Прекрасний старий світ українців

Англійський письменник Олдос Гакслі у своєму найвідомішому романі описує, як усі люди вживаються у єдиній державі. Злагоджено, мирно, задоволено й стабільно. Якщо якісь емоційні коливання там і трапляються, їх швидко заспокоює нешкідливий наркотик сома. Гакслі розповідає про «прекрасний новий світ» майбутнього.

Натомість люди, які народилися у 30-40-х роках минулого століття на Закерзонні, згадують «прекрасний старий світ» минулого.

Літні, які пам’ятають свою домівку там, змальовують втрачену бáтьківщину, як пречарівне місце з красивою природою і чудесним кліматом. Земля там родюча, природа неймовірна, дороги без болота, а ліси повні грибів. Усе там було краще, ніж на новому місці. Попри те, що їхнє Ельдорадо часто знаходилося на відстані кількох сотень, або й кількох десятків кілометрів, від того місця, куди їх переселили.

Однак як і в антиутопії Гакслі, де під покривалом солодкого ідеального нового світу насправді панує тоталітаризм та насилля, так і в розповідях переселенців – чим глибше, тим неоднозначніше.

Закерзоння – це пояс етнічної української території вздовж українсько-польського кордону, який зараз належить Польщі. Впродовж 1944-46 років звідти виселили майже пів мільйона українців.

Передумови тих виселень були звичними для рубіжних територій. Як і на кожній прикордонній землі, населення було змішаним. Протягом століть разом жили українці з поляками. Як і будь-які інші стосунки між народами на пограниччі – люди не могли існувати в цілковитій гармонії.

Ще в ХІХ столітті, коли інтелектуали почали формулювати уявлення про модерні нації, два народи запретендували на одні й ті самі території. Коли після Першої світової війни міжнаціональною мовою на тих теренах продовжив бути брязкіт зброї, поляки виявилися в тому конфлікті сильніші. Так в українців забрали Надсяння, Галичину, Лемківщину і утвердили там польську державу. Звісно, свідоміше українське населення, ті люди, що вже пройшли межу з етнічної чи релігійної групи в націю – не могли цю втрату забути і змиритися з нею.

Тому наприкінці 30-х, коли Європу знову починала трусити пропасниця війни, українсько-польський конфлікт заворушився з новою силою. Після Судетської кризи у вересні 38-го, коли Гітлер анексував частину Чехословаччини, на українському Закарпатті проголосили Карпатську Україну. Галичани з’їжджалися до Львова, Тернополя чи Бережан на величезні мітинги аби засвідчити свою підтримку замлякам в Ужгороді й Хусті. А заодно аби заявити бажання власної держави і в себе. Це, звісно, не подобалося полякам, тож в містах почалися вуличні протистояння зі стріляниною, побиттями, пораненими і вбивствами.

Виселення 1944-46 років – можна назвати своєрідною кульмінацією українсько-польських конфліктів. Водночас населення українського Закерзоння стало заручниками поділу території між радянськими і польськими комуністами.

9 вересня 44-го року в Любліні УРСР та Польський комітет національного визволення уклали угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». За офіційною статистикою, яку оприлюднила Польська Народна Республіка в серпні 46-го – вивезли 482 107 осіб, це 122 452 українські родини.

Угода декларувала мирне переселення, однак насправді при виселенні людей тероризували і репресовували. Конфісковували майно, обмежували політичні, соціальні, економічні та культурні права. Так закінчився «прекрасний старий світ» для українців на їхніх найзахідніших теренах.

Однією з тих переселенців із Закерзоння була моя бабуся Катерина. Вона народилася в селі Пискоровичі, Лежайського повіту теперішньої Польщі. Це було українське село, де кількість поляків не дотягувала й до десятої частини населення. Коли в 45-му їх виганяли в УРСР, їй було кілька років. Вона запам’ятала хіба туманні епізоди з раннього віку: річку, сад чи похорон своєї бабусі. Та впродовж десятків років вона ділилася з онуками своїми жалями за тими місцями.

Згодом, працюючи журналістом, я прослухав не одну годину розмов зі старенькими з тих країв. Більшість, точно як і моя бабуся, у своїх оповідях слізно шкодували за втраченими домами. Погідні спогади переважали навіть жахіття самого процесу переселення. У випадку моєї бабусі – це квітень 45-го, коли радянська переселенська комісія зігнала кілька сотень українців з Пискорович і присілків у місцеву школу, а польські підпільники всіх постріляли.

Попри весь горор подій 1944-46 років люди пам’ятали хороше. Очевидно, по-іншому бути не могло, адже які ще спогади могли бути в сільських дітей? Від того згодом і надмірна романтизація тих територій.

В розмовах з переселеними можна спостерегти ще одну річ – тим більший жаль, чим менш успішно склалося їхнє життя. Совєцький союз в принципі не був тим місцем, де можна було реалізовуватися чи налагоджувати комфортний побут. Відповідно люди, які свій вік провели у бідних селах, за роботою на городах, зайвий раз чіпалися за свою ностальгію.

Хоч статистики про те, скільки нащадків закерзонців зараз живуть в Україні, не існує, навіть грубого підрахунку достатньо для розуміння, що це дуже вагомий відсоток українців. Запитайте, наприклад, у своїх соціальних мережах, чи багато з ваших френдів мають когось у сім’ї чи родині з тих територій. Гадаю, відповіді вас вразять. Зважаючи на вже два покоління дітей і внуків переселених із Закерзоння – можна припустити, що трагедія переселенців стосується уже кількох мільйонів українців. Відповідно десь для такої кількості людей ці події є пасивною травмою.

Як і кожна травма, вона помітна у деталях. Як звичка носити скибку хліба в кишені після Голодомору. У випадку закерзонців – це підсилена увага до Польщі і поляків, навіть певний трепет, а відтак комплекс меншовартості. «Якби залишилися тоді на Польщі, жили би добре, не те, що зараз», – як говорила моя бабуся. Жаль, який люди пронесли через все життя, і який виливають вже на своїх онуків з онучками – можна передати метафорою беззвучного крику. Нехай не надто оригінальною, зате достоту влучною.

Люди попросту не могли, та й не вміли, пропрацьовувати травму переселень 40-х. В умовах есересеру згадувати про своє переселенське минуле боялися і соромилися. Зрештою для того, щоб якось проговорювати свій неспокій, напевно, бракувало банальної освіти. Лише з 90-х, коли рідні виселенців почали цікавитися своєю історією, ті взялися переповідали їм. Згодом – історикам з етнографами, що їздили збирати свідчення старожилів. Хоча, які ще проєкти, що цільово займаються збором пам’яті про Закерзоння 40-х, крім Локальної історії, можете згадати? Дозволю собі припустити, що небагато. Особливо немає ініціатив, які б доносити історії про той час і ті події до аудиторії масової. Таких, які б доступною мовою, сюжетно і зручно могли пояснити ті процеси. Щоб певний погляд, реакції і висновки аудиторія могла формувати на основі фактів.

У 2020-му на сайті Локальної історії вийшов масштабний мультимедійний спецпроект «Депортації», серія текстів про виселення 1944-46 років на Закерзонні. Зараз колектив продовжує записувати свідчення стареньких, аби в подальшому презентувати зібране якомога ширшій аудиторії.

У 2019-му історик Роман Кабачій опублікував своє наукове дослідження про переселення 1944-46 років. На основі тих дослідів видавництво «Люта справа» випустило чудову книгу «Виселені на степи». У ній можна вичитати практично усе, що відомо про ті переселення. Однак ви не купите цієї книжки у книгарнях. Видання профінансував УКФ і тому її не продають.

Таких ініціатив, очевидно, замало. Тому про катастрофу тих виселень сучасники й досі знають небагато. Помітних, і головне широко публічних, дискусій про те, як сприймати ті роки, як шанувати ті місця, як розмовляти з польськими сусідами на цю тему, в українському суспільстві, і що дуже важливо, не лише за Заході країни, немає. Люди попросту не знають, чому переселяли? Скільки? Куди? У відповідях на ці запитання досі плутаються. Одним із наслідків є те, що вже внуки переселенців, які починають цікавитися, чому ж це бабуся плаче і так шкодує за Польщею, по дрібницях пробують вишуковувати інформацію в ґуґлі, часто блукаючи в термінах, роках і визначеннях.

Відповідно трагедії тих виселень в Україні досі не переосмислили. Так, від слова «переосмислення» може повівати нудьгою, бо за його пафосом ховається розмивання. Бо ж як розуміти процес того «переосмислення»? Науковцям відомі факти тих подій, вони розуміють їхні причини і наслідки. І що? Суспільних рефлексій, означень в літературі чи культурі, усталення й фіксації і досі немає.

Полякам у цьому плані простіше – «кресов’яків», як називають себе переселені з України поляки у той самий час, селили цілими общинами, не розсіюючи по всій Польщі. Тому якщо такі українські спілки, як «Надсяння», «Холмщина» чи «Лемківщина» є, здебільшого, символічними, члени яких хіба їздять до Польщі влаштовувати релігійні заходи, то «кресов’яки» мають потужне лобі в польській політиці. Відповідно тема «переселенців» там значно повніше проартикульована в історичній пам’яті. В Україні ж і далі закерзонців сприймають як щось незрозуміле і регіональне.

Водночас існує, наприклад, думка, що переселенням українців із Закерзоння запобігли ще більші міжнаціональні конфлікти між поляками і українцями в майбутньому. Думка ця не нова, почали її висловлювати майже одразу після тих подій. Була вона таким своєрідним виправданням тих виселень. Особливо й вчергове її почали артикулювати після того, як у 90-х спалахнула бійня на Балканах. Після Сребрениці, де серби вирізали близько восьми тисяч боснійських мусульман. Після цього поляки зітхали, примовляючи – як добре, що Польща є мононаціональною. Для прикладу, на схилі віку колишній міністр закордонних справ уряду Польщі у вигнанні Едвард Рачинський написав: «Ми всю свою життєву енергію та політичну діяльність спрямували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що нам це не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, що відбувається в Югославії».

Цілком імовірно, що ті балканські конфлікти і справді показали нам, чого ми уникнули. Особливо рацію, якою б цинічною вона не була, у такій гіпотезі помітно з перспективи українського 2014-го. Адже хто-зна, чи не мали б ми, в умовах повсюдних провокацій російської пропаганди, схожих проблем на заході, які маємо на сході. Така думка, звісно, є хіба гіпотезою із «якбитології» і можливістю несподіваного кульбіту для публіцистів. І, звичайно, вона не може слугувати у жодному разі аргументом для виправдання подій 1944-46 року. Але кут, з якого вона пропонує подивитися на травму переселення 40-их не тільки несподіваний, а й важливий, даруйте за банальність, для уникнення чогось схожого в майбутньому.

Лише на 28-му році Незалежності Верховна Рада України вирішила затвердити другу неділю вересня днем вшанування роковин примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-51 роках. Можливо, ще через кілька десятиліть з таких крапель і набереться нарешті повноцінна розмова про травму «прекрасного старого світу» українців.

світлини: facebook.com/LokalnaIstoria; armyfm.com.ua; 06272.com.ua

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *