Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

Чи був так званий «Львівський собор» 1946 року справді церковним собором?

У програмі «Прямий ефір з Блаженнішим Святославом», присвяченій сумним роковинам проголошення «ліквідації унії» на зібранні у Львові 8-10 березня 1946 року, Глава УГКЦ пояснив, чи можна цю подію взагалі вважати церковним собором. Ось його аргументи.

«Львівський собор» не був скликаний церковною владою

Кожний собор скликається церковною владою. Повинен бути відповідний канонічний акт – декрет предстоятеля Церкви про скликання собору. У випадку з Львівським псевдособором 1946 року ми бачимо, що це подія, яка була цілковито зоркестрована світською владою та її спецслужбами. Більше того, майже рік перед організацією цього зібрання в ніч з 11 на 12 квітня 1945 року увесь наш єпископат в Україні на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим був заарештований. Але на момент цього зібрання всі вони залишалися єпископами, хоч і перебували в ув’язненні під тортурами. На випадок своєї вимушеної відсутності, кожен єпископ залишив у своїй єпархії своїх адміністраторів чи вікаріїв. Тобто, хоч ієрархи самі не могли вільно сповняти свої архипастирські обов’язки, канонічна церковна структура і влада залишались. Жоден з тих, що правосильно виконували архипастирський уряд, жодного зібрання не скликав і, правдоподібно, на ньому не був присутній. Це по-перше.

Учасники «собору» не представляли своїх громад

По-друге, треба зауважити, що це зібрання нікого не представляло. Для того, щоб делегат був законним учасником собору, він має бути уповноважений своєю громадою. Адже Церква – це спільнота і на її соборах делегати діють від імені якоїсь парафії, деканату, єпархії. Натомість жоден із учасників зібрання у Львові 1946 року, не був уповноважений жодною спільнотою. 216 делегатів-священників представляли винятково самих себе і нікого іншого.

«Собором» провадила «Ініціативна група», а не провід УГКЦ

Наступне: хто головував на цьому зібранні? «Ініціативна група» – це була паралельна до церковної ієрархії структура, створена НКДБ та санкціонована радянською державною владою. Тобто ми говоримо про своєрідну «фейкову» церковну організацію, яка на момент проведення «Львівського псевдособору» жодного відношення чисто канонічно до Греко-Католицької Церкви не мала.

Чому? Тому що о. Гавриїл Костельник та кілька його прибічників ще в лютому 1946 року були офіційно прийняті у лоно Православної Церкви, а отці Мельник і Пельвецький були хіротонізовані на архиєреїв Руської Православної Церкви. Тобто вони не могли виступати від імені Української Греко-Католицької Церкви: ні як делегати собору, ні як його президія.

Рішення псевдособору не були сприйняті народом

І останнє. Я думаю, це так само дуже важливо нам мати на увазі. Такого типу зібрання абсолютно не знайшло рецепції серед людей. Адже рішення кожного церковного собору, навіть якщо він законно скликаний і проведений, скликаний, щоб стати дійсними, повинні бути сприйняті еклезіальною спільнотою. А ми бачимо, що УГКЦ не перестала існувати, а продовжували діяти там, де були її ієрархи, духовенство та вірні: у тюрмах, на засланні, у підпіллі.

Якась частина змушена була належати до видимих, скажімо так, «легальних», форм організації церковного життя і задовольняти там, в той чи інший спосіб, свої духовні потреби. Але як показали події кінця 80-х років, більшість цих священників і вірних скористалися релігійною свободу та повернулися до своєї Церкви. Тож, як бачимо, рецепції ухвал цього псевдособору не відбулося.

Висновок

Таким чином можна ствердити, що за характером скликання Львівського псевдособору 1946 року, його представництвом і проводом, він абсолютно не мав жодних ознак канонічного церковного зібрання. Це був радянський інструмент ліквідації неугодної та непокірної Української Греко-Католицької Церкви. Це дуже важливо собі усвідомити, тому що «де факто» ніякого «торжества православ’я» не сталося, як би хто справді не хотів це представити. Велика частина тих отців потім відкликали свою участь, і це були особисті драми кожної людини. Багато хто невдовзі був репресований радянськими органами влади, навіть коли певний час діяв як православний священник. Ніхто з них не мав гарантії «благонадійності» в очах тодішнього тоталітарного і безбожного режиму. Таким чином – це справді трагічна подія, уроки якої ми всі в сучасній незалежній і демократичній Україні повинні засвоїти, щоб такого більше ніколи не повторилося.

Департамент інформації УГКЦ

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *