Владика Степан Сус під час прощі до Вишгородської Богородиці: «Ми як християни, як люди повинні навчитися докладати зусиль»

Час прощі – це час нашого навернення, покаяння, переосмислення, час, коли ми дозволяємо Богові торкнутися нашого життя. Бо є ситуації, над якими ми не маємо влади і не знаємо, чому вони стаються в нашому житті. Про це сказав владика Степан Сус, голова Пасторально-Міграційного відділу УГКЦ у проповіді до вірних під час XV прощі до чудотворної ікони Вишгородської Богоматері.

«Ми зрештою навіть не знаємо, – продовжив він, – чому цей коронавірус чіпає весь світ… Ми до кінця не знаємо… Оце "не знаємо" дає нам можливість запитати Бога: Господи, а що відбувається з моїм життям? Що я маю змінити, над чим я маю працювати? Яке значення має для мене сьогоднішня проща? Який знак Ти хочеш дати для мене?».

Владика Степан відзначив, що проща – це дуже особливий час. «Для багатьох з нас проща асоціюється з дорогою. Ми йдемо з вами… Наступне – думки. Бо коли ми йдемо кудись чи їдемо, навіть коли йдемо на Літургію до храму, ми йдемо з якимось думками. Те, що нас хвилює, турбує, що ми переживали вчора чи впродовж тижня, року».

Проща – це також і молитва, вважає єпископ. «І наші думки, усе те, що лежить у нас на серці, що ми переживаємо, що нас турбує, – є частиною нашої молитви», – сказав він.

Святі Отці кажуть, що молитва, яка будується з глибини нашого серця нашими словами, є найкращою. «Бо ми говоримо не просто завчені фрази, – каже проповідник, – але слова, які пережиті нашим життям і для нас щось означають, які, можливо, нас болять, додають нам сили, чи приносять радість, певні випробування. Усе це ми складаємо в молитву».

Час прощі – це також час зусиль. «Бо коли ми рухаємося, йдемо, ми повинні докладати зусиль. Ми як християни, як люди повинні навчитися докладати зусиль. Ці зусилля – це наші бажання, наші ходіння, наші намірення пройти цей шлях, прийти до святого місця, до чудотворної ікони і почати молитися. Часто наша молитва складається з тих усіх передуманих думок, переосмислених речей нашого життєвого шляху, нашої прощі», – вважає владика Степан.

Він зауважує, що часом ми схожі на цього чоловіка, про якого Євангеліє не говорить, чи він вірить у Бога чи ні. Каже євангелист Іван, що лежав чоловік, який був розслаблений і не було нікого, хто б йому допоміг здійснити його мрію.

«Інколи так є у нашому житті, – зауважує єпископ, – що ми є самі. У обставинах, коли ми самі, наша молитва починається словами: Боже, нікого немає коло мене… Пошли мені тих потрібних людей, які допоможуть мені йти правильною дорогою життя. Тому проща для нас – це той момент, коли ми дозволяємо Богові або людям, яких Бог посилає на нашому життєвому шляху торкнутися нас, помогти нам бути зціленими».

А це означає, наголошує він, довірити себе Богові, відкрити своє серце, показати Богові ті місця, які нас болять, показати рани свого минулого, відкрити те, що нас турбує і найосновніше – не побоятися Богові сказати про те, чого нам не вистачає.

Під час паломництва, звертає увагу владика Степан, ми маємо нагоду в Матері Божої попросити того всього, що нам не вистачає для нашого духовного зросту, для нашого християнського життя, для нашого вміння бути людьми, бути практикуючими християнами, тими, хто довіряє Богові, хто не боїться відкривати своє минуле і просити Бога, щоб Бог його зцілив. Тому часто проща – це дуже така особиста зустріч з Богом.

«Важливо, щоб ми вийшли сьогодні з храму, з паломництва іншими людьми, людьми, які не бояться бути з Богом», – побажав єпископ.

Департамент інформації УГКЦ,
фото: Олександр Савранський

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *