А в дев’яностих – на початку двотисячних це число було майже вдвічі більше. Жахлива, вже восьма від початку дев’яностих, аварія на шахті ім. О. Засядька 4 березня. Знову загиблі. Знову поранені. В Україні траур.

Чому так не щастить шахтарям і як це можна виправити? Про це журналісту сайту СНІП розповів заступник головного інженера проектного інституту “Південдіпрошахт” Олександр КУРМАНАЄВСЬКИЙ.

Як відбуваються такі аварії?

Основні поклади вугілля в Україні, як відомо, є на Донбасі. А там видобуток вугілля пов’язаний з розробкою пластів, котрі буквально насичені метаном. Цей газ в певних пропорціях з повітрям є вибухонебезпечним. І якщо трапиться, припустимо, коротке замикання чи іскра, або раптом відкрите джерело вогню — то неминуче трапиться вибух.

Це має дуже важкі наслідки, оскільки від вибуху метану в шахті від вибухової хвилі піднімається вугільний пил. Він, в свою чергу, також вибухонебезпечний. І йде ланцюгова реакція. Тобто вибух метану ініціює підняття вугільного пилу, котрий знову вибухає. І це може йти на кількасот метрів, на кілометр. Тому і наслідки дуже тяжкі.

Що робиться, аби не допускати небезпечних ситуацій?

Природньо, що і експлуатація шахт, і вся проектна документація шахт це все передбачає. Все це заздалегідь зрозуміло і, безумовно, застосовуються необхідні заходи як в проектах, так і в експлуатаційних службах. Там сидять інженери. Все це вони чудово знають.

Щоб не відбувалися аварії, необхідно подавати велику кількість свіжого повітря в шахту. Це, зазвичай, робиться. Необхідно уважно слідкувати за станом електрогосподарства, оскільки при пошкодженні кабелю неминуча іскра. А якщо там є протиповітряна суміш вибухонебезпечної концентрації — неминуче буде вибух. Щоб не було такої концентрації — головний захід — ефективне провітрювання.

Для цього повітря в шахту подається по вазі більше, ніж видобувається вугілля, при чому в багато разів. Не складно уявити об’єми. Адже якщо взяти по вазі, повітря легеньке — 1,3 кг. важить кубометр, вугілля ж є приблизно 1,2 тонни в кубометрі. Тобто різниця по масі в тисячу разів.

Чому така кількість аварій не відбувається на шахтах в Західній Європі?

Тут на мою думку кілька вагомих причин. Перша серйозна причина — наші гірничо-геологічні умови, в яких добувається вугілля. Вони, на жаль, однозначно самі небезпечні в Європі. Газонасиченість вугілля метаном є дуже висока. І до того праця йде вже на дуже серйозній глибині. В середньому — близько 800 метрів. А на окремих шахтах глибина розробки сягає 1 200 метрів. Тобто складні гірничо-геологічні умови і велика газонасиченість пластів, котрі обробляються на Донбасі.

Друга причина — це дуже серйозна зношеність гірничошахтного обладнання. А чим більше зношеність — тим більше передумов аварійним ситуаціям.

Третя причина — дисципліна у, так би мовити, трудящих, зрозуміло не така серйозна, як в Європі, про яку щойно згадували. Це має важливе значення. Адже треба все виконувати скурпульозно. Всі інструкції, приписи, правила безпеки, правила технічної експлуатації. Треба мати взагалі-то європейську культуру праці, культуру відношення до роботи, до своїх обов’язків.

Як позбавитись постійних аварій на шахтах?

Повністю виключити можливість аварії, на жаль, навряд чи можливо. Але серйозно зменшити — безумовно можна. Якщо зменшити вплив причин, про які я вже сказав раніше. Ну, гірничо-геологічні умови ми не покращимо, інших у нас немає, на жаль, які є такі є. Але треба покращувати систему вентиляції, робити її більш ефективною. Хоча це серйозні, вельми серйозні гроші.

Також необхідно розвивати і ефективно експлуатувати систему дегазації. Тобто перед видобутком вугілля видаляти з нього примусовим способом метан. Це теж серйозні гроші, потрібні і штати додаткові, і матеріальні ресурси, енергія. Обладнання додатково. І скурпульозне відношення до своєї роботи. Тому що припустимо можна всю цю систему зробити, але якщо не забезпечити, припустимо, достатньо герметизацію — ефективність буде незначна. А затрати великі. Тому обслуговувати треба ці системи належним чином.

Щодо того чи будуть надалі аварії на шахтах. Думаю, на превеликий жаль, вона не остання.

Записав Роман ЧЕРЕМСЬКИЙ,
Харків