Нові пролетарі та обов’язок Папи бути «адвокатом убогих»

Нові пролетарі та обов’язок Папи бути «адвокатом убогих»
П’ятдесят років тому побачив світ Апостольський лист «Octogesima adveniens», в якому Папа Павло VI писав про виклики урбанізації, гідність жінок і плюралізм політичних думок, критикуючи марксистську та ліберальну ідеології. Представляючи листа, він захищав право-обов’язок Церкви висловлюватися на соціальні теми.

Andrea Tornielli – Ватикан

Пророчі слова про тих, яких сьогодні його наступник Франциск називає «викинутими мов непотріб». Реалістичний аналіз порушення рівноваги та наслідків переселення до великих міських агломерацій. Критика марксистської ідеології та її атеїстичного матеріалізму, але також ліберальної ідеології, яка менше ніж через двадцять років після цього переважила, остаточно відкривши шлях турбо-капіталізмові. Йшов 1971 рік. Папа Павло VI 14 травня відзначив вісімдесятиріччя енцикліки «Rerum novarum» Апостольським листом, написаним на ім’я кардинала Моріса Роя, Архиєпископа Квебека та Голови Папської Ради «Справедливість і мир». Цей документ Папи Монтіні, що говорить про бідність і розвиток, про політичне зобов’язання, слід читати у світлі енцикліки «Populorum progressio» (1967), але також у світлі змін, які відбулися останніми роками.

Папа говорить про «очевидні відмінності», що «існують в економічному, культурному та політичному розвиткові націй», згадуючи про народи, які боролися з голодом. Він погоджується на те, щоби спосіб діяння, реагування та конкретного втручання були залишені на розсуд окремим місцевим дійсностям, оскільки «християнським спільнотам належить об’єктивно аналізувати ситуацію в своїх країнах, вияснювати її в світлі незмінних слів Євангелія, черпати основу для роздумів, критерії судження та вказівки для дій із соціального вчення Церкви».

Таким чином, він звертає увагу на важливе явище, яким позначенні як індустріалізовані країни, так і ті, що розвиваються: урбанізація та переміщення із сільської місцевості до мегаполісів. «У цьому невпорядкованому зростанні народжуються, в дійсності, нові пролетарі. […] Замість того, щоби сприяти братерській зустрічі та взаємодопомозі, місто розвиває дискримінацію, а також байдужість; розпалює нові форми експлуатації та підпорядкування, в яких дехто, спекулюючи потребами інших, отримує неприпустиму користь. За фасадами приховуються чималі злидні, незнані навіть найближчим».

Павло VI, який ще як архиєпископ бачив проблеми нових міланських периферій протягом років економічного буму, а як Папа й надалі уважно слідкував за розвитком римських периферій, надаючи конкретну допомогу, профінансувавши, наприклад, спорудження 99 квартир у районі Ачілії для мешканців міських бараків, пише: «Нагальним є відновлювати, мірою вулиці, кварталу чи великої агломерації, соціальне полотно, в якому людина може задовольняти потреби своєї особистості. Культурні центри та тематичні гуртки повинні створюватися чи розвиватися на рівні громади та парафій».

Частина Апостольського листа присвячена жінкам. Павло VI, який попереднього року проголосив двох жінок – Терезу Авільську та Катерину Сієнську – Учительками Церкви, закликає припинити дискримінацію і щоби законодавство рухалося в «напрямку захисту властивого покликання жінки, разом із визнанням її незалежності як особи, рівності її прав у тому, що стосується участі в культурному, економічному, соціальному та політичному житті».

Згадуючи про демографічне зростання в бідних країнах, Папа Монтіні називає «тривожним» цей «своєрідний фаталізм, який опановує навіть відповідальних» і «приводить, іноді, до мальтузіанських рішень, наголошуваних активною пропагандою на користь контрацепції та абортів». Папа говорить також про довкілля, перестерігаючи, що через «безконтрольне визискування природи» людина «ризикує знищити її та стати, в свою чергу, жертвою такої ж деградації».

Вказуючи на соціальне та політичне заанґажування, Павло VI заохочує християнина не приєднуватися до «ідеологічних систем, які радикально або в суттєвих елементах протиставляються його вірі та її поняттю людини: ні до марксистської ідеології, її атеїстичного матеріалізму, її діалектики насильства та способу, яким вона поглинає індивідуальну свободу в колективності, заперечуючи заразом будь-який трансцендентний вимір людини та її історії, особистої та колективної, ані до ліберальної ідеології, яка вважає за необхідне вивищувати індивідуальну свободу, виймаючи її з будь-яких обмежень, стимулюючи її виключним шуканням інтересів і влади».

Врешті, в частині документа, яку найбільше згадують, Папа висловлюється на корить плюралізму політичних варіантів для християнина, але не применшуючи його приєднання до євангельських принципів: «У конкретних ситуаціях та зважаючи на форми солідарності, притаманні кожному, потрібно визнати легітимне розмаїття можливих варіантів. Та сама християнська віра може привести до різних зобов’язань».

В неділю, 16 травня, через два дні після оприлюднення «Octogesima adveniens», Папа Павло VI очолював у базиліці Святого Петра Святу Месу, відзначаючи річницю енцикліки Лева ХІІІ, назвавши слова попередника «визвольними та пророчими». Проповідь стала нагодою пояснити причини соціального вчення Церкви: «Чому Папа висловився щодо цього? Чи мав він на це право? Чи був компетентним для цього? Так, відповідаємо ми, бо мав такий обов’язок. Тут йшлося ся би про виправдання цього втручання Церкви та Папи в соціальні питання, які зі своєї природи належать до мирських питань, питань цієї землі, що, як здається, виходять за рамки компетенції того, що черпає рацію свого буття від Христа, Який проголосив, що Його царство не від цього світу».

Але, «якщо добре придивитися, – вів далі Павло VI, – для Папи не йшлося про царство цього світу, простими словами – про політику чи економіку; йшлося про людей, які складають це царство, про критерії мудрості та справедливості, які також повинні його надихати; й під цим оглядом голос Папи, який став адвокатом убогих, змушених залишатися бідними в рамках процесу, що породжував нове багатство, адвокатом смиренних і визискуваних, не був нічим іншим, як відлунням голосу Христа, Який став притяганням для всіх втомлених і обтяжених, аби втішити їх і принести їм полегшення; Який захотів проголосити блаженними убогих і голодних справедливості; забажав ототожнитися з кожною людською істотою, незначною, слабкою, страждаючою, знедоленою, беручи на Себе зобов’язання безмірної винагороди кожному, хто виявить милосердя і турботу щодо кожного роду людських злиднів».

З цього, додавав Єпископ Риму, випливає «право-обов’язок Папи, який представляє Христа, та всієї Церкви, що є містичним Христовим Тілом, більше того, кожного справжнього християнина, названого братом кожної іншої людини, займатися, дбати про добро ближнього, право настільки сильне та нагальне, наскільки важчим та жалюгіднішим є становище ближнього в потребі».

«Це також означає, – підсумовував Павло VI, – що Церква через своїх служителів та своїх членів зі свого вродженого покликання є союзницею злиденного й терплячого людства; бо спасіння всіх – це її місія, і тому що всі потребують бути спасенними; але перевагу вона надає тому, хто є потребує, також і в мирській сфері, допомоги та захисту. Людська потреба є першим адресатом її любові».

(опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ)

Твій внесок у велику місію: підтримай нас в несенні слова Папи до кожної домівки

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Нові пролетарі та обов’язок Папи бути «адвокатом убогих»

Нові пролетарі та обов’язок Папи бути «адвокатом убогих»
П’ятдесят років тому побачив світ Апостольський лист «Octogesima adveniens», в якому Папа Павло VI писав про виклики урбанізації, гідність жінок і плюралізм політичних думок, критикуючи марксистську та ліберальну ідеології. Представляючи листа, він захищав право-обов’язок Церкви висловлюватися на соціальні теми.

Andrea Tornielli – Ватикан

Пророчі слова про тих, яких сьогодні його наступник Франциск називає «викинутими мов непотріб». Реалістичний аналіз порушення рівноваги та наслідків переселення до великих міських агломерацій. Критика марксистської ідеології та її атеїстичного матеріалізму, але також ліберальної ідеології, яка менше ніж через двадцять років після цього переважила, остаточно відкривши шлях турбо-капіталізмові. Йшов 1971 рік. Папа Павло VI 14 травня відзначив вісімдесятиріччя енцикліки «Rerum novarum» Апостольським листом, написаним на ім’я кардинала Моріса Роя, Архиєпископа Квебека та Голови Папської Ради «Справедливість і мир». Цей документ Папи Монтіні, що говорить про бідність і розвиток, про політичне зобов’язання, слід читати у світлі енцикліки «Populorum progressio» (1967), але також у світлі змін, які відбулися останніми роками.

Папа говорить про «очевидні відмінності», що «існують в економічному, культурному та політичному розвиткові націй», згадуючи про народи, які боролися з голодом. Він погоджується на те, щоби спосіб діяння, реагування та конкретного втручання були залишені на розсуд окремим місцевим дійсностям, оскільки «християнським спільнотам належить об’єктивно аналізувати ситуацію в своїх країнах, вияснювати її в світлі незмінних слів Євангелія, черпати основу для роздумів, критерії судження та вказівки для дій із соціального вчення Церкви».

Таким чином, він звертає увагу на важливе явище, яким позначенні як індустріалізовані країни, так і ті, що розвиваються: урбанізація та переміщення із сільської місцевості до мегаполісів. «У цьому невпорядкованому зростанні народжуються, в дійсності, нові пролетарі. […] Замість того, щоби сприяти братерській зустрічі та взаємодопомозі, місто розвиває дискримінацію, а також байдужість; розпалює нові форми експлуатації та підпорядкування, в яких дехто, спекулюючи потребами інших, отримує неприпустиму користь. За фасадами приховуються чималі злидні, незнані навіть найближчим».

Павло VI, який ще як архиєпископ бачив проблеми нових міланських периферій протягом років економічного буму, а як Папа й надалі уважно слідкував за розвитком римських периферій, надаючи конкретну допомогу, профінансувавши, наприклад, спорудження 99 квартир у районі Ачілії для мешканців міських бараків, пише: «Нагальним є відновлювати, мірою вулиці, кварталу чи великої агломерації, соціальне полотно, в якому людина може задовольняти потреби своєї особистості. Культурні центри та тематичні гуртки повинні створюватися чи розвиватися на рівні громади та парафій».

Частина Апостольського листа присвячена жінкам. Павло VI, який попереднього року проголосив двох жінок – Терезу Авільську та Катерину Сієнську – Учительками Церкви, закликає припинити дискримінацію і щоби законодавство рухалося в «напрямку захисту властивого покликання жінки, разом із визнанням її незалежності як особи, рівності її прав у тому, що стосується участі в культурному, економічному, соціальному та політичному житті».

Згадуючи про демографічне зростання в бідних країнах, Папа Монтіні називає «тривожним» цей «своєрідний фаталізм, який опановує навіть відповідальних» і «приводить, іноді, до мальтузіанських рішень, наголошуваних активною пропагандою на користь контрацепції та абортів». Папа говорить також про довкілля, перестерігаючи, що через «безконтрольне визискування природи» людина «ризикує знищити її та стати, в свою чергу, жертвою такої ж деградації».

Вказуючи на соціальне та політичне заанґажування, Павло VI заохочує християнина не приєднуватися до «ідеологічних систем, які радикально або в суттєвих елементах протиставляються його вірі та її поняттю людини: ні до марксистської ідеології, її атеїстичного матеріалізму, її діалектики насильства та способу, яким вона поглинає індивідуальну свободу в колективності, заперечуючи заразом будь-який трансцендентний вимір людини та її історії, особистої та колективної, ані до ліберальної ідеології, яка вважає за необхідне вивищувати індивідуальну свободу, виймаючи її з будь-яких обмежень, стимулюючи її виключним шуканням інтересів і влади».

Врешті, в частині документа, яку найбільше згадують, Папа висловлюється на корить плюралізму політичних варіантів для християнина, але не применшуючи його приєднання до євангельських принципів: «У конкретних ситуаціях та зважаючи на форми солідарності, притаманні кожному, потрібно визнати легітимне розмаїття можливих варіантів. Та сама християнська віра може привести до різних зобов’язань».

В неділю, 16 травня, через два дні після оприлюднення «Octogesima adveniens», Папа Павло VI очолював у базиліці Святого Петра Святу Месу, відзначаючи річницю енцикліки Лева ХІІІ, назвавши слова попередника «визвольними та пророчими». Проповідь стала нагодою пояснити причини соціального вчення Церкви: «Чому Папа висловився щодо цього? Чи мав він на це право? Чи був компетентним для цього? Так, відповідаємо ми, бо мав такий обов’язок. Тут йшлося ся би про виправдання цього втручання Церкви та Папи в соціальні питання, які зі своєї природи належать до мирських питань, питань цієї землі, що, як здається, виходять за рамки компетенції того, що черпає рацію свого буття від Христа, Який проголосив, що Його царство не від цього світу».

Але, «якщо добре придивитися, – вів далі Павло VI, – для Папи не йшлося про царство цього світу, простими словами – про політику чи економіку; йшлося про людей, які складають це царство, про критерії мудрості та справедливості, які також повинні його надихати; й під цим оглядом голос Папи, який став адвокатом убогих, змушених залишатися бідними в рамках процесу, що породжував нове багатство, адвокатом смиренних і визискуваних, не був нічим іншим, як відлунням голосу Христа, Який став притяганням для всіх втомлених і обтяжених, аби втішити їх і принести їм полегшення; Який захотів проголосити блаженними убогих і голодних справедливості; забажав ототожнитися з кожною людською істотою, незначною, слабкою, страждаючою, знедоленою, беручи на Себе зобов’язання безмірної винагороди кожному, хто виявить милосердя і турботу щодо кожного роду людських злиднів».

З цього, додавав Єпископ Риму, випливає «право-обов’язок Папи, який представляє Христа, та всієї Церкви, що є містичним Христовим Тілом, більше того, кожного справжнього християнина, названого братом кожної іншої людини, займатися, дбати про добро ближнього, право настільки сильне та нагальне, наскільки важчим та жалюгіднішим є становище ближнього в потребі».

«Це також означає, – підсумовував Павло VI, – що Церква через своїх служителів та своїх членів зі свого вродженого покликання є союзницею злиденного й терплячого людства; бо спасіння всіх – це її місія, і тому що всі потребують бути спасенними; але перевагу вона надає тому, хто є потребує, також і в мирській сфері, допомоги та захисту. Людська потреба є першим адресатом її любові».

(опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ)

Твій внесок у велику місію: підтримай нас в несенні слова Папи до кожної домівки

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *