Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

Правда болюча, але вона визволяє

Цими днями відзначаємо роковини однієї з чорних сторінок нашої історії: 75 років тому, 8-10 березня 1946 року, у Львові відбувся “собор”, що згідно плану НКВС СРСР був поклилаканий ліквідувати Українську Греко Католицьку церкву. Передував цій події кількарічний масовий фізичний і моральний терор над усіма ієрархами греко-католицької церкви в Галичині з митрополитом Йосифом Сліпим на чолі — і засудження їх таємним судом у Києві в березні 1946 року на тривале ув’язнення або заслання до таборів примусової праці. 

Правда, яку ми почуємо, може бути болючою, але вона визволяє 

Блаженніший Святослав Шевчук

з міжнародній конференції « “Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки».

«Львівський псевдособор був трагічною подією, яка стала початком ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Завдяки новим джерелам, які нам вдалося отримати, працюючи з архівами СБУ, ми маємо нові можливості, і сьогодні можемо почути про перші плоди цієї роботи. Ще донедавна ці джерела були під грифом «совершенно секретно». Правда, яку ми почуємо на конференції, може бути болючою, але вона визволяє», – сказав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав:Глава Церкви при відкритті міжнародної конференції, що з нагоди роковин подій 75-річної давнини відбулася в Українському католицькому університеті. 

Учасники конференції говорили про форми й методи репресивної політики радянської влади та її спецслужб, спрямованої на ліквідацію УГКЦ, закономірності й особливості застосування цієї політики у різних регіонах та країнах. Нині подаємо до уваги короткі тези доповідачів першого з пленарних засідань заходу: “Підготовка та проведення «собору» в світлі нових документів та опрацювань”.

Олег Турій, директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ

про історичні прецеденти у підготовці «Львівського собору» 1946 р. 

Правда, яка визволяє – це частина нашої мети, яку ставимо перед собою. Ми говоримо і вивчаємо минуле, щоб звільнитися і відкривати нові перспективи. Богдан Коцюрків у своїй монографії «УГКЦ і Радянський Союз» висунув тезу, що у політиці нищення УГКЦ був не лише аспект атеїстичної логіки, а й імперської. Ті, хто сьогодні обороняє права Церкви, повинні також спиратися на історичний досвід тієї глибокої вірності до своєї Церкви тих, які не піддалися на провокації радянської влади. Цю вірність ми бачимо під час Львівського «собору». 

Роман Скакун, заступник директора Інституту історії Церкви УКУ

про «Львівський собор», як агентурну операцію

Коли влітку 1944 Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах кардинально нової релігійної політики, яка почала формуватися 1943 року. Довгий час влада вичікувала і приглядалась, оцінюючи ступінь лояльності Греко-Католицької Церкви до радянської дійсності. 

Тоді до Львова прибула агентура, що працювала по львівських греко-католицьких колах у 2-й половині 1944 – 1-й половині 1945 рр. Вони регулярно інформували органи безпеки про ставлення церковного керівництва до нової влади, погляди митрополита Шептицького, їхні лояльні чи антирадянські висловлювання, настрої, очікування тощо.

Загострили стосунки з радянською владою дані про тісну пов’язаність греко-католицьких священиків з підпіллям ОУН-УПА. Агентура доносила, що в приватних розмовах митрополит і решта духовенства співчувають підпіллю і сподіваються на перелом в ході війни. Відтоді в документах починають «звучати» нотки про зрадницьку і фашиську діяльність Церкви. 

Світлана Гуркіна, кандидатка історичних наук, доцентка Інституту історії Церкви УКУ

про духовенство Львова під час «возз’єднавчої» кампанії: між опором і пристосуванням

Львів був центром Львівської Архиєпархії та осідком митрополита Галицького і Кам’янець-Подільського. Тому тут зосереджувалося найбільше греко-католицького єпархіального духовенства, яке було задіяне у парохіяльному служінні, різних душпастирствах, церковній адміністрації (церковному суді, вихованні дітей, молоді, освіті семінаристів та крилосі).

Патріарх Йосиф Сліпий за п’ять місяців свого архиєрейського служіння доклав чимало зусиль для налагодження церковного життя, особливо в межах Львова. Він також продовжив традиції, які були в роки Другої світової – щочетвергових зустрічей з духовенством, завдяки яким міг забезпечити добру комунікацію між львівськими священниками. Ця традиція продовжила жити навіть після того, коли почалися репресії проти духовенства.

Після арешту Глави УГКЦ Йосифа Сліпого і ще кількох священників у Львівської капітули був обов’язок тимчасово обрати вікарія. 16 квітня отець прелат Олександр Ковальський скликав таке засідання. Вікарієм став настоятель архикатедри св. Юра о. Омелян Горчинський, але він зовсім не мав часу на виконання своїх обов’язків. У КДБ про це швидко довідалися й арештували. Така блискавична реакція була тому що органи влади розчищали шлях на новосвяченого єпископа Макарія (Оксіюка).

Руслан Делятинський, директор Інституту історії Церкви в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого

про духовенство Станіславівської Греко-Католицької єпархії: життєві стратегії до і після Львівського псевдособору 1946 р.

Влітку 1944 року духовенство Станіславівської архиєпархії опинилося перед новими викликами. У період Другої світової війни частина їх брала участь в осередках українського національного руху, центрального комітету, дехто підтримував створення дивізії Галичина чи окремих відділів УПА.

Єпископ Григорій Хомишин під час однієї з аудієнцій радив духовенству орієнтуватися у різних ситуаціях на власний життєвий досвід і висловив сподівання, що правовий статус УГКЦ може бути врегульований в Радянському союзі. Надії на це давала інформація про те, що після смерті митрополита Андрея Шептицького, його брат о. Климентій Шептицький очолив делегацію до Москви. Саме це живило певні надії й сподівання, хоча було оманою.

Згодом владика Хомишин видав пастирського листа, в якому засуджував гріх підступного вбивства невинних людей. Владика зумисно не вказував на сторону конфлікту і полковник Михайлов через кілька тижнів зреагував на цей лист як на прагнення владики уникнути чітких оцінок, які були необхідними для органів радянської влади.

Масові арешти духовенства, за розрахунком органів НКВД, були покликані створити певне психологічне підґрунтя для того, щоб спонукати духовенство до наступних кроків – переходу і «возз’єднання» з РПЦ.

Катерина Будз, історикиня, дослідниця періоду підпілля УГКЦ

про ставлення націоналістичного підпілля до «возз’єднання» греко-католицьких священиків з РПЦ у повоєнній Галичині

Ставлення націоналістичного підпілля було чітко сформульоване у зверненні до українців греко—католиків у липні 1945 року, де «воз’єднання» позиціонувалося як наступ на українство. Повстанці зазначали, що їх не цікавить догматичне право, а національне. Вони вважали, що метою об’єднання було підірвати довіру до священників, щоб люди побачили як в ім’я «рабського спокою і теплої посади продають себе, віру, церкву, народ і вихвалюють тих, що є найбільшими ворогами їхнього народу». 

Негативне ставлення націоналістичного підпілля до «возз’єднання» не справило помітного впливу на масштаби переходу греко—католицьких священників під юрисдикцію РПЦ. Станом на 1947 р «возєдналося» 1106 із 1267 греко—католицьких священиків Галичини (87%) (Джерело: «Єпархіальний вісник» травень—червень 1947 р.).

Тарас Пшеничний, заступник декана історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка 

про Львівський псевдособор 1946 р. в історіографії. 

Діаспорні історіографи були першовідкривачами і сміливцями, які вступили в перший науковий дискурс з радянською пропагандою й наукою. У 1946 році з’явилася робота Теофіля Коструби, в якій він чи не вперше спробував актуалізувати тему Львівського псевдособору. Процес підготовки він назвав кроком, який прирікав УГКЦ на ліквідацію.

Українська історіографія представлена широким пластом робіт науковців, до якого доєдналося духовенство та єпископи. В цих працях піднімаються кількісні показники членів Львівського псевдособору, зокрема в науковому дискурсі з’являється таке поняття як «дві папки документів львівського псевдособору», які були для внутрішнього і публічного вжитку.

Переглянути засідання по темі  “Підготовка та проведення «собору» в світлі нових документів та опрацювань”

Конференція транслювалася в онлайні через «Живе телебачення».

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *