Не так давно близька мені людина  примудрилась травмувати ногу. Цеглина, що впала на велику гомілкову кістку, стала причиною кривавої рани, а також величезного набряку на лівому гомілкостопі і сильного болю.

«Як би не перелом» – подумали ми і відразу ж вирушили до травматологічного пункту Сімферополя, розташованого на території 6-ї міської лікарні. Благо, під рукою була машина, тому транспортування хворого з одного кінця міста до іншого перебігало порівняно швидко. Значною мірою цьому сприяли відсутність заторів і частково вимкнені світлофори в столиці Криму. Хоча їхати так далеко зовсім не довелось би, якби в розташованій поблизу 7-й міськлікарні був аналогічний травмпункт. Як з'ясувалось, там приймають в екстрених випадках і лише в понеділки. А так, виходить, що на майже чотирьохсоттисячне місто лише одне відділення з одним (!) лікарем.

Почалось нудне очікування. За 15 хвилин вийшов один пацієнт, ще за 10 – другий, третій… І так майже півтори години

У коридорі травмпункту, незважаючи на вечірній час, було близько 10-ти людей. Хтось чекав на свою чергу, щоб потрапити до фахівця, хтось – на знімок від рентгенолога. У нашому випадку спочатку необхідно було завести медкарту в помічника травматолога. Ця процедура зайняла 10 хвилин. А потім почалось нудне очікування. За 15 хвилин вийшов один пацієнт, ще за 10 – другий, третій… І так майже півтори години. Коли підійшла наша черга, виникла суперечка із жінкою. Вона зробила рентген-знімок і з ним збиралась потрапити до лікаря. Але довелось їй пояснити, що ми чекали півтори години, щоб тільки первинно опинитись у кабінеті, а в неї вже є знімок на руках. Жінці це вочевидь не сподобалось, вона невдоволено подивилась, обурилась, але вступати в полеміку не стала. Чому в пункті не продумали питання фактично з двома чергами, залишається здогадуватись.

Лікар, оглянувши місце травми, запропонував зробити знімок: «Може бути перелом, а може й ні». Дав направлення. Ми вийшли, зосередивши свою увагу на інших сусідніх дверях.

Цього разу очікування було не таким довгим – 20 хвилин – і знімок уже на руках. Але тепер постало питання: як же нам потрапити знову до лікаря, якщо чергу ми не займали, оскільки не думали, що все так затягнеться, а поки чекали, прийшли ще 10 людей. Пройти позачергово – викликати гнів присутніх, серед яких були пацієнти з переломами.

«500 рублів», – пошепки відповів чоловік дружині, відповідаючи на запитання про вартість знімка без направлення

Довелося вступати в діалоги. Після переговорів знайшли компроміс із дівчиною, яка погодилась нас пропустити. Примітно, що хлопець, який займав за нею і який з'явився за 40 хвилин після нас, до того часу вже встиг зробити знімок травмованої руки. Але як це йому вдалось без направлення травматолога? Наші припущення: заплатив рентгенологу, щоб не витрачати час. Пара, яка сиділа поруч, підтвердила ці думки: «500 рублів», – пошепки відповів чоловік дружині, відповідаючи на запитання про вартість знімка без направлення.

Виходить, що російська медицина не така вже і безкоштовна, як подають звідусіль. А якщо немає бажання нудитись у чергах і з'ясовувати стосунки, проблема розв'язується фінансовими можливостями пацієнта.

Лікар, подивившись знімок, обнадіяв: «Перелому немає». Відправив на перев'язку, прописав різні мазі, дав талончик на прийом до лікаря і виписав лікарняний. Після цього ми розійшлись.

За п'ять днів знову вирушаємо до травмпункту. Набряк не зник, наступати на ногу, як і раніше, було боляче. Лікар припустив: «У вас може бути гангрена». Лікарняний продовжувати не наважився. Послав до завідувача відділенням. Мовляв, тільки з його дозволу. Після недовгої розмови лікарняний лист вдалось продовжити. Щоправда, лікувати тут мого близького відмовились. Замість цього лікар відіслав пацієнта до… 7-ї поліклініки. «Вам буде ближче, там зверніться до хірурга, він вирішить, що робити».

Через усе місто знову їдемо до цієї медустанови. Направлення на руках дає можливість потрапити на прийом без талончика, який необхідно взяти в реєстратурі. Чекаємо в черзі 40 хвилин. Розговорилися з жінкою. Обурювалась, що за України в медицині був бардак, а за Росії стало ще гірше. Заходимо до хірурга, той дивиться наше направлення і відразу запитує:

– А чому ви до нас прийшли?

– Так лікар з 6-ї поліклініки направив, – відповідаємо.

– Чому вас там не долікували? – не вгамовується лікар, усім своїм виглядом демонструючи, що не зацікавлений у черговому пацієнті.

А як літнім хворим, які приходять самі? Так же і здоров'я не вистачить, щоб ходити туди-сюди за довідками

У процесі розмови з'ясовується, що тепер необхідна довідка форми №25. Поки пацієнт перебуває у лікаря, спускаюсь до реєстратури, щоб вистояти чергу і взяти цей папірець. Думаю про себе: а як літнім хворим, які приходять самі? Так же і здоров'я не вистачить, щоб ходити туди-сюди за довідками, особливо, якщо є травма.

Чекаю в черзі, між іншим дізнаюсь, що найближчий час на прийом до хірурга – лише за тиждень. Чоловік переді мною просить направити до невропатолога. «На 15 вересня», – відповідає дівчина через скло. «А як мені бути, якщо защемило нерв? Уже терпіти немає сил», – із надією запитує він. «Не знаю, ідіть до лікаря, домовляйтесь», – сухо сказала вона. Засмучений чоловік пішов чи то домовлятись до лікаря, чи то зовсім за межі поліклініки.

Скаржитись марно. Відразу згадуєш горезвісний вираз із минулого: «Без папірця – ти комашка»

Ще одна пацієнтка в сусідній черзі звертається з проханням дати їй направлення до іншого фахівця. Відповідь із реєстратури отримала аналогічну. «Та як же так? Я щодня швидку викликаю, мені погано», – розповідає жінка. Скаржитись марно. Відразу згадуєш горезвісний вираз із минулого: «Без папірця – ти комашка».

Піднімаюся знову до хірурга з довідкою в руках. Близькій людині роблять перев'язку. «Різати нічого не треба, у вас все в порядку», – сказав хірург.

Начебто все. Але ні. Виявляється, що лікарняний лист, виданий у травмпункті, недійсний без печатки. Хірург просить поїхати туди знову. Вирішили відкласти поїздку на наступний день, бо терпіння і сил уже не було – і так півдня витратили на те, щоб лише оглянути ногу і розв'язати питання з лікарняним.

Наступного ранку знов добираємось через усе місто – до травмпункту. Вирушаємо до завідуючого відділення. Оглянувши ногу, він каже: «Чому вас не прооперували в 7-й поліклініці? Вам терміново необхідна операція, не можна відкладати». Лікар немов приголомшив нас. «Як же так? – питаємо ми. Вчора хірург говорив, що «все гаразд», а сьогодні, вже інший, – «терміново оперувати». Послухали лікаря. Зробили операцію в 6-й лікарні. Радіємо. А про себе тихенько обурюємось: будь вона неладна… та цеглина.

Андрій Сулейманов, сімферополець

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Джерело