Почну з відомих фактів: 12.02.2015 р. у Мінську було підписано протокол «Про виконання Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей» (далі Протокол). Історія його «виконання» не стала несподіванкою, зважаючи на долю попередніх домовленостей вересня 2014 р.

Судячи з логіки єропейських, російських та, зрештою, наших політиків частина пунктів ніколи й не були обов’язкові до виконання, оскільки… ніколи й близько не були виконані (йдеться про припинення вогню, відведення важкого озброєння, виведення іноземних військових формувань, обмін полоненими тощо); псевдореспубліки та Росія взагалі не несли жодних зобов’язань (якщо це не так, вкажіть на домовленості, що ними виконані), але протокол мав виконуватись Україною беззастережно, оскільки українська влада залежна від іноземних грошей та підтримки.

Слова «поетапне» та «всебічне» виконання домовленостей були забуті як своєрідний дипломатичний «оксюморон». А Україна вкотре дізналася ціну ліберальним цінностям. Чому вкотре? Тому що у 1994 році Україну під тиском ліберальних урядів США та Британії змусили відмовитись від третього у світі ядерного потенціалу в обмін на фіктивні гарантії суверенітету та недоторканості. Розвели як наївних і довірливих дітей, щоб зараз казати «бачили очі, що підписували». Проте є у даному факті абсолютно ублюдочної та ліберальної поведінки є один плюс. Ми чітко знаємо ціну домовленостям, що були підписані особами, чий статус значно вищий за громадян Кучму, Медведчука та інших…

Що ж залишилось до виконання з Протоколу? п. 9 пов’язав відновлення контролю за державним кордоном України до Конституційної реформи в Україні, яку слід провести до кінця 2015 року. Усе це за умови виконання п.11 (про який далі) – у консультаціях та за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої Контактної групи. Тристороння група, у перекладі з дипломатичної, – це коли Медведчук трактує Європі, що саме мав на увазі Путін.

п. 11. окреслив рамки Конституційної реформи, яка передбачає в якості ключового елемента децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, погоджених з представниками цих областей), а також прийняття ПОСТІЙНОГО (!!!) законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей згідно заходів, що вказані у додатках, до кінця 2015 року. Цим обумовлений поспіх з конституційними змінами. Путін нетерпляче постукує по годиннику.

Додатки містять сущі дрібниці:
 амністію бандитам (мабуть, й тим, що збили Боїнг)
 популістське право на мовне самовизначення пригноблених фашистами нацменшин
 призначення прокурорів та судей Захарченками, Гіві та іншими Плотницькими
 можливість укладення угод урядом з окремими районами Донбасу щодо їх розвитку
 підтримка державою Україна соціально-економічного розвитку Донбасу (відновлення нашим коштом)
 сприяння транскордонному співробітництву Донбасу та Росії
 створення народної міліції (легалізація усіх збройних формувань ЛДНР)
 неможливість дострокового припинення повноважень місцевих рад Донбасу

Судячи з того, як Україну прогибають до Конституційних змін, я вірю, що додатки також писались не просто так.
п. 12 Передбачає, що в ЛДНР будуть проведені вибори НЕ ЗА УКРАЇНСЬКИМ законодавством, а лише з дотриманням відповідних стандартів ОБСЄ при моніторингу з боку БДІПЛ (Бюро з демократичних інститутів та прав людини) ОБСЄ. Ну, що таке моніторинг від ОБСЄ ви вже знаєте.

Результатом інтенсифікації діяльності Тристоронньої Контактної групи (п. 13 Протоколу) з виконання зазначених пунктів Протоколу стали новації до Конституції України, які й пропонуються нам Конституційною Комісією та Коаліцією за безпрецедентного тиску Москви та Європи. Новації вміло завуальовані під гаслами «децентралізації».

У запропонованих Перехідних положеннях Конституції вказується, що «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визначається законом Про особливий порядок місцевого самоврядування у окремих районах Донецької та Луганської областей».

Такою, начебто, була пропозиція Венеціанської комісії, в якій інтереси держави Україна захищав великий та знаний український патріот та реформатор Сергій Ківалов (дивно, що Венеціанська комісія такий висновок дала, правда?). В результаті ця інституція пішла на зустріч «трудящимся» та, фактично, наполягла на прихованій формі зміни державного устрою України в обхід законної процедури внесення змін до Конституції України.

Що це означає і які ризики несе?
1. У Конституцію закладено норму про те, що Донбас має особливий статус. Статус, який супречить ч. 2 ст. 2 Конституції, що Україна є унітарною державою. Частина України живе за одними нормами, а Донбас буде жити за іншими.
2. Власне особливості самоврядування Донбасу визначаються простим Законом, для внесення змін до якого необхідна лише більшість слухняних депутатів. Тобто для подальшого розвалу України варто лише вчасно лякати наших обранців та підсовувати їм черговий документ знаного конституціоналіста Медведчука на підпис.
3. У такий спосіб обходиться вимога ст. 156 Конституції про особливий порядок змін до Конституції, які стосуються державного устрою України. Йдеться про схвалення змін не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, і затвердження законопроекту всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
4. У запропонованих Перехідних положеннях немає жодного слова про термін їх дії. Зараз, наприклад, дія Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» обмежена трьома роками. А скільки століть туди може бути вписано після чергового військового загострення на Сході? Нагадаю, що відповідно до Мінського Протоколу статус Донбасу визначається постійним законом.

Замість висновків:

При написанні цього матеріалу я був змушений передруковувати зміст Мінського протоколу українською мовою (в українському варіанті його немає – цікава деталь, правда?). Підсумовуючи власне самопочуття повинен підсумувати, що є речі, які організм не готовий сприймати навіть на фізіологічному рівні.

Окремо зазначу, що Конституційні новації у частині Донбасу не мають шансу бути реалізованими та означають війну й агонію, а не мир. До зовнішньої агресії, яка ніде не подінеться (і Крим ніхто не віддасть), вони просто додають константу конфлікту внутрішнього.

По-перше, метою Кремля залишається повний контроль над failed state Україна, а не заховані в Перехідних положеннях туманні норми.

По-друге, як і у випадку з Мінськими Протоколами у сторін немає єдності їх розуміння.

По-третє, Конституційні зміни дають Росії та сепаратистам ефективний та легітимний важіль розхитування України зсередини: Донбасу грошей та впливу буде завжди мало, а Україні буде забагато вже власне Донбасу. Це означає продовження конфлікту.

По-четверте, вишиватні ура-патріоти (та олігархи-опоненти з ручними добробатами) отримають справедливий привід заявити про зраду і каналізувати народне невдоволення у будь-який спосіб: від дострокових виборів, подальшої федералізації до військового перевороту.

Це означає лише одне: трансформацію конфлікту у повзучу тепер вже справді ВНУТРІШНЮ громадянську війну всіх проти всіх. Це план Путіна, але не шлях до миру та Європи.

Далекий від думки, що Президент не розуміє про що йдеться. Можливо, розраховує на те, що ці зміни не запрацюють так само, як не виконується чинний закон про особливості місцевого самоврядування на Донбасі… Що Україна ще матиме вибір за крок від прірви.

Вибір справді є, але в іншій площині. Що ми обираємо: спротив агресору, чи спротив агресору, плюс громадянську війну?

Володимир Полевий,
експерт Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України

Джерело