Кубанські школярі у 50-их били однокласників за російську мову – радянський дисидент

“Ну і ще дещо про Кубань в 50х роках. Вам сподобається, криваві пожирателі снігурів”, – написала у Twitter співачка гурту “Крихітка” пані Сальцова.

З цими словами вона виклала уривок зі спогадами радянського дисидента Григорія Померанца, який у ті роки працював учителем на Кубані:

“1953 року я почав працювати вчителем у станиці Шкуринській (колишнього кубанського козачого війська), і виявилося, що деякі школярі 8-го класу не говорять російською. Мені відповідали за підручником напам’ять. Кубанці – нащадки запорожців, їх рідна мова – українська, але за 7 років можна ж було чогось навчитися… Я вирішив обійти батьків найбільш недорікуватих учнів і порадити їм стежити за читанням дітей. Почав випадково з дівчинки, у якої було російське прізвище. Припустімо, Горкина. Мати відповіла мені не літературною, з якимись місцевими рисами, але безперечно російською мовою. З явним задоволенням відповіла, з усмішкою. “То ви росіянка?” – “Так, ми з-під Воронежа. Нас переселили в 1933 році замість вимерлих із голоду”. – “Чому ж не навчили доньку своєї рідної мови?” – “Що ви, їй проходу не було! Били смертним боєм!”

Виявилося, що хлопчаки років п’яти, дошкільнята, своїми крихітними кулачками змусили дітей переселенців балакати по-місцевому. У школі це тривало. За кожне російське слово на перерві – по зубах. “По-русски” тільки на уроці, вчителю. Заборона знімалася з 8-го класу. Учні старших класів – відрізана скиба, вони збиралися в місто, вчитися, і їм треба було говорити мовою міста. Дійсно, до 10-го класу мої козачата вже прийнятно розмовляли. Вся ця автономістська мовна політика стійко протрималася з 1933-го (коли була скасована українізація) до 1953-го і тривала при мені, тобто до 1956-го. Далі не знаю.

Я не думаю, що опір було свідомо організовано дорослими. Організацію вибили б в 1936-1939 роках або в 1944-му, під час ліквідації неблагонадійних, які співпрацювали з німцями. Ні, ніякої організації не було. Була козацька самосвідомість, яку діти відчували, і дитяча самодіяльність. Діти зберегли панування української мови в кубанських станицях…”