Кишинів: не Майдан, а містечко біля моря
Кишинів: не Майдан, а містечко біля моря
Святослав Хоменко
ВВС Україна
- 12 вересня 2015
Image caption
У центрі Кишинева протестувальники встановили близько 300 наметів
На площі біля уряду Молдови вже майже тиждень триває протест з вимогою відставки президента й уряду.
розповіли ВВС Україна молдовські політологи, у країні зараз надзвичайно високі протестні настрої через скрутну економічну ситуацію та ріст цін. Але найголовнішим закидом владі називають так звану “крадіжку століття”: з трьох банків країни 2014 роre вивели близько мільярда доларів.
Акція почалася минулої неділі з віча, на яке зібралися десятки тисяч людей.
Протестувальники встановили у центрі Кишинева близько 300 наметів. Сотні людей перебувають у містечку навіть уночі.
Влада поки що не налаштована виконувати умови активістів.
Передбачити розвиток подій досить складно. Багато залежатиме від того, чим закінчиться мітинг цієї неділі: протестувальники передбачають, що він буде ще чисельнішим за минулотижневий.
Тим часом кореспондент ВВС Україна за день, проведений у наметовому містечку, спробував розібратися в анатомії молдовського протесту та зрозуміти, яким бачать вирішення ситуації самі протестувальники.
Містечко гідності
Image caption
Активісти називають свою територію “Містечком гідності і правди”
“От тільки не треба називати нас Майданом, добре? Ми містечко, розумієш? Орашул!” – вибухає емоціями худий довговолосий юнак з молдовським прапором, пов’язаним навколо шиї.
Ми – ніякий не Майдан. У нас інший народ. Ми переможемо мирноучасник протесту
Він і двоє його колег намагаються якось упорядкувати містечко, наклеюючи скотчем на намети папірці з написаними від руки порядковими номерами “малих архітектурних форм”.
Активісти називають свою територію “Містечком гідності і правди”. Назву “Гідність і правда” носить і громадянська платформа, яка ініціювала мітинг минулої неділі.
Містечко розташувалося уздовж головної вулиці Кишинева – Штефана чел Маре, не перекриваючи її, тож автомобілі, що проїжджають поруч, не втрачають нагоди підтримати протестувальників сигналами. На багатьох наметах вивішені молдовські прапори, на деяких – ще й менші прапорці Євросоюзу.
“Ми – ніякий не Майдан. У нас інший народ. Ми переможемо мирно”, – продовжує переконувати мене хлопчина.
Однак у структурі кишинівського містечка, у настроях його мешканців можна знайти чимало подібностей з київським Майданом епохи “мирного протесту”.
“Вулиця Вільної преси”
Центральний елемент містечка – сцена, невелика, буквально людського зросту. На неї час від часу виходять члени платформи “Гідність і правда”.
Нічого принципово нового вони не кажуть: країну потрібно повернути народові, корупціонерів – вигнати геть із влади, з бідністю – покінчити. Проте, оскільки нічого суттєвого на площі не відбувається, люди залюбки їм аплодують.
Поки сцена порожня, з динаміків обабіч неї лунає музика – популярні пісні румунською мовою, від шлягерів радянських часів до веселого молдовського хардкору від “Здоб ши здуб”. За цілу суботу російською пролунала, мабуть, лише одна композиція – “Перемен” Віктора Цоя.
Неподалік від сцени – спеціалізовані намети: “мерія” містечка, намет зі скринькою для пожертв, кухня і склади продовольства, медпункт і прес-центр.
У наметі з написом “вулиця Вільної преси” дівчата-волонтери переписують дані журналістів і говорять, що намагаються подивитися і прочитати все, що з’являється у молдовських і закордонних ЗМІ про протест.
Тут можна розжитися маніфестом зі списком вимог, що їх активісти висунули владі – щоправда, лише румунською. Дівчата визнають, що увага світових медіа до подій у центрі Кишинева застала їх зненацька, і тексти англійською та російською тут невдовзі з’являться.
“Львівський” намет
Великі намети з написами “Львівське пиво” знаменують собою місцевий харчоблок – два складські намети, кухню та імпровізовану їдальню.
Коли містечко почало розростатися, і стало зрозуміло, що людей треба чимось харчувати, зі сцени попросили людей приносити харчі та воду, розповідає Тетяна, студентка-волонтерка.
І почалося: виноград, яблука та сливи привозили ящиками. Воду доставили з фабрики, де вона виробляється, залишили телефон, сказали дзвонити, щойно треба буде ще.
Охоронці складського намету з особливою гордістю показують куток, забитий домашньою консервацією.
“Це – найкращий доказ, що люди несуть нам своє, а не що ми купуємо харчі за якісь олігархічні гроші”, – кажуть вони.
“Душа болить”
Медпункт з’явився в містечку буквально кілька днів тому. У цьому наметі на волонтерських засадах чергують лікарі столичних шпиталів і студенти-медики.
При вході – “столик реєстрації”, де олівцем до розлінованого зошита вписують дані про пацієнтів та їхні недуги. Далі – койка для огляду і столик з розкладеними на ньому медикаментами.
“Більшу частину ліків принесли самі лікарі – купили за власні кошти. Щодо іншого – подаємо заявку на конкретні ліки і купуємо з пожертв”, – каже волонтер Ерік.
Ми – країна, яка пройшла через війну. Ми до всього готовіТихон Морару, лікар-реабілітолог
З якими хворобами найчастіше звертаються по допомогу?
“Люди нервуються, можливо, гірше харчуються – у них загострюються виразки, гастрити, панкреатит. Чергують ночами, п’ють багато кави, чаю – навіть у молодих людей скаче тиск, з’являється аритмія. На вулиці прохолодно – починається застуда. А якщо узагальнити, то у всіх хвороб, з якими до нас приходять, причина одна – у людей болить душа за країну”, – говорить лікар-реабілітолог Тихон Морару, який чергує в наметі.
Питаю, чи готова тутешня медицина до того, що до намету потраплятимуть люди з травмами в разі можливого загострення ситуації.
Лікар Морару пильно дивиться на мене і махає рукою в куток намету. Там стоять запаковані картонні ящики.
“Ми – країна, яка пройшла через війну. Ми до всього готові”, – каже він.
Image caption
Більшість ліків принесли самі лікарі, кажуть активісти
Фактор ветеранів
Щоб до жодного загострення не дійшло – задача охорони наметового містечка.
Її взяли на себе статечні, часто літні люди в камуфляжі. Багато з них ходять по периметру містечка, дзвенячи бойовими нагородами на грудях.
“Нас – умовно кажучи, ветеранів Афганістану і Придністров’я – на всю республіку тисяч 16-20. Ми тримаємося купи. На охорону містечка ми виділили таку кількість ресурсів, яка потрібна у даній ситуації”, – не поспішаючи, говорить сивий чоловік, який назвався Григорієм Івановичем і каже, що відповідає за охорону одного з секторів містечка.
Структуру, у якій служив у радянські часи, назвати відмовляється. Каже, що він єдиний серед тутешніх охоронців брав участь в операції у Чехословаччині 1968 року.
Попри поважний вік, Григорій Іванович у тільняшці під камуфляжем і значком “Спецназ” на грудях на фоні карабінерів-строковиків (молдовський аналог української Національної гвардії. – Ред.) виглядає дуже солідно.
“Ми між собою домовилися, поклялися навіть: якщо влада пошле людей зі зброєю на народ, ми станемо в перших рядах. Розгородимо собою і не дамо нікого навіть вдарити”, – дуже серйозно каже він.
Вони нас бояться. Бо розуміють: ми підемо і у вогонь, і у воду.Григорій Іванович, демонстрант
“Але що ви проти зброї зробите?” – скептично запитую я.
Мій співрозмовник довго мовчить. Повз нас проходить старший чоловік у темно-синій формі. Замість правої руки у нього протез.
“Бачиш його? Це – колишній поліцейський. Герой. Він навіть однією рукою, навіть сьогодні десятьох покладе. А якщо на мене хтось із них, – Григорій Іванович зневажливо киває головою в бік силовиків, які стоять на тротуарі коло містечка, – зброю направить, він від неї ж на той світ і піде”.
“Вони нас бояться. Бо розуміють: ми підемо і у вогонь, і у воду”, – додає він.
А ще в містечку говорять, що в багатьох “придністровців”, як тут називають ветеранів конфлікту початку 90-х, по погребах лежать справжні арсенали “на випадок нової війни”. І перевіряти, чи правда це, влада не насмілиться.
Через море
Відповіді людей на питання, чому вони вийшли на протест, типові. Низький рівень життя, відсутність перспектив на батьківщині, бажання змін і, головне, – всеосяжна корупція представників політичного класу.
“Ти дивився мультфільм “Золота антилопа”? Коли раджа сказав, що грошей не буває забагато, і антилопа його ними просто засипала? Так і тут. Єдиний вихід – посадити їх усіх прямо посеред площі і висипати на них КамАЗ із грошима. Або два, або три, якщо треба буде – тільки би це скінчилося”, – сміється Славко.
Про себе каже, що трохи бачив світу. Найбільше у нинішній ситуації його непокоїть, що влада за тиждень протесту не прислала до містечка свого представника – бодай просто поспілкуватися.
“У мене життя склалося так, що я побував у в’язниці. Не тут – у Росії. То там якщо один зек починає голодувати, адміністрація на вуха стає. А тут стоять тисячі людей, а їм плювати”, – лютує він.
“А взагалі, в неділю має щось статися, мені здається. Може, і штурм”, – раптом каже він.
“Який штурм? Вас хтось штурмуватиме чи ви щось штурмуватимете?” – питаю я.
“І так може бути, і так. Не можемо ж ми тут просто стояти вічно”, – відповідає Славко.
Із запитанням про те, чи може недільна акція перерости в заворушення, йду до Григорія Івановича.
“Ні, що ти? Ми чекатимемо. У нас, молдован, є дуже хороша приказка, тільки я не знаю, як її точніше перекласти. Буде так, як вона вчить”, – каже він і пише в моєму блокноті: “Răbdarea te trece marea”.
Я переклав цю фразу вже після повернення з містечка, в готелі.
“Терпіння може перевести через море” – молдавська приказка про те, що добитися можна навіть неймовірного, головне – вміти чекати.
Практично так само свого часу казали й на київському Майдані. Поки надто багатьом людям не здалося, що вони чекають біля моря погоди. Та це вже зовсім інша історія.