Як знецінення поняття «репутація» руйнує соціальні інститути

13:27 16/05/2021

Ne vestigium quidem ullum est reliquum nobis dignitatis.
(«Навіть сліду від нашої гідності не залишилося»)

Цицерон. 46 рік до н.е.

У ескімосів та інших племен Крайньої Півночі була (а може, ще є) національна страва, яка називалася «копальхен». Для українського вуха це звучить знайомо, бо він, цей делікатес, дійсно пов’язаний із копанням.

Копальхен готують з моржа, тюленя, оленя, качки, кита. Ну, словом, що впіймали, з того і готують. Технологія проста. Убоїну закопують у болото або на лінії морського припливу, присипаючи торфом, камінням і гілками. Через кілька місяців труп витягають і вживають в їжу. Іноді нарізають тонкими скибочками.

Напевне, варто нагадати, що трупне м’ясо з набором різноманітних токсинів непідготовленій людині вживати не варто. Тобто якщо ви не їсте такого з дитинства, моторошна смерть від сильного отруєння вам гарантована. Але місцевим воно наче вишукані консерви, особливо взимку.

Серед різного «копальхена» української масової інформації споживачам дедалі більше смакують теми дискредитації, компрометування. Словом, оте саме ескімоське мішання з болотом. Навіть труси, декольте і шлюбні ігрища «селебрітіз» уже безнадійно цьому «копальхену» програють.

Те, що його тонкими скибочками нарізають персонажі, яких навіть не треба прикопувати (вони і так є ходячим набором гнилизни і токсинів), лише додає особливого, неповторного смаку для наших поціновувачів і експертів.

Варто зауважити, що ця пошесть не зовсім домашня. Вона притаманна сьогодні усім «правнукам поганим» англо-саксонської культури. Тобто географічно це Європа і Північна Америка. Явище зі своєю новоствореною термінологією, семантикою і навіть особливою правовою системою.

Ясна річ, що в масштабах восьми мільярдів людей — де на всі ці новочасні медійні верески мусульмани (яких близько 20%) лише знизають плечами, бо воно їм якось не «халяль», а понад мільярд китайців просто промовчить (там є своє чудове поняття «збереження обличчя»), не кажучи про Африку, — руйнування євроатлантичного інституту репутації як такого може здатися нікчемним (у всіх сенсах слова) явищем.

Тож погляньмо трошки здаля, що воно в принципі таке і до чого.

Слово «репутація» (як і «інтелігенція») прийшло до нас через польську мову. Іноді окремі інтелігенти вживали аналогічне французьке слово «реноме», але англійське коріння слова виявилося витривалішим. По суті, це певна усталена думка про людину або групу людей на основі якогось критерію.

Тут важливо зауважити два моменти — усталеність і критерій (дослівно — мірило для визначення).

Усталеності зараз не існує жодної в принципі. Якщо раніше найсміливіший горизонт посполитого планування був приблизно три місяці, то зараз важко щось планувати на три дні наперед. Зробила свою справу тут і епідемія з її психозами та масовою дезорієнтацією. Але воно до того і так йшло, просто пришвидшилося.

Стосовно критеріїв трохи складніше.

Світські етика і мораль ХХ століття, на які спиралася сучасна культура (навіть якщо вона їх революційно відкидала), — це генно-модифіковані різними революціями релігійні цінності. Там були своя виразна архітектура, ієрархічність і процедурна частина. Але оскільки всі видатні будівничі цієї системи мали хорошу класичну освіту, то латинські тексти вони змалку в усіляких гімназіях і ліцеях учили напам’ять. Найбільш малограмотні спиралися на Цицерона, який за спрощеною системою давав перелік тогочасних чеснот, але й того вистачало.

Ми ще іноді зустрічаємо у вжитку слово «пієтет». Його можна приблизно перекласти як «благочестя». Це обов’язок перед своїми батьками (у тому числі предками, тобто наявність історичної пам’яті як чесноти) і країною. Лелека, зокрема, представляв синівське благочестя, оскільки римляни вірили, що він демонструє сімейну відданість, повертаючись щороку в те саме гніздо, і піклується про своїх батьків у старості.

Поняття гідності (що йде від латинського dignitas), наприклад, передбачало, крім сукупної репутації, ще й право на повагу через походження родини. Був термін «віртус» (virtus), який спрощено можна перекласти відомим мемом «не служив — не мужик».

Гравітація, про яку тепер наче усі все знають, насправді не була «відкрита» Галілеєм і Ньютоном. Гравітас — це одна з давньоримських чеснот, що означала «вагомість», стриманість, почуття відповідальності. Gravitas вважалася ідеальною характеристикою лідерів і вкупі з virtus — більш канонічними чеснотами, ніж інші.

Цей дуже короткий екскурс в історію питання важливий тому, що, як зазначалося вище, слово «репутація» прийшло через польську мову, але з Англії. Британська система освіти виходила з моральної концепції «імперіуму», тому римські чесноти були ідеалізовані в суспільстві та увійшли в механізми управління і планування, у тому числі в колоніях.

Ейфорія стосовно сліпучих перспектив прогресу людства на початку ХХ століття розвіялася остаточно після двох світових воєн і покликала до життя масовий ревізіонізм етики і моралі як такої. Нічого аж такого нового у цьому нема, усякі романтичні сподівання завжди завершуються оглушливим зіткненням із реальністю, частиною якої є людська натура.

Хороша новина, якщо її так можна назвати, у тому, що кожна хвиля цього морального ревізіонізму триває приблизно одне покоління, тобто близько 20 років. Загальної ерозії соціальної культури, згідно з другим законом термодинаміки, це не скасовує, але кожні наступники люто борються з попередниками, вважаючи себе найпередовішими. Це досить кумедно з точки зору культурної антропології, але безпосереднім учасникам цієї драми зовсім не до сміху, а розраховувати, що когось посмертно виправдають, а когось, навпаки, засудять, якось довго.

У культурній антропології є розмежування між так званими суспільствами провини та суспільствами сорому. У «суспільстві провини» контроль за людьми зберігається шляхом створення та постійного посилення почуття провини (ну от німці вам у приклад). «Світогляд провини» зосереджений на законі та покаранні.

«Суспільство сорому» прагне «балансу честі» і, як результат, помсти у різних варіантах. Людина в такому типі культури залежить від колективних понять гордості і честі, а суспільний контроль здійснюється через страх відплати. Це, наприклад, японська культура.

Українська ситуація характеризується в такий спосіб, що нашу патріархальну культуру «суспільства сорому» вже тривалий час невблаганно ведуть у стійло «суспільства провини». Починалося з Російської імперії. А закінчується отим усім, що не можна вголос називати, бо довічно забанять.

Ну, здавалося б, ведуть і ведуть. Мало хто й куди нас водив?

Репутація є повсюдним, спонтанним і високоефективним механізмом соціального контролю в природних суспільствах. Будь-яке сучасне суспільство назвати природним досить важко. Наша ідентичність стає цифровою, а не поведінковою. Як фундаментальний інструмент соціального порядку, особиста репутація більше не існує. Цей термін натомість масово перейшов у корпоративну сферу, починаючи з 1980-х. Загалом економісти і соціологи застосовують ті самі підходи, що й до репутації особистості, але кінцевою метою ставлять фінансовий успіх і прибутковість, а не якийсь там «пієтет».

За чверть віку відбулася величезна кількість досліджень, в основі яких була дуже проста і стародавня ідея — як переконати покупця, що продавець має дуже чесні наміри стосовно нього (у цьому місці мав би бути смайлик). Невдовзі стало зрозуміло, що дискредитація конкурента значно дешевша й ефективніша, ніж пряма інвестиція у власний репутаційний капітал.

Тут ми повертаємося до токсичності самого поняття «репутація» у нашому суспільстві. Наявність репутації, хоч якої, зразу перетворює її носія на виразну мішень. Є об’єктивні інфокілерські завдання, де нічого особистого, лише бізнес. І є старовинний анекдот про українців у пекельному казані, який стеріг один-єдиний чорт, бо щойно хтось пробував видертися нагору, як решта хапала його за ноги з криком: «А ти чого відриваєшся від колективу?».

Карантин посилив і без того немаленьку роль Інтернету з його «діпфейками» і рештою сміття. Інтернет зреагував сучасно — з’явилися платні інструменти для управління репутацією в Інтернеті, зосереджені або на захисті бренду, або на особистій репутації в мережі. Ці інструменти відстежують згадування про бренд чи товар в Інтернеті, на Facebook, Twitter, у блогах та на інших сайтах соціальних мереж.

Такий процес виключив будь-яку мораль чи етику з ужитку, бо репутацію в Інтернеті можна оцінити за тим, наскільки добре вона керована. Інтернет-репутація — це сприйняття, яке генерується в Інтернеті на основі цифрового сліду. Роботодавці почали використовувати онлайн-репутацію претендентів на роботу, перевіряючи профілі в соціальних мережах.

Українське суспільство в цьому аспекті виглядає так. У нас досить стабільні уявлення про мораль, хоча вони далекі від сучасних міжнародних вимог. На щастя чи на жаль — побачимо років через п’ятнадцять. Але у нас повністю відсутня соціальна етика.

Ну не сформувалася, бо не було держави, яка кодифікує цю етику, збирає докупи всі особисті уявлення про мораль і перетоплює їх у той вікопомний кантівський «моральний закон у собі», загальноприйнятний імператив.

Тобто в сфері етики ми маємо суцільне Гуляй-поле, де кожен моральний отаман має право увірватися на своїй тачанці будь-куди, де не просять, і рубати всіх довкола, доки вони не поморальнішають. Звісно, з його, отаманської, точки зору.

Це більш ніж влаштовує злодійську «глибинну державу», оскільки її бізнесу це жодним чином не загрожує. Що гучніше люди розпинаються про мораль, то в реальності дешевше вони коштують.

Репутація ще лишається важливою в закритих або кланових соціальних групах, де процедури нагород і покарань вироблені самими цими групами і впливають на внутрішню динаміку та статусність учасника групи. А от у суспільстві репутація — це цифровий фейк.

Відповідно, взаємодія між різними групами суспільства, яка раніше базувалася на посередництві «людей із репутацією», мінімізувалася до того, що «люди з репутацією» утворюють свої власні автономні групи, які виживають по-своєму. І більше не переймаються загальносуспільними проблемами, бо зникла ціннісна платформа, яку годилося б захищати.

Уточнюю: цінності лишилися, але платформа зникла. Репутація — це той клей, який зв’язує сукупність цінностей у площину, об’єм, як білок, що кодує ділянки ДНК у генетиці, містить інформацію про амінокислотну послідовність. Без репутації цінності не транспортуються нікуди, вони гинуть разом із носіями.

Відсутність репутаційної гравітації призводить до того, що кожне активне зусилля відштовхує нас у протилежний бік від бажаних цілей.

Повернення до спільного репутаційного знаменника можливе або при якомусь фантастичному Наполеоні (200 років із дня народження якого щойно відзначили), або при консенсусі різних груп зі своїми уявленнями про репутацію, як було при виробленні Великої Хартії вольностей «Маґна Карта» 1215 року. Там третина з 63 статей була власне про принципи взаємодії. Звісно, час зараз дуже стискається, і аж так довго чекати не доведеться.

Однак ми точно не прокинемося завтра в новій країні. Тому єдина практична порада з цього — лишайтеся в середовищі однодумців настільки довго, наскільки це можливо.

Поза цим середовищем для вас — безповітряний простір.

Олег Покальчук,

соціальний психолог

ДЖЕРЕЛО

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *