На кінець серпня у ВР планується чергове голосування щодо внесення змін до Конституції України в частині децентралізації влади та закріплення «особливостей місцевого самоврядування» Донбасу. У цій статті я говоритиму лише про другу складову реформи, а саме про п. 18 Перехідних положень, в якому закріплено особливий статус окремих територій.

Існують протилежні оцінки внесеня до Конституції подібних змін, в яких варто розібратися. Аргументи «ЗА» зводяться до наступного:

Україна повинна виконати п. 11 Мінських домовленостей від 12.02.15р. щоб не дати Росії можливості звинуватити себе у зриві Мінських домовленостей.

Конституційна реформа дозволить вимагати виведення російських військ і відновлення контролю за кордоном (інших пунктів мінських угод). Ця реформа принесе мир.

У п.18 Перехідних положень є згадка про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей – і нічого більше. Як неодноразово повторювали Президент та Голова ВР «ніякого федералізму і особливого статусу».

Представники місцевого самоврядування (органів влади) Донбасу з’являться лише після проведення виборів за українським законодавством.  У цих виборах, згідно букви закону, візьмуть участь партії, зареєстровані за рік до виборів відповідно до чинного українського законодавства (тобто у виборах не візьмуть участь «Донецкая республика» и «Свободный Донбасс» – сьогоднішні «партії» Донбасу).

Конституція України вже містить подібну статтю. Справді, ч. 2 статті 140 говорить, що «Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України».

Контраргументи до цих тез наступні:

Росія анексувала Крим та прямо підтримує сепаратизм і війну на Донбасі, проте ми обговорюємо зміни до Конституції України і говоримо про виконання мінських угод Україною, а не Росією. Також, виходячи з чинної логіки, захоплення Дебальцевого порушенням Мінських угод не було.

Мир? Жодне положення Мінських угод дотепер не було виконано проросійськими силами. Конституційна реформа у частині особливостей територій Донбасу, відповідно до п.11 угод, також має бути погоджена з представниками сепаратистів. Оскільки, формально, проект змін до Конституції уповноважені представники від ДНР та ЛНР (!!!) не погодили, це дає підстави Кремлю говорити, що Україна не виконує умови угоди. Окремо зазначу, що Росія не буде виводити війська, присутність яких на Донбасі вона не визнає. Пункт 9 угоди щодо відновлення контролю над кордоном «урядом України» має бути реалізовано після «всеохоплюючого політичного врегулювання конфлікту» (дуже чітка дата, правда?) та «в консультаціях і за погодженням» з сепаратистами. Якщо перекласти з дипломатичної, угода говорить, що Росія буде робити на Донбасі все, що захоче, її представники мають погоджувати усі етапи політичного (і тільки) врегулювання аж до конституційної реформи, а ніяких інших способів, окрім переговорів із «Свободним Донбасом» у Києва немає.

У Конституції вжито евфемізм «особливості місцевого самоврядування». Разом з цим і чинний закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», і примітки до Мінських угод в редакції від 12.02.15 закріплюють особливі (відмінні від звичайних) статус та повноваження органів влади на непідконтрольній території. Це і особливі вибори, і свої суди та прокуратура, своя народна міліція і відсутність у Києва повноважень щодо припинення незаконної діяльності «органів влади». Цим, де-факто, вже сьогодні закладаються засади особливого статусу Донбасу та федералізації України. І це точно не «особливості місцевого самоврядування» у контексті чинного українського законодавства.

Порядок проведення місцевих виборів також має бути погоджений з представниками Донбасу в рамках Тристоронньої Контактної групи (п. 12 Мінську). Таким чином, вибори пройдуть далеко не за українським законодавством, а місцеві маріонеткові партії гарантовано візьмуть в них участь.

Особливості місцевого самоврядування в Києві зумовлені його статусом як столиці. Київ ніколи не проголошував власну незалежність від України, а був і є її осердям (не Львів, не Дніпропетровськ чи Одеса, а саме Київ). Особливий статус Севастополя ніколи повністю не було реалізовано до моменту кардинального вирішення питання Росією у 2014 році.

Підсумовуючи існуючі аргументи «ПРОТИ» запропонованого варіанту врегулювання кризи за рахунок української Конституції (до речі, серед ідейних противників реформи є чотири судді Конституційного Суду України), я згрупував їх в окремі групи:

Заперечення до суті запропонованих змін зводяться до того, що конституційні новації у комплексі з Мінськими домовленостями та законом «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» говорять про федералізацію України.

Заперечення до зовнішньої форми змін говорять, що:

1)        зміст норми п.18 «Перехідних положень» не визначає самих особливостей «самоврядування», а містить посилання на окремий Закон, зміст якого суперечить конституційним засадам держави (надалі це дасть можливість оскаржити закон у Конституційного Суді, що відкладе «політичне врегулювання» на невизначений термін);

2)        оскільки особливий статус є постійним, а не тимчасовим, його не можна розміщати у «Перехідних положеннях»;

Заперечення до процедури прийняття наступні:

1)      Конституція не може бути змінена в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 157 Основного закону), а усі УМОВИ воєнного стану (агресія, бойові дій, втрата території, мобілізація) очевидні;

2)      конституційні зміни було подано до парламенту, минаючи волю членів Конституційної комісії. Поясню: оскільки п.18 Перехідних положень був внесений до тексту конституційних змін лише в ніч на голосування (з 15 на 16-те липня), це дозволяє говорити, що відомі імена знаних науковців та політиків (Мусіяка, Баймуратов, Чубаров, Соболєв, Головатий, Кравчук, Ющенко і ще десятки прізвищ за списком) було використано в якості зручної, але одноразової ширми;

3)      законопроект не було погоджено з «представниками Донбасу», що прямо передбачено мінськими угодами (питання про те, хто є сьогодні законним представником Донбасу залишається відкритим).

На завершення статті я пропоную усім народним обранцям, обраним до Верховної Ради завдяки маніпуляціям на патріотизмі, відповісти на два запитання:

Якою була би Ваша реакція, якби закон та конституційні зміни про «особливості місцевого самоврядування окремих територій» Донбасу було внесено до парламенту чинним тоді Президентом у жовтні-листопаді 2013 року?

Назвіть дату початку масових протестів, які були б підтримані політичними партіями «Народний фронт», «Батьківщина», «Удар», «Свобода», якби закон та конституційні зміни про «особливості місцевого самоврядування окремих територій» Донбасу було внесено до парламенту чинним тоді Президентом у жовтні-листопаді 2013 року?

Мене можна запідозрити у маніпуляції. Не варто, оскільки справжня маніпуляція, власну участь у якій так неприємно визнавати, полягає в тому, що якщо сьогодні ми боремося з агресією Росії – то в результаті внесення змін до Конституції опинимося перед фактом громадянської війни з частиною федеративної України.

То що ж ви обираєте: спротив агресору, чи спротив агресору, плюс громадянську війну?

Володимир Полевий,

керівник Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України 

Джерело