І співає душа офіцера. Інтерв’ю з В’ячеславом Купрієнком “Не прагну слави. Головне – підтримка хлопців, які на передовій”
Текстовий та фотоматеріал підготував Олександр Томчишен
У недалекому минулому офіцер, зараз поет, перекладач, автор і виконавець чудових композицій В‘ячеслав Купрієнко відвідав низку прикордонних підрозділів на Донеччині. Як говорить сам гість – “це двадцята поїздка в зону АТО”. Підтримати бойовий дух прикордонників для нього, зізнається, – “справа честі”. Отак, викроюючи час, знаходить можливість аби приїхати до таких рідних йому одностроїв і абсолютно не важливо, хто вони, представники яких структур. Для держави вони – герої, вірні сини українського народу. Маючи за спиною бойовий досвід, знає, як воно бути у вирії війни. Тим паче вона, війна, забрала в нього найдорожче, його маленьку Батьківщину – Луганщину. Про те, що спонукає В’ячеслава підтримувати українське військо та де береться натхнення на творчість і громадську роботу, читайте далі в матеріалі.
Висвітлюю витяги з бесіди з В’ячеславом у вигляді розповіді від першої особи. Спілкування з музикантом проходило в дорозі до хлопців, і єдине, що хочеться сказати, люди подібні йому не можуть не надихати на нові звершення, перемогу та дії задля блага нашої країни.
Юність або як водночас виховувався спортсмен і музикант
Мені було 7 років, коли батько відвів мене на прослуховування в музичну школу. Вчителька попросила вгадати звучання декількох нот, з чим я, здається, впорався. Потім попросила щось заспівати. Я впевнено закричав:
«Ех, тачанка-ростовчанка,
наша гордість і краса,
Конармійська тачанка,
всі чотири колеса ».
Ще тоді, підсік батьківську усмішку, яку батько всіляко намагався приховати … Я наївний, думав, що батько радіє за сина. Ага, як же. Коротше, діагноз поставили такий: «У хлопчика слух є, а голосу немає». Але, мовляв, нехай він намагається, частіше співає і голос розвинеться.
І мене взяли, і я став займатися на фортепіано. Завзяття з мого боку особливого не було, тому як до музики мене прикріпили «паровозом» за моєю старшою сестрою. Буквально через пару місяців вчителька переїхала в інше місто, а займатися з іншого я навідріз відмовився. Музичний “паровоз” поїхав без мене. Не довго стоячи на пероні, скочив у приміську спортивно-дворову електричку. Тут було по-свійськи затишно. Попереду – ціле життя для занять більш серйознішими речами ніж музика – думав я.
Двір, спорт, автотрасовий моделізм, «зірниця»… і все це під широкий акомпанемент «трьох блатних акордів». Багато чого перепробувано: футбол з 10 до 14 років, бокс з 15-ти до 17-ти і епізодично ще 5-6 видів спорту. Паралельним курсом йшли автомоделізм і «зірниця». У футболі я подавав надії, завжди грав у основному складі, із боксу став чемпіоном міста та бронзовим призером області. За моделізм залишилася ціла стела грамот різного ґатунку: від кращого в школі до першого в області. «Зірниця» по суті здійснила мою профорієнтацію і практично підготувала мене до військового училища.
“Зірниця” або як кувався дух майбутнього офіцера з різноплановим внутрішнім світом
«Зірниця» – особлива сторінка мого життя, списана вздовж і впоперек кольоровими ілюстраціями. Цією барвистою чернеткою я користуюся і по сьогодні.
Отож, навчання в школі починалося о 8:00, а ми приходили близько 7:00. Робили зарядку, займалися танцями, які не забуду й дотепер. Вічний вальс, безкінечний танок польки лишився в пам‘яті надовго. Усе це не могло залишитись без глузувань всієї школи. Але попри все, ми старались і запалювались все новим, і новим.
Після 6-го класу я купив гітару. Тоді це було неймовірною вдачею, адже в магазинах їх просто не було! Вона дісталася мені з рук за 15 рублів. Потерта семиструнка чернігівської музичної фабрики ще довго терпіла мої спроби стати музикантом. Почалися дворові пісні і перші виступи на шкільних вечорах. Пам’ятаю як у таборі праці та відпочинку після 8-го класу, я переробив слова на мотив «Листя жовті» під поточний момент, і заспівав їх там на вечорі самодіяльності:
«Не прожити нам у школі цій, без втрат, без втрат …
раніше люди жили стадом, той працював кому треба,
а тепер, а тепер ».
Чесно кажучи, такого ареалу успіху не очікував навіть я сам. Дівчата навперебій просили дати переписати слова, але авторські амбіції штука ще не вивчена і я вередуючи нехотя давав переписати текст.
На жаль, далі дворової школи в гітарі не просунувся. Чи то не аура, чи не ті потоки. Отак залишився з гітарою один на один. Ніколи не забуду батьківське: «Досить дринькати, йди роби уроки!»
На першому курсі військового училища було не до гітари. Зрозуміти б, що тут взагалі відбувається. На старших – я до неї взагалі охолов, хоча іноді й грав, адже були в нас у пошані «офіцерські» і «юнкерські» пісні, та й афганські вже приспіли. Якщо додати чотири училищних роки на посаді ротного заспівувача, то можна сказати, що рекомендації своєї першої і єдиної вчительки по музиці я чесно виконав. У курсантських погонах мене випадково занесло в спортивне орієнтування і вже дуже скоро я щиро полюбив цей вид спорту. За своєю внутрішньою логікою співпадає з моїм внутрішнім «я». «Дурна голова ногам спокою не дає» – це про орієнтування, і про мене. Тут, доріс до кандидата у майстри спорту. Карате зайняло ж у моєму життєписі особливу сторінку результатом якої стала корочка тренера та судді міжнародної кваліфікації.
Афганістан або як проходили життєві будні військового
1987 – 1989 роки служба в Афганістані. Багато спогадів, емоцій, слів… Пам’ять про ті роки буятиме кров’ю тих загиблих, які вже ніколи не повернуться додому. Вона, війна, нагадуватиме про себе ще довго, у сльозах коханих, які не дочекалися своїх чоловіків, у ранній сивині матерів, які плекали своїх синочків, у глибокому сумі дітей, які більше ніколи не обіймуть своїх татусів… Перебуваючи на посаді командира групи спеціального призначення 177 окремого загону СпН намагався бути не просто командиром, але й надійним другом своїм побратимам. Не дарма кажуть, війна гартує. Скажу більше, вона вчить жити по-новому. Мабуть, за свої отакі старання – намагання відзначили мене двома орденами Червоної Зірки. Після нетривалої перерви, я взявся за гітару. Перша пісня «8 грудня», пам’яті Олексія Трофімова. Потім ще декілька … І тиша на 7-8 років.
Дослужившись до капітанських погон, перестав цікавитися майорськими. Радянський Союз розвалився, до пенсії залишалося якихось два-три роки. Не дослужив. Пропав інтерес. Звільнився.
Музична творчість або як відкривались нові пізнання
Диплом перекладача з китайської мови став у нагоді і я поринув у культуру стародавнього Китаю, як належить – з головою. Перші болісні письмові переклади. Поїздки в Китай перекладачем. І ось вона, висота: видання свого першого солідного перекладу окремою книгою «100 питань по ушу». Пам’ятаю, як взяв у руки перший примірник, погортав, знайшов своє ім’я. Приємно. І що далі?
Далі в моє життя увійшов феншуй. Власні семінари, статті в газетах і журналах, постійна рубрика в київському щомісячнику і, як підсумок, ще одна книга, вже авторська «Феншуй – акупунктура землі».
Кілька років пішло аби зрозуміти, що ж це за штука така – феншуй. Розібравшись, незабаром охолонув до нього, а жити без інтересу – нудно. Тут на підмогу прийшла музика. З’явилися нові пісні. Багато й на різні мотиви, часом навіть з відгомонами китайського світовідчуття. Це було порятунком. Вони, пісні, не вміщалися в квадратуру маленької кухні і вимагали розширення акустичного простору і глядацької уваги. Так, я вийшов на сцену.
На перший мій концерт прийшло близько двадцяти глядачів. Їм, я щиро вдячний за цей аванс. У мене зберігся запис одного з перших моїх концертів … Навряд чи б я тоді, став самого себе слухати.
Трохи пізніше, перший успіх на міжнародному фестивалі «Віват, перемога» – визнання мене як автора-виконавця. Не приховую, було приємно.
Далі, спитаєте? Фестивалі, концерти, нові альбоми … Впевненість і сумніви. Моторошний інтерес до слова та шалена любов до музики, вже зріла, повільними ковтками, в задоволення собі.
“Мені подобається створювати й обертати свій маленький світ по осі актор-глядач, відчувати гравітацію цих полів, їх взаємопроникнення, взаємозалежність, їх перетин, сплетіння і єднання” – ділиться В’ячеслав.
Патріоти нашого часу… Хто вони? Люди, котрі щодня своєю кропіткою працею доводять, що недаремно живуть на цьому світі, ті хто обіймають блакитно – жовтий стяг не для піару, ті хто щодня під свистом куль захищають державу, ті хто не шкодуючи ні власного часу, ні коштів навідуються на передову аби підтримати, поспілкуватися з тими, хто кожного дня боронить свою країну. Кажуть, колишніх офіцерів не буває. В‘ячеслав є тому підтвердженням. Нагадаю, той день, коли останній радянський солдат залишив Афганістан. Ним не на подив був Купрієнко. На фото, де генерал Б.В. Громов іде по мосту попереду БТРа і через кілька хвилин виголошує історичну фразу, що за його спиною не залишилося жодного радянського солдата. Зліва на броні сидить той самий офіцер, який останнім перетнув державний кордон СРСР – В’ячеслав Купрієнко.
