Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

Цій книзі більше пасує інша назва. Рустам Док. (Рецензія на книгу “Белорусский Донбас”)

Андреева К., Ильяш И. Белорусский Донбасс / Катерина Андреева, Игорь Ильяш; предисл. С.С. Шушкевича; худож.-оформитель М. С. Мендор. – Харьков: Фолио, 2020. – 507 с.: ил. – (Военные дневники)

Читати цей текст в оригіналі (білоруською)

Вступ.

З книгою “Білоруський Донбас” я познайомився, коли білоруська журналістка Катерина Андрєєва брала інтерв’ю в мене і в мого друга для своєї книги, адже ми були добровольцями в російсько-українській війні 2014 року на боці України. Можна сказати, що на цій темі знаюсь професійно: наприклад, дев’ята глава скінчиться ліквідацією “Вадима Савіщева”, який був убитий неподалік від нас (здається, я там був у групі прикриття снайпера), а коментуючи частину про “Тактичну групу Білорусь”, я фактично написав невелику історичну довідку .

Сама назва “Белорусский Донбас” найкраще відображає зміст книги, адже, як і сама книга, написана вона в російській традиції російської мови (“белорусский”, через “о”). Передмова Станіслава Шушкевича точно відображає стан і добре підійшла б навіть до наукового видання, однак для нас, білорусів, могло би знайтись трохи більше слів, ніж дивне: “Є білоруси, які вибрали свій шлях і встали на захист незалежної України – теж зі зброєю в руках”.

Значна частина книги присвячена сепаратистам, але сама вона не розділена на дві частини, що тільки додатково показує байдужість до принципової різниці між двома сторонами. Втім, “білорусів” на боці Росії можна назвати хіба що “громадянами Білорусі”, адже ледве не в кожному інтерв’ю вони називають себе росіянами: “Мене запитують: а чого ти поїхав? А я кажу – я ж не білорус, я росіянин”,”… я родом з Ростова. Я козак, і цього вже достатньо …” і подібне. Брак справжніх білорусів автори пояснюють тим, що нібито білоруси на боці України мовчать: боятися переслідувань  з боку білоруської влади. Але це лицемірство, бо, скомпонувати  цілу книгу можна було би навіть зібравши разом всі наші готові інтерв’ю.

Зміст.

Тут я мав зробити роботу за авторів і розділити книгу на 2 частини, адже глави там перемішано.

Глави присвячені сепаратистам: 1, 2, 3, 4, 6, 8, 9 (кінець), 11, 12, 13, 15 (кінець), 16, 18, 19, 21, 22, 23, 24, 25

Глави присвячені білорусам і українцям: 5, 7, 9 (початок), 10, 14, 15 (початок), 16, 17, 20, 26

З огляду на брак друкованих матеріалів про білоруських добровольців, кожна глава про нас сама по собі є дуже важливою. Щодо сепаратистів уваги гідні тільки глави 22, 24 і 25 (ПВК “Вагнера”, Лукашенко і його бізнес): адже тільки там помітна якість, обізнаність в темі і великий досвід авторів, якого бракує в інших частинах – на їх базі можна видати політично-аналітичний посібник для українських аналітиків на тему Білорусі, її політики, і чого можна від неї чекати.

Сепаратисти.

Найперша глава зустрічає історією божевільної сепаратистки, яка пізніше, нібито, стала прихильницею України: “насправді нічого незвичного” – саме так можна описати більшу частину книги. Знавцям теми можуть бути цікаві окремі цитати сепаратистів: “Говори на камеру, що тут багато іноземних громадян, багато білорусів, покажи паспорт” (приблизно в ті самі часи початку з’являться інформація про закордонних добровольців на боці України), проте більшість схожих історій та цитат нецікаві і цінність мають тільки для кримінальних справ. Так, другий розділ присвячено вербовці  проросійських найманців, однак білорусами тут і не пахне: замінити “Борисов” на “Брянськ” і сенсація зникне, причому деякі цитати навіть не належать громадянам Білорусі. У тій же главі автори починають дійсно показувати свою некомпетентність в темі, починаються неймовірні історії “про першого вбитого українця” (насправді більшість убитих в цій сучасній війні – це артилерія та снайпери), а наприклад, в третьому розділі якийсь бойовик автоматною “чергою відразу п’ятьох вбивав “. Рідко, проте трапляється дещо гідне уваги, як от підтвердження про участь у війні військовослужбовців з 5-ї бригади спецназу з Мар’їної Гірки, які в серпні 2020 р. після вбивств українців переключились на вбивство білорусів.

Дуже часто автори дають зрозуміти, що “не все так однозначно”: так, наприклад в четвертому розділі автори пишуть: “У суспільстві є два полярних погляди на білорусів, які воюють за “русский мир” на Донбасі” (напевно, погляд злочинців і жертв), а в 11-і главі іронічно звинувачують у тому ж Лукашенко  – “Стаття “Гастарбайтери війни”, … Основна її думка була простою: участь білорусів в конфлікті на Донбасі – це погано, незалежно від того, на чиєму боці вони воюють”.

Часом можна знайти і суперечності в словах самого ж автора, попри те, що раніше було сказано про вербовку: “Практично всі бійці … вирішили відправитися на війну саме під впливом сюжетів російських телеканалів.” – автори стверджують, що “Абсолютна більшість білорусів, які опинилися в рядах ДНР і ЛНР, поїхали туди не заради наживи і не з ідейних міркувань, а за соціальним статусом”, а в кінці тієї ж глави, щоб остаточно заплутати читача, подає декілька типажів і причини з яких ті записалися в бойовики (краще це було віддати психологу, такому як Дмитру Щигельскому, який і поставив психіатричний діагноз Лукашенку, і був на нашому боці як медик). Між іншим, одне твердження авторів, взагалі-то, у вільній Білорусі можливо тягнуло би на судову справу: “Набір моральних якостей середнього білоруського бійця “Новороссії” мало відрізняється від набору моральних якостей середнього білоруса в принципі”.

Нерідко трапляються і повчальні історії, як от в 6-й главі: бойовик втік до Білорусі, потім до Москви, а звідти в український Маріуполь і “під домашній арешт за тероризм” – це дійсно варто включити в книгу, щоб пам’ятати, що навіть, коли українська влада за хабар випустить з в’язниці 10 раз, то на 11-й раз може знатись проукраїнській бандит, який застрелить такого бойовика просто на порозі власної квартири.

Щодо спеціальних служб авторам також бракує знань: в 21 главі  вони повірили історії з російської пропаганди, яка говорить, що доброволець-росіянин Олексій Філіппов був шпигуном ДНР, хоча насправді він був вивезений в РФ (або з відчаю повернувся сам, як інші) і примушений знятись в пропагандистському ролику, після чого його все одно посадили в тюрму. Додатково це незнання підтверджуються фразою: “Однак спільна спецоперація КДБ і СБУ з використанням російської території виглядає відверто неправдоподібно”.  31 липня 1992 році КДБ Білорусі уклав Угоду про співпрацю та взаємодію з СБУ, а те, що спеціальні служби діють нетрадиційними методами – саме їхня сутність. Так само в 15 главі цитату Ігоря Щекаревіча: “…деякі представники українських спецслужб дійсно можуть “зливати” колегам з Білорусі інформацію…” треба уточнити: так, інформацію повідомляють, а в багатьох випадках просто відповідно до міжнародних угод (наприклад, як в випадку з угодою “Про уникнення подвійного оподаткування” від 1993 г.).

У главі 23 автори пишуть про втікачів. Треба злегка спростувати: офіційно визнаному втікачеві гроші не платять – тільки під час розгляду справи.

Білоруси.

Білоруси починаються в найважливішій, 5-й главі. Дуже добре зазначено, що в середині 2016 р. було змінено Кримінальний Кодекс Республіки Білорусь і від того часу, там (у Білорусі) можуть офіційно переслідувати всіх незручних комбатантів. Авторка вдало описує використання терміну “доброволець” по відношенню до білорусів на боці України і майже формує дефініцію цього терміну, хоча не багато хто з журналістів був здатен пояснити майже підсвідоме використання цього терміну. Проте забракло тлумачення терміну “добровільні формування”. Першим серед добровольців  нас зустрічає Ян Мельнікав: він був і на Майдані, і на війні, а біографію має доволі нейтральну. У тій же главі є історична довідка про Молодий Фронт, відомості про Едуарда Лобова та Сергія Пальчевського, а також біографія “Кастуся”. У 7-й главі – біографія Дмитра Полойкі. В 9-й главі є цінні біографії померлих Віталія Тіліженко та Олеся Черкашина, уточнити треба хіба що твердження, що нібито під час бою під Старогнатівкою в Україні було мало БПЛА. На той момент, вже існувала не одна група БПЛА, проте “радянські” командири просто не вміють і не хочуть використовувати їх, а щодо самого бою і “… в результаті витіснити бойовиків з важливою висоти все ж вдалося”, я не будучи на місці, не можу стверджувати певно, але судячи з розповідей побратимів, це було більше схоже на анархічний відступ, причому дуже некрасиво, в черговий раз, повелися ЗСУ-шнікі, кинувши ПС-івців. У 10-і главі біографії Василя Парфенкова і Ігоря Клевко,є така неточність: “Після переходу батальйону в підпорядкування Нацгвардії … [Ігор Клевко] не міг залишатись в його лавах” – насправді, майже від самого початку батальйон “Донбас” був приписаний до НГУ (про що раніше писала сама авторка – але у вересні 2014 просто почали викидати на вулицю всіх “неоформлених”), а частина про Ігоря скінчитися вже традиційним “не всі так однозначно”. У 14-і главі даються біографії Стаса Гончарова та Дмитра Рубашевського  (позивний “Ганс”), наведено цитату “Ганса” про націонал-соціалізм – простий хлопець-фронтовик сформував журналісту майже наукову дефініцію сучасного європейського націонал-соціалізму та  партій правих поглядів, проте автор назвав це “каша в голові”. У 17-і главі біографія політв’язня Тараса Аватарова – додати треба, що плітки – це не журналістика, тим більше, що на даний момент він вже вийшов з в’язниці і варто було б взяти в нього інтерв’ю постфактум. У 20-і главі біографія “Моджахеда” та батальйон “Торнадо” – автори дивуються судимості комбата- “міліціонера” ​​(такі батальйони зберігали певну  автономність, на цю тему навіть жартували і називали один одного “міліціонерами”), а до наведених фантазій радянсько-українського головного військового прокурора Матіоса треба ставитись скептично, особливо після однієї історії, де він прославився як “Толик-тепловізор”, коли в іншій сфабрикованій справі, він говорив, що нібито хтось слідкував за жертвою в тепловізор через вікно та штори (це так не працює) . У 26-і главі біографія “Наді”.

Також є і про білоруських волонтерів: -в 15-і главі пишуть про Андрія Стрижака. В кінці 5-ї глави даються типажі білоруських добровольців, відчувається брак міркувань професійного психолога, адже не так легко всіх можна піддати категоризації.

Також дається коротка і досить точна історична довідка про стан в Україні на весну 2014 р. дається не надто повний перелік груп батальйонів. До незалежних батальйонів чомусь не зараховано відомий батальйон “ОУН”. Варто відзначити заяву про перехід “Донбасу” д o НГУ: “… спочатку це стане для іноземних добровольців серйозною проблемою, адже закон, що дозволить громадянам інших держав служити в лавах Національної Гвардії України, Петро Порошенко підпише лише в грудні 2015 р.” – з першого ж дня від переходу в НГУ представники влади (від радника міністра МВС до президента України) обіцяли нам вирішити цю проблему наданням громадянства України.

Дається ледве не перша в історії правдива історична довідка про так званий загін “Атрад Пагоня”. Самого підрозділу фактично ніколи не існувало, а в самому загоні було буквально пару чоловік (це зрозуміло з фотографій). Проте, присутність  на фронті принаймні одного учасника “Погоні” підтверджується його пораненням та  його оповідками, які також досить несподівано були підтвердженні моїм  гарним друзякою-українцем, проте це було єдине підтвердження за майже два роки війни. Особисто в мене склалася враження, що в тому загоні “було” 3 постійних особи та одна сторінка у мережі Фейсбук – депутат ВРУ Ігор Гузь, його помічник, хлопець-комбатант і сторінка “Алесь Пагоня”. Звинувачення в бік  Ігоря Гузя в тому, що він “надто перебільшував масштаби діяльності загону і, по суті, піарився на білоруських добровольцях” можу підтвердити особистим знайомством і фактами того, що коли було потрібно надати обіцяну їм “будь-яку допомогу”, в нього раптово з’являлись важливіші справи.

Уточнення також вимагає історія тактичної групи “Білорусь”, до якої я належав в 2015-2016 рр. Сама група почала формуватись в Києві, десь в середині 2014 р. Познайомившись з майбутніми учасниками групи, українець Віталій Тіліженко (позивний “Кекс”), став її стовпом. Згідно з моїми особистими спогадами і його оповіданнями, виходило, що він завжди тягнув Групу вперед, а обережні  помірковані білоруси з групи хотіли пройти “ще один додатковий вишкіл”. Однак все ж ця обережність  дозволяла білорусам залишатися осторонь від конфлікту ДУК ПС і офіційної української влади. Перші виїзди Групи на війну були в якості волонтерів, але познайомившись з командирами, Група вирішила закріпитися на фронті в Пісках під Донецьком – війна вже давно прийняла позиційний характер. Це сталось приблизно в кінці 2014 – на початку січня 2015 р. Адже в лютому 2015 року я вже приєднався і поїхав з ними в Піски, де знаходився приблизно з місяць. Саму Групу тоді українці називали просто “білорусами” (офіційна назва з’явилась пізніше, а їх сторінка в ФБ тоді мала назву “Згуртаванне патрыётаў”). Неточними є цифри, наведені в книзі – офіційні цифри, які неодноразово називалися в різних інтерв’ю, були наведені керівництвом Групи. Частково це визнається в самих же цитатах: “Все починалось з 26 білорусів, а до 2016 року, за словами ще одного добровольця, Олексія Скоблі, їх було вже понад тридцять. По внутрішній домовленості, точна кількість бійців групи ніколи не озвучувалася, щоб ця інформація не потрапила до білоруських спецслужб”. Не називаючи точних цифр, “золотим складом” можна назвати цифру в 5-10 чоловік, з урахуванням того, що часом люди вибувають і додаються. Це ж можна підтвердити  фотографіями з війни, які понині доступні на ФБ-сторінці “Тактична Група Білорусь”. Після примусового виведення всього ДУК ПС з Пєсак приблизно в травні 2015 р. (підозри про це з’явились вже в березні-квітні 2015 року, коли мені сказали не вертатись з ротації), було кілька офіційних виїздів Групи на війну влітку-восени 2015 р. (в цей час я вже активно займався питанням своїх документів і не міг поїхати). Дивлячись на те, як група розросталась, і отримавши дозвіл, я вирішив сформувати в рамах Групи відділення зв’язку, до якого ми взяли двох дівчат-українок. Серед виїздів, на які я не потрапив, і тому не пам’ятаю точної цифри учасників виїздів, пригадуються виїзди на “Бутівку” (у знавців, при згадці цієї назви, може встати дибки посивіле волосся), а також – атака на Старогнатівку, де і загинули позивні “Тарас” (Олесь Черкашин) і “Кекс”. Звичайно, на “Бутівку” і в штурмову атаку на Старогнатівку, дівчат вирішили не брати, тому вони відкололися і поїхали на війну в складі якоїсь іншої, української групи. Після того як Група втратила “Кекса”, незважаючи на існуюче керівництво, вона фактично почала свій занепад і на місячний виїзд в грудні 2015 – січні 2016 змогла виставити тільки близько 5 вільних осіб. Надалі ж мої контакти з Групою починають ще більше обриватися, адже в цей момент я вже потихеньку готувався на виїзд з України – подальші цифри і виїзди мені невідомі. Станом на лютий 2021 року Група призупинила навіть публікації в ФБ. Таким чином, офіційна цифра в 26 людей, швидше за все, подається оптимістичною кількістю осіб за весь час існування Групи. Тут потрібна ремарка – за весь час російсько-української війни українська влада всіляко перешкоджала діяльності добровільних батальйонів – розформовували, вели проти них публічну пропаганду, саджали в тюрми, а часом і просто роззброювали, наставивши дула БТРів. Тому неспроможність Групи набрати і, головне, утримати десятки-сотні-тисячі вояків обумовлено наступними перешкодами:

  • обережність керівництва
  • брак засобів
  • брак зброї
  • брак українського громадянства
  • легальність існування групи
  • занепад ДУК ПС
  • занепад самої війни (від травня 2015 року по всьому фронту було тільки приблизно 2 точки, куди запускали “нелегалів”-добровольців, взимку 2016 р залишилась тільки одна така точка).

Весь час існування Групи вона мала принаймні кілька прикріплених осіб до різних формувань (на відміну від напівміфічного загону “Погоня”, в цьому випадку, це документально підтверджені факти), які майже весь час перебували там – в залежності від того чи формування було на війні або на базі, а частіше за все це була 1 ШР ДУК ПС. Однак часто такі особи відривалися від групи і все менше і менше належали до її складу. Фактично занепад Групи визнається в книзі і волонтеркою Ольгою Гальченко (відповідно до заслуг якої, варто і її саму зарахувати до “золотого складу” Групи) – “Потім всі розбрелися: хтось в ЗСУ на контракт, хтось в інших добровольчих формуваннях, інші будують цивільне життя…”.

Частина про Азов включає дуже цінну і рідкісну біографію Сергія Коротких, але немає інформації про те, що згідно зі слів дружині вбитого Ярослава Бабіча, він також пов’язаний зі вбивством її чоловіка. Дуже шкідливою виявилась цитата одного добровольця (мовою оригіналу): “… Убивать человека в гражданской одежде мне точно не приходилось, а вот брать в плен — да. Никого нельзя щадить в такой ситуации. Даже если я видел, что человек сдается — все равно применял силу. Например, прикладом в рожу дать, повалить и руки стянуть так, что они чуть ли не вырывались. Кстати, этот навык мы сначала на тренировке отрабатывали — очень больно! А потом мы этих пленных просто сдавали в СБУ” – під час написання цієї рецензії ця цитата з маніпулятивними скороченнями активно поширювалася російськими і лукашенківськими силами, щоб показати, нібито -“не треба авторку шкодувати, подивіться про кого вона писала”. Правдоподібно в цей момент в місті відбувався якийсь мітинг сепаратистів, який агресивно зустрічав військовослужбовців (навесні на таких мітингах в військовослужбовців відбирали зброю) – тоді, дійсно, побили кілька людей. Інакше залишається сподіватися, що доброволець не взяв в полон всі 10 тисяч осіб, які жили в Мар’інці. Такі речі повинен знати журналіст, який пише про війну.

Легалізація.

Значних зауважень немає. Фразу про те, що я з приятелем біженства “вимагав” я б змінив на “попросив”. Фраза – “Якщо вірити бійцям, одного разу в Україні їм видали відмову в отриманні громадянства через “безпідставні побоювання”(!)” -не має нічого спільного з реальністю, хіба що коли замінити слово “громадянство” на “біженство”. Твердження “У випадку “Дока” і “Лісника” шансом залишитись на законних підставах в країні було укладення контракту з ВСУ” так само брехливе, адже для запису в ЗСУ потрібний діючий білоруський паспорт, про що писала сама авторка раніше. Причини того, що іноземці відмовлялися йти в ЗСУ, навіть коли би могли, не розкриті – коли обдурили вже кілька разів, ніхто не піде в фактичне рабство “радянської” армії на напівлегальний контракт з ризиком померти в окопі під час “перемир’я”. Неприязнь Порошенко до іноземних добровольців, яку в книзі Ігор Гузь зв’язує з нелояльністю Саакашвілі, насправді має давні корені, і в тому числі, зв’язана з нелояльністю до президента російського добровольця Іллі Богданова, а як говорив сам президент Порошенко одному з наближених до нього волонтерів, “я не буду давати громадянство кожному, хто десь з автоматом бігає”- після того, в цього волонтера був  когнітивний дисонанс, проте любов до президента виявилась більшою за сумління.

Кульгає в книзі і статистика: в 25-і главі дається якийсь “рейтинг президента Білорусі” (2020 р. покаже, що це оксюморон). У 16-і главі автори намагаються проаналізувати цифри взяті з голови – найбільш достовірні оцінки кількості білоруських добровольців в 2014-2016 рр. – кілька людей в кожному добровільному батальйоні (в бат. Донбас на початку нас було шість), а загалом на фронті – мінімум 50, максимум – кілька сотень. У главі 19 дається статистика щодо поглядів білорусів на війну, однак треба сказати, що статистика в Білорусі, вона як референдум в Криму – нібито когось про щось опитали, але реальний результат не знають навіть самі респонденти, які свою думку часто змінюють просто під час опитування.

Висновок.

Висновком може бути опис підсумку книги та самого змісту: пара речень про білорусів, а решта – про “русский мир” і Лукашенко. Проте, станом на сьогодні, ця книга залишається єдиною відомою мені друкованою публікацією, де хоча би щось написано про білорусів в російсько-українській війні. Сама книга більше схожа на збірку випадкових статей, які намагалися скомпонувати разом – це підтверджується повторами в різних розділах, а часом і протилежними висловлюваннями.

У вступі до книги автор говорить “… останні три з половиною роки ми в журналістиці спеціалізувалися переважно на темі участі білорусів в проросійських незаконних збройних формуваннях”, після чого мимоволі задаєшся питанням – коли ж білоруси почнуть писати про білорусів? Пригадується перша думка, коли вперше переглянув зміст книги – їй більше пасує назва “Лукашенківський Донбас”.

Автор: Рустам Док. ГОМЕЛЬ-ВАРШАВА (Білорусь-Польща)

Фото: Олександр Кузьменко. ХАРКІВ (Україна)

Довідка. Рустам Док. Народився у Білорусі. До 2014 року жив у Гомелі. Після початку російсько-української війни на Донбасі вступив добровольцем у батальйон “Донбас”, воював у складі ДУК ПС. Після отримав політичний притулок у Польщі.

Редакція може не поділяти думок та суб’єктивної позиції автора матеріалу.

Іншыя нашы рэцэнзіі чытайце ў раздзеле “Літаратурная рэцэнзія

Нашыя гутаркі з цікавымі асобамі у раздзеле “Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *