Автор: Роман Кашиґін
В Інтернет-довідниках пишуть, що населення однієї з наймолодших країн у світі становить від 7 до 13 мільйонів чоловік. У міністерстві туризму Південного Судану мені озвучили цифру в 30 мільйонів, зазначивши, що лише у столиці Джубі мешкає не менше 3 мільйонів осіб. Кому вірити, не знаю, та перераховувати південних суданців ми не стали.
Після кількох днів вештання північною частиною Уґанди, ми нарешті опинились у прикордонному містечку Німуле. На кордоні великих проблем не виникло, там заплативши по $100, ми досить швидко отримали візи. З оформленням документів на авто також не було затримок.Невеликі хабарі є частиною місцевої культури.
Отже, ми у Південному Судані.
Перші враження були дуже навіть хорошими. Від кордону до столиці Джубе ми їхали 200 км по відмінній дорозі. На в’їзді до міста нас зупинив поліцейський, котрий перевірив документи на машину й побажав приємної подорожі. Дозволив навіть із ним сфотографуватися:
Ми зупинилися у першому ж готелі, що трапився нам на шляху. Він мав назву «Heron». Номери за африканськими мірками були пристойними: гаряча вода, телевізор, холодильник, кондиціонер. Двомісний покій коштував $100, одномісний $75.
У ресторані вибір був невеликий. Ми взяли курку з картоплею по $7 тарілка і пиво «Bell» за два долари за пляшку.
Після вечері вирішили придбати місцеву сім-карту, й за разом трохи поїздити по місту.
Однак у самій Джубі дороги виявилися вкрай поганими, тому наша автівка як та качка перевалювалась з колеса на колесо. В одному місці прямо посеред дороги стояв п’яний чи накурений солдат, який для чогось віддавав нам честь. Поки ми його об’їжджали, інший вояк на ходу відчинив задні двері й через них заскочив до салону. Ми зупинилися й ввічливо попросили його залишити наше авто. На превеликий подив, він слухняно вийшов і навіть нічого з собою не прихопив.. Навіщо до нас залазив цей бовдур, так і лишилося загадкою.
Наступного дня ми вирушили до Міністерства Туризму й Дикого Життя, щоб розпитати в них, а що власне цікаве можна побачити у їхній країні. Доїхати до міністерства можна було б за 10-15 хвилин, та ми не врахували, що вранці усі поліцейські злі й голодні, тому кожен з них вважав за потрібне зупинити авто з іноземними номерами. Перший зустрічний коп заявив, що документи на машину оформлені неправильно, тому він змушений нас затримати. Пояснити, що саме неправильно він не міг.
– Послухайте, – сказав я, – якби в нас щось не так було з документами, як би нас пропустили на кордоні?
Але будь-яка логіка проти бажання отримати гроші була безсильною.
– Я вам кажу, ваші документи оформлені неправильно!
– Що саме?
– Усе неправильно!
Поліцейський погрожував заарештувати автівку. Ми втрачали час.
– Гаразд, – погодились ми, – давайте дамо вам трохи грошей, а ви випишете квитанцію, що за «порушення» ми вже заплатили.
Віддавши 50 суданських фунтів (12 доларів), ми поїхали далі. Нас зупиняли ще тричі, але «квитанція» справляла враження на доблесних стражів порядку й ми їхали собі далі. Та коли вже до міністерства лишалась десь хвилина їзди, нам трапився особливо злісний поліцай:
Перевіривши усі документи, він заявив, що перший поліцейський не мав права виписувати нам квитанцію, і взагалі він підозрює, що ми турецькі (!!!) шпигуни.
Він кудись зателефонував, після чого прийшов якийсь телепень у цивільному й навіть не представившися, почав вимагати у нас паспорти.
– Ви турецький журналіст? – строго спитав мене чоловік, – уявляєте, що буде, якщо південносуданське авто приїде до вас у Туреччину без документів???
Як я не намагався, але змоделювати подібну ситуацію не міг.
– Але у нас є усі необхідні документи!
– Вони неправильні!
– Що саме неправильно?
Відповідь пролунала невідомою нам мовою.
Відкривши наші паспорти, він усміхнувся:
– Ну, хлопці, здається, у вас серйозні проблеми! – вдоволено поплескуючи паспортами себе по долоні, сказав він, – чому ви турки роз’їжджаєте з російськими паспортами?
– Курва пердоляна, та не турки ми!
Нам повернули паспорти, й ми пішли до міністерства пішки, залишивши водія самого розбиратися з поліцією.
У ПІВДЕННИЙ СУДАН ПРИЇХАЛО АЖ 2 (ДВА) ТУРИСТИ! Ця нейморвіна новина вмить облетіла усе міністерство і їх почало лихоманити. До такого напливу туристів вони були явно не готові.
Нас, а ми були у самих шортах, майках і капцях, відвели до просторого кабінету Великого Боса – Міністра Туризму й Дикого Життя.
Міністр хоч і був людиною дуже огрядною, але й він просто тонув у величезному кріслі. Строго поблискуючи окулярами, він особисто перевірив наші паспорти, після чого заявив, що з такими документами нас неодмінно заарештують, оскільки не вказано термін дії віз. Ми враз зробились сумними на обличчі й вже навіть уявляли як нас запроторять до місцевої буцегарні, коли міністр ще раз покрутив наші документи у руках і сказав, що все ж таки знайшов відмітки про тривалість віз.
Потім нас зустрів директор туризму Південного Судану. Він був високим і не мав одного ока. Ми пояснили йому, що чули про міграцію тварин у парках Бома й Бадінґіло й хотіли б на це подивитися. Але виявилось, що потрапити туди можна тільки на ландкрузері й лише з кінця грудня по травень. Є там тварини чи нема, лишилося невідомим. Схоже, що сам директор цього не знав. Нам показували світлини численних тварин, але їх було зроблено ще у 1983 році! За дозвіл відвідати туристичні об’єкти у Південному Судані одноокий директор вимагав з нас по 70 доларів на день з людини.
У міністерстві ми провели 6 годин. Нам довелося написати заяву з проханням дозволити відвідати національні парки, ми підписували якісь папірці, кілька разів ходили у бухгалтерію, розмовляли з якимись незрозумілими особами. Не вистачить жодного часу й терпіння, аби детально розповісти про все це.
По обіді прийшов наш водій і сказав, що поліція за 100 доларів обіцяє повернути машину. Довелося йому ці гроші дати.
Трохи згодом до нас підійшов якийсь чоловік похилого віку в хорошому костюмі й серйозним виглядом запитав:
– Мені сказали, що у вас проблеми з поліцією?
Я коротко пояснив йому що до чого.
-Йой! – аж скрикнув наш новий знайомий, – яка жахлива несправедливість! Ну то я розберусь! Таким поліцейським не місце у нашій молодій країні! Винні у затриманні вашого авто понесуть суворе покарання! Ви вже довіртесь мені, я про це подбаю, а я слів на вітер не кидаю! Він продовжував свою промову, й стіни тремтіли від його благородного гніву.
«Ну от, нарешті знайшлась чесна й безкорислива людина, що бореться за правду» – подумали ми, – «от він то нам і допоможе. Хто ж цей шляхетний, сивочолий Робін Гуд?»
Але чоловік у костюмі, скінчивши полум’яну промову, попросив у нас сто доларів, ніби на те щоб допомогти справедливості отримати перемогу.
Історія знає випадки, коли люди задля перемоги правди й справедливості віддавали навіть власне життя, а от ми пожаліли якихось 100 доларів і чолов’яга, похнюпившись, пішов ні з чим.
Ближче до кінця дня, нарешті, повернулось наше авто, і одноокий директор люб’язно погодився показати нам Джубу. Подивитися було на що: гори сміття, недобудовані будинки й мудрі обличчя городян:
Спочатку «циклоп» показав нам елітний район Джуби, місцеву Кончу-Заспу:
Потім відвіз нас на цвинтар, де поховні солдати, що загинули в авіакатастрофі разом із Президентом Ґаранґом:
Темніло. Пішов дощ. Дивитись більш не було на що:
Ми трохи втомились і вирішили вертатися до готелю.
– Я з вами провів цілий день, – сказав одноокий директор, – дайте мені грошей на їжу!
Ми отетеріли: директор туризму країни з багатомільйонним населенням просить, майже вимагає, щоб ми його нагодували.
Я подарував йому банку тушківки.
– Ліпше грошей підкиньте, – наполягав «Кутузов», вибалушуючи на нас єдине око, – яким чином я відкрию цю банку?
– А ти її не відкривай! Спробуй заковтнути так!
Щоб уникнути міжнародного скандалу, ми сказали останню фразу російською, і одноокий директор туризму всього Південного Судану, тримаючи банку з яловичиною, зник у невідомому напрямку.
Наступного дня ми вирушили до національного парку Німуле. Переїжджаючи через Ніл, ми зупинили авто й вийшли, щоб перейтися мо мосту. Наче нікого не було поряд, і я зробив пару знімків протилежного берега.
До нас вже бігли солдати…
– Ми бачили, що ви фотографували, давайте сюди ваші фотоапарати!
– А навіщо вони вам?
– Ви передасте знімки нашим ворогам і ті підкладуть бомбу під міст!
Під мостом, до речі, вже лежали купи справжнього людського лайна. Напевно солдати ходили туди срати, щоб ускладнити роботу диверсантів.
Один, особливо агресивний довбень, кричав, що зараз викине наші фотоапарати у Ніл, і нас за разом.
– Що ж, це серйозний аргумент, – сказали ми, – гадаємо, ви нас переконали. Хлопці, ви це, не кидайте нас до Нілу, ми погано плаваємо й боїмося крокодилів. Зараз видалимо усі знімки й більше фотографувати не будемо. Чесне слово!
Така розсудливість солдатам сподобалась, вони заспокоїлись і відпустили нас.
Та один знімок вдалося зберегти. Ось він:
Маю надію, цю світлину побачать диверсанти й підірвуть цей гівняний міст.
Опинившись поблизу національного парку Німуле, ми не побачили ані офісу, ані воріт, тож одразу поїхали вглиб. Тварин у парку не було, натомість було повно озброєних людей, що оточили автівку й наказали нам виходити:
Я вже подумав: «Зараз нас напевно розстріляють, як злісних порушників закону».
Але їхній командир перевірив наші дозволи, куплені у міністерстві, змінив гнів на милість й виділив двох озброєних охоронців, котрим дав наказ супроводжувати нас до водоспаду Фулла.
Втім, водоспадом то важко назвати. В кращому випадку це поріг:
Більш у парку нічого цікавого не було.
Ось ми залишаємо заповідну зону. Прощатися з нами прийшов генерал, Головнокомандувач військ Центральної Екваторії:
На жаль, ім’я генерала вилетіло з голови, але він навіть запросив нас додому, де показував фотографії й розповідав про свої бойові подвиги:
Шкода, та генерал взагалі не розмовляв англійською, тому ми нічого не зрозуміли. Але грошей він точно не просив. Одразу видно – хороша людина.
Після усіх перипетій було неймовірно приємно знов опинитися в Уґанді, цій високорозвиненій і цивілізованій країні.