100 років без примирення: Крим і революція. Дорошенківці, останній бій

Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп усередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?

(Продовження, попередня частина тут)

Про бій під Крутами в 1918 році чув, напевно, кожен житель сучасної України. Але набагато менш відомий анітрохи не менше славний бій за станцію Лозова у грудні 1917 року. Це був перший бій першій радянсько-української війни, в якому першу перемогу здобув 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка!

На гребні хвилі

Незважаючи на відправку у червні та липні маршових рот з кримських українців на фронт, їхній національний рух на півострові продовжував посилюватися.

3 серпня 1917 року був проведений з’їзд українців гарнізонів Таврії. На спільне засідання зібралися представники сотенного комітету і усі офіцери українських батальйонів сімферопольського гарнізону, делегати від севастопольського клубу імені Івана Сірка та українського військового комітету Феодосії. Учасники з’їзду, як писала 29 серпня «Робітнича газета», підтвердили свою вірність Центральній Раді, підтримали її боротьбу за автономію України та наголосили на потребі подальшої широкомасштабної роботи з українізації війська. Понад то, було ухвалене рішення готуватися до виборів до Установчих Зборів.

Виступ генерала Лавра Корнілова проти цього уряду українські військові в Криму не підтримали, залишившись вірними демократичному шляху розвитку держави

Взяли дорошенківці активну участь і у першому з’їзді представників українських організацій Таврійської губернії, який пройшов 12-13 серпня того ж року. На ньому офіцери домоглися ухвалення резолюції проти «непевної політики» Тимчасового уряду щодо України та за скликання окремих Всеукраїнських Установчих зборів.

Втім, виступ генерала Лавра Корнілова проти цього уряду українські військові в Криму не підтримали, залишившись вірними демократичному шляху розвитку держави. Симон Петлюра звернувся до українських організацій з директивою, в якій вимагав: «Накази генерала Корнілова не виконувать. Українці повинні всяко підтримувати Тимчасовий уряд, хоч і прийшлось би стати до зброї». Дорошенківці відповіли лаконічною телеграмою: «Все спокійно. Ждемо дальших директив».


Лавр Корнілов вітає своїх прихильників в Москві, серпень 1917 року

Очевидно, саме з метою убезпечення від подібних ексцесів на початку вересня 1917 року Сімферопольський полк вирішив узяти під свій контроль залізницю, починаючи від Сивашу через Мелітополь, Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Синельникове аж до Павлограду. На кожну із цих станцій вислали по одній чоті (30-40 вояків) зі старшиною. Адміністрація залізниці та комісар Тимчасового уряду ставилися до дорошенківців прихильно, бо українські частини ще не розклалися і були в стані підтримувати порядок. Мешкали вони в окремих вагонах, харчувалися при військовому евакуаційному пункті на станції та отримували платню.

Паралельно почалося повернення Кримського кінного полку до півострова. Перші його підрозділи прибули до Сімферополя на початку вересня, дорошенківці зустрічали їх за містом почесною вартою. Український полк залишив кіннотникам їхні казарми, а сам передислокувався до порожніх приміщень 34-го полку, який вже майже весь розбігся.

Олександрівськ

Першим боєм кримської громадянської війни, який, за іронією долі, відбувся поза межами півострова, стала сутичка за Олександрівськ – в який з обох боків брали участь кримчани. Українську владу у місті підтримувала одна регулярна піша сотня та кількадесят вільних козаків, не рахуючи міської міліції та тилової автороти. Однак справжньою силою був гайдамацький курінь старшини Куделі з 300 бійців зі складу Сімферопольського полка та кримськотатарська півсотня, які квартирували в місті з початку жовтня.

День 13 грудня минув у боях матросів із гайдамаками та кримцями, до обох сторін приєднувалися місцеві жителі

Увечері 12 грудня 1917 року під Олександрівськ прибув ешелон з севастопольськими матросами, які поверталися з виправи на Бєлгород. На нараді в Народному домі домовилися були про проїзд моряків через місто зі зброєю, але без зупинки. Однак спокуса встановити тут радянську владу перемогла, і два матроські загони злізли з потяга і увійшли до Олександрівська. Один спробував захопити залізничний вокзал, але був зупинений щільним рушничним вогнем. Другий дійшов до центру міста, де розташовувався місцевий совдеп.

День 13 грудня минув у боях матросів із гайдамаками та кримцями, до обох сторін приєднувалися місцеві жителі. Сутички охопили три-чотири центральні квартали, кілька вулиць переходили з рук в руки. На боці українців виступили і підрозділи 17-го, 49-го та 53-го полків, чиї ешелони проїжджали повз місто. Українці мали на своєму боці три бронеавтомобілі. Понад вечір з Катеринослава (нині Дніпро) прибуло підкріплення, хоч і у тому місті також йшли бої. Їх було не більше пів сотні, але цього виявилося достатньо, щоб матроси відступили і в ніч на 14 грудня втекли до Севастополя. Розлючені поразкою, вони влаштували там переворот і різанину офіцерів.

Підрозділ дорошенківців простояв в Олександрівську до початку січня 1918 року, коли був демобілізований прибулими з Сімферополя головою полкового комітету Єрмоленком та секретарем Скрипником.

Лозова

Значно трагічніше склалася доля сімферопольців, які захищали станцію Лозова, де і вступили у перший бій першої радянсько-української війни. Лозова була важливим перехрестям залізниць з Харкова до Катеринослава і Олександрівська та з Полтави до Донбасу. Тому вже 13 грудня 1917 року російський головнокомандувач Володимир Антонов-Овсієнко наказав захопити місто.

З першого бою першої радянсько-української війни українці вийшли переможцями

Лозову захищали курінь дорошенківців, частина українізованого полка 3-ї кінної дивізії, підрозділ гайдамаків з Катеринослава та місцеве вільне козацтво. На весь трикутник Лозова-Павлоград-Олександрівськ припадало заледве більше тисячі бійців, і навряд чи більше третини безпосередньо на Лозову. На станцію ж наступали 500 солдат 30-го збільшовиченого полка з Харкова та 200 робітників-латишів з того ж міста під командуванням Миколи Руднєва. До загону було долучено i бронепоїзд. Маючи перевагу в артилерії, вони під завісою вогню наблизилися до станції та майже без бою захопили її.

Однак уночі дорошенківці перегрупувалися та стрімким ударом вибили червоних з Лозової. Ті мусили повернутися аж до Харкова. Того ж дня, 14 грудня, Руднєв знову отримав завдання захопити станцію, але сил у нього виявилося замало, тож наступ не відбувся. Таким чином, з першого бою першої радянсько-української війни українці вийшли переможцями.

Однак святкувати перемогу дорошенківцям довелося недовго. Вже 16 грудня загін з 280 червоногвардійців оточив станцію, яку охороняли лише один старшина та 16 козаків. Старшину затримали, рядових відпустили. До Лозової з Харкова вночі були перекинуті 30-й полк та бронепоїзд. Однак на світанку 17 грудня через станцію пройшов ешелон з донськими козаками та артилерією, і чи не весь більшовицький загін кинувся за ним у погоню. У Лозовій залишився бронепоїзд та 18 червоногвардійців. І тут ситуація відтворилася дзеркально – 200 сімферопольців увірвалися на станцію та захопили її. Бронепоїзд устиг втекти. Близько 9-ї вечора червоні організували контрнаступ, але українці бою не прийняли і відійшли до Павлограду. Лише десяток місцевих гайдамаків та вільних козаків боронився на місці сучасного Парку перемоги і поліг там. Обидві сторони захопили полонених, але відразу ж за пропозицією українців обміняли їх.

Українці чинили шалений опір, місто протрималося до глибокої ночі, але сили були занадто нерівними

До червоних прибуло потужне підкріплення – понад тисяча бійців та гармати – і 18 грудня вони вирушили на Павлоград. Українці чинили шалений опір, місто протрималося до глибокої ночі, але сили були занадто нерівними. Там були роззброєні та розпущені рештки полку 3-ї кінної дивізії.

Сімферопольські вояки, залишившись самі, 19 грудня відступили до станції Синельникове, переслідувані червоногвардійцями. Дорошенківці розібрали за собою залізницю, затримавши ворога, і тим здобули час укріпитися у передмісті. Перша більшовицька атака провалилася, але тут їм на допомогу прийшли пролетарі з самого Синельникового. Разом вони оточили рештки Сімферопольського полка, однак кримчани прорвали кільце і відійшли до залізничної станції. Там червоним прийшли на допомогу демобілізовані фронтовики, і вони спільно вдруге оточили дорошенківців. Та ті ударили в багнети і прорвалися до вокзалу, зайнявши другий поверх будівлі. Там вони протрималися кілька годин, і здалися лише по обіді, коли по ним відкрив гарматний вогонь щойно прибулий бронепоїзд.

200 захоплених у полон сімферопольців близько 5-ї вечора були привезені до Лозової, де рядових козаків відпустили, а двох старшин та фельдфебеля розстріляли. Навіть якщо звільнені примудрилися дістатися Олександрівська, то, як згадувалося вище, тамтешній курінь якраз у цей час був демобілізований. За два тижні були роззброєні і ті українські солдати, які залишилися у кримській столиці.

Так закінчилися історія 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка – першої української частини на півострові та другої по всій Україні. І хоча перший бій за Лозову, на відміну від бою під Крутами, відомий мало, саме він був першим зіткненням регулярних більшовицьких частин з регулярними українськими у першій війні червоної Москви з Києвом. А що найважливіше, зіткненням переможним.

І хоча у підсумку полк був розгромлений, слава, якою він вкрив себе, виявилася невмирущою.

Далі буде.

Крым, читай нас в Google News

Подписаться

  • Сергій Громенко

    Кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

    “>

    Підписатись

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *