавиджу слово ” багатокультурність”. Плекаємо її  як кліше. Тим часом вона зводиться до того, що полька і українка не можуть з’явитися разом на одній дошці, хоч могли мешкати поряд в одному будинку.

АД: І що далі?

ЛК: Нині справа дошки точиться в двох осях: перше – це питання законності, ми написали звернення до ІНП. Це радше боротьба за наше добре ім’я, за доказ, що ми виконали формальності, і що дошка була встановлена легально. Це для нас важливо.

Друге – це питання знищення. Спільно з Ядвіґою Савіцькою вирішили, що хочемо продовжувати проєкт, думаємо про наступне відкриття “Центру Світів є тут”. Мені залежить, щоб дошка, включена в політичний наратив, повернулася до світу мистецтва. Ми не хочемо її відтворювати буквально. Я думаю про метафору. Однак наразі мене жахає перспектива процедур. І той факт, що так легко руйнується так важко створене.

ПЕРЕНЕСІТЬ ЇЇ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДОМУ. ДО САДУ LIBERY, ДО ДОМУ, ДО СПАЛЬНІ, ДО ПИВНИЦІ.

(фраґмент запису української активістки та журналістки Катажини Комар-Мациньської, що мешкає в Перемишлі)

Пробую накласти на план міста чергові інциденти. Храм Кармелітів, з якого зник історичний купол – 350 метрів від Ринку, Український дім – 190 метрів від Ринку, місце нападу на процесію – 600 метрів, стіл до розмов (у рамках перформансу) – 10 метрів, вулиця архиєпископа Коцилівського – 190 метрів, дошка – 110. Не околиця, а центр є сценою цих інцидентів. Історична, центральна частина міста. Це звідси усувають меншину, очищують простір.

Назву вулиці Йосафата Коциловського ліквідували рішенням міської ради Перемишля від 28 листопада 2019 року

Ігор Горків: Ліквідація вулиці Коциловського була одним з постулатів Анджея Запаловського, що балотувався до міської ради. Тепер в Перемишлі нема жодної вулиці, названої ім’ям українця, що тут мешкав і працював для міста в XX столітті. Усунення слідів триває.

Дошку не можна було зняти законним шляхом, тому її знищили. Стираючи з простору українку, стерли разом з нею і польку, і єврейку, а символічно – всю спадщину міста.

Політика вже стала лиш питанням чисельної переваги при голосуваннях, на які виносяться питання, перед тим погоджені “тамтими”. Якщо нині хтось має більшість, то може все обставити на свій розсуд. В масштабі мікрополітики це є прородинні ухвали “проти ідеології ЛГБТ”, які найпевніше зникнуть разом з післявиборчим перетасовуванням в радах міст чи районів, це також і зміни назв вулиць, запропоновані і проголосовані колишньою більшістю в радах. Часом, як у випадку голосування про зміну назви вулиці бл. свщмч. Йосафата Коциловського, досить 6 голосів «за» на 23 можливих. Одна четверта. Від імені скількох виборців зроблено цю зміну?

“Положення до гробу”. Олена Кульчицька. 1915 рік

Коциловський завинив тим самим, чим, здається, завинила і Кульчицька – “браком лояльності до польської держави”. Лояльність, мабуть, у вузькому визначенні, як благонадійність і некритичність, а також – у випадку особи непольської ідентичності – бездискусійна повна асиміляція у польську культуру в їхній уяві. Зрозуміло, що важливі особистості української спільноти в Польщі, ті, хто би реально заслуговував на згадку в символічному просторі меморіальними дошками, назвами вулиць чи пам’ятниками, таких вимог апріорі задовільнити не можуть. Звинувачення висуваються історичним, давно мертвим постатям ніби з очікуванням, що вони прийдуть і вибачаться, зречуться своїх поглядів, вчинять так, як ми хочемо, загрожуючи їх стерти, якщо вони не захочуть задовільнити чиїсь запити. Українські історичні постаті, які асимілювалися з польською культурою і функціонують в колективній пам’яті яко поляки, чемно чекають в черзі на якусь вулицю в новому мікрорайоні. Не засуджую, асиміляційний тиск величезний, ціна висока, і постійно присутня ймовірність таврування. За цим негласним принципом не зараховуємо І. Б. Зінгера в перелік польських нобелівських лауреатів, а фізика Юзефа Ротблата – так.

“Гуцульське весілля”. Олена Кульчицька. 1943 рік

Тільки діяльність на межі  активності і мистецтва, що потужно втручається в існуючий тут і тепер простір, діяльність, що стрімко входить в саму середину ніби пустого і, здавалобися, нейтрального місця, дає нам переконливу відповідь на питання “як є?” Перевірка стану реальності, несистемний діагноз, спертий на спостереження за поведінкою щодо вкладеного в спільноту об’єкту (столу, вулиці, меморіальної дошки), виявляє страх, агресію, існуючий розподіл сил, головних áкторів-протагоністів, урухомлює механіку їхньої реакції.

Вся дискусія про ідентичність міста протікає тепер у якомусь понурому, незграбному спектаклі, де всі знають свої ролі напам’ять. Температурою суперечки керують за допомогою спеціально вбудованого термостата.

— Антипольське, вороже, нелояльне, зрадливе, бандерівське стерво, Волинь пам’ятаємо! геть на Україну… – надриваються одні поляки.

— Дурні праваки, польська дич, матолки, ретрогради, сцикуни… – надриваються до них інші поляки. Здається, що власне не маємо нічого більше собі сказати.

—  Ми звідси, отже… – починають несміло українці з меншини.

— Стуль писок! – перериває один з поляків, і на видиху тягне: Антипольське… – втягуючи діалог в зручну нескінченність.

Голоси поза сценарієм, ті, що говорять про спільноту, турботу, рівність, свободу, справедливість, заглушаються ревом із задніх рядів. Суфлер підказує наступні рядки: польський державний інтерес, добре ім’я, національна гордість, правда…

Хто дав нам ці передбачувані ролі і написав нам ці примітивні діалоги? Як вийшло так, що місцеві спільноти нині найсильніше згуртовує негативний гнів, в якому замість бажання змінити свою долю криється неприязнь до інших, відмова їм у правах і свободах замість солідарності, турботи, співчуття? Тому, з острахом, щоб нас не запідозрили в симпатії до тамтих, ми ще голосніше кричимо: антипольське…! дурні праваки!

“Непростий чоловічий патріотизм.” Термостат нагрівається.

Як пише Томаш Маркевка: “Протягом всієї III Річпосполитої легше було дістати по голові за образу релігійних почуттів, ніж за дискримінацію жінок або гомосексуалістів”. В IV Річпосполитій поряд з релігією у вузькому розумінні з’явилась і польська нація, образа якої є основою багатьох судових процесів, тоді як справи про злочини з ненависті на національному (sic!) ґрунті закриваються. Наче тільки один народ був правий.

РЕСЕНТИМЕНТ КОНТРА НАДІЯ

Історія меморіальної дошки виявляє наступні наративні пласти. Спробуймо побачити їх в парадигмі часу. Творці дошки, жінки, намагаються своєю акцією додати до існуючого, дуже чітко окресленого наративу про минуле новий елемент. Дошка – це чужорідне тіло у національно-чоловічо-мілітарній картині – не досить того, що вона не стосується боротьби, вона в центр ставить трьох жінок, не позбавлених політичного забарвлення. Вони є не тільки художницями або вченими, але, в результаті, виявляється, – практикуючими політичними особами. І це – можливість і сміливість вибору – викликає гнів.

“Отак ми показуємо своїх героїнь!” – говорять мисткині, монтуючи дошку. – “Нас вони цікавлять як активні суб’єкти історії, в яких ми можемо нині себе побачити”.

Тим самим дошка, хоч занурена в історію, має служити майбутньому, змінюючи символічну репрезентацію в місті, в якому всі пам’ятники репрезентовані чоловічими постатями. Її вектор спрямований в час, моделюючи надію на зміни – в наративах, репрезентаціях, óбразах, символах. Надія, як доводить Анджей Ледер, це “певна відвага, мужність, непоступливість”. Це також діяльність проти безпорадності і паралізуючої відсутності майбутнього.

“Сестра Ольга з парасолькою”. Олена Кульчицька. 1909 рік

Противники дошки, чоловічі лідери чоловічого наративу боротьби дивляться в абсолютно протилежному напрямку – в минуле, живлячись ресентиментом, який в результаті запускає бажання відплати, боротьби. Кожна ініціатива каталогізується ними в історичному контексті, щоб можна було її оцінювати відомими їм інструментами в парадигмі національних змагань, які здаються аісторичними, триваючи у вічному тепер, в яких вони – самозвані продовжувачі – беруть собі головні ролі, дописуючи наступні розділи. Та незвичайна конструкція, заснована на тезі, що історію можна повністю оцінювати з нинішнього місця всезнаючого наратора, має щораз ширшу аудиторію. Не треба, виявляється, володіти глибоким, фаховим знаннями, щоб могти вільно говорити про історію. Вистарчить кілька слабо зв’язаних фактів – і ось Кульчицька стає злочинною комуністкою, Коциловський – нелояльним шовіністом-нацистом, традиційна процесія – необандерівським маршем, а операція “Вісла” – карою за Волинь. Це все, звичайно, бздури, але які ж вони придатні в деконструкції.

Сентимент дивиться у віддалену історичну далечінь, надія ж – в майбутнє. Сентимент разом з його гірким різновидом очікує вибачень і вичікує реваншу. Однак, слова угоди звучать завше занадто слабо, а відплата легко стає “історичною справедливістю”. Застигши в придатних позах, без кінця відтворюються ті самі діалогові доріжки. В підсумку – це політика безпомічності і безприйдешності, в якій пропозицією є відсутність пропозиції. Втілення відомого “хай не буде нічого”.

Тим часом надія, говорить Анджей Ледер, ” не мусить нам говорити, що прийдешнє буде таке і таке, вона тільки каже: завтра буде. І це мені видається неймовірно необхідним”. Йому вторує Ребекка Солніт, пишучи: “Надія – це не ворота, а переконання, що ворота десь існують, що існує якийсь вихід з нинішніх проблем, живе переконання, підкріплене ще до того, як знайдеться відповідна дорога і нею можна буде попрямувати. Радикали часом задовольняються нищівною критикою існуючих стін: що вони надто високі, потужні, неприступні, що відсутні хоч якісь тріщини і виломи – замість того, щоб зайнятися пошуком проходу або ж протискатися воротами у пошуках наступної стіни. Надія, – як додав Ернст Блох – полягає в любові до успіху, а не до поразки […]”.

Відкритим питанням залишається чи буде якесь “завтра” в Перемишлі, чи вдасться поштовхати місто у майбутнє? І чи вистачить сил тим, що пробують дивитися з надією і діяти з надією, щоб було воно побудоване на взаємній турботі, емпатії, солідарності?

_____________

Використано:

J. Dąbrowska, Nadzieja matką odważnych, rozmowa z Andrzejem Lederem, Pismo. Magazyn Opinii, nr 2 (38), luty 2020.

T. S. Markiewka, Gniew, Wołowiec 2020.

R. Solnit, Nadzieja w mroku. Nieznane opowieści, niebywałe możliwości, Kraków 2019.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *