Люди, які виконують останні бажання

Люди, які виконують останні бажання

Вібеке Венема
BBC World Service

  • 27 вересня 2015

Нещодавно ЗМІ поширили фотографію, на якій жінка на медичних ношах милується картиною Рембрандта в амстердамському Рейксмузеї. Вона хотіла востаннє побачити свій улюблений витвір мистецтва – і в цьому їй допомогла голландська доброчинна організація, що сприяє здійсненню останніх бажань смертельно хворих людей.

“Я виявив, що перед смертю в людей часто виникають різні дрібні бажання”, – каже Кеєс Велдбоер, водій машини швидкої допомоги і засновник фонду “Швидка допомога у здійсненні бажань”. Ця організація народилася з його спонтанного імпульсу допомогти пацієнтові.

У листопаді 2006 р. він отримав завдання: перевезти смертельно хворого Маріо Стефанутто з однієї лікарні в іншу. Та коли пацієнта вже поклали на ноші, їм повідомили, що доведеться затриматись: нова лікарня ще не була готова його прийняти. Пан Стефанутто не мав ані найменшого бажання повертатися у ліжко, де непорушно пролежав попередні три місяці. Тоді Кеєс Велдбоер спитав, чи не хотів би він куди-небудь проїхатись.

Пан Стефанутто – колишній моряк – попросив відвезти його до каналу Влардінген, щоб трохи побути біля води і попрощатися з Роттердамським портом. Був сонячний день, і вони провели на набережній майже годину. “По його обличчю текли сльози радості, – пригадує пан Велдбоер. – Я спитав, чи хотів би він знову вийти у море, але він відповів, що це неможливо: адже він нерухомий лежить на ношах”.

Image caption

Кеєс Велдбоер і його колега Лінда відвезли Маріо Стефанутто попрощатися з Роттердамським портом

І тоді у пана Велдбоера зародився намір здійснити це “неможливе” бажання. Він попросив у начальника дозволу скористатися машиною швидкої допомоги у свій вихідний, заручився підтримкою колеги і зв’язався з фірмою, що пропонує прогулянки каналами Роттердама на катері. Всі охоче відгукнулися, і наступної п’ятниці, на подив пана Стефанутто, водій швидкої зайшов по нього у палату, щоб забрати його у море.

У листі, відправленому за кілька тижнів до смерті, пан Стефанутто пише: “Я надзвичайно щасливий, що на землі є небайдужі люди… Знаю з власного досвіду, що навіть невеличкий турботливий вчинок з боку іншої людини може виявитись дуже важливим”.

Так народилася “Швидка допомога у здійсненні бажань”.

Image caption

Перше з виконаних бажань: Маріо Стефанутто на прогулянці каналами Роттердама

Пан Велдбоер і його дружина Інеке, медсестра за фахом, розробляли перші плани у себе вдома, за кухонним столом. Минуло вісім років, і тепер фонд має 230 волонтерів, шість машин швидкої допомоги і власний дачний будиночок – а число виконаних бажань наближається до семи тисяч.

Іноді бажання виконуються у той самий день, коли надходить запит. У середньому фонд допомагає чотирьом людям на день, незалежно від їхнього віку і точного діагнозу. Є лише дві умови: вони мають бути смертельно хворими і без інших можливостей транспортування, окрім ношей і машини швидкої допомоги.

“Нашій наймолодшій пацієнтці було лише 10 місяців. Вона була однією з двійнят і все своє коротке життя провела у дитячому хоспісі, жодного разу не побувши вдома. Її батьки хотіли хоч раз посидіти з нею вдома на дивані”.

“Найстарша пацієнтка мала 101 рік – вона хотіла востаннє покататися верхи на коні. Ми підняли її у сідло за допомогою автомобіля з підйомником, а невдовзі по тому переклали у кінну бричку. Вона махала звідти перехожим, наче королівська особа. Це було хороше бажання”, – пригадує пан Велдбоер.

Image caption

101-річна бабуся, чиїм останнім бажанням було ще раз проїхатись верхи

Існують й інші доброчинні організації, що пропонують смертельно хворим пацієнтам “день здійснення мрій”, але “Швидка допомога у здійсненні бажань” першою запропонувала спеціальні автомобілі й повну медичну підтримку. У машині завжди перебувають кваліфікована медсестра, а водії переважно мають досвід роботи у поліції чи пожежній службі. Всі машини зі спеціальним дизайном – зокрема з видовим вікном – а кожен пацієнт отримує на згадку іграшкового ведмедя, що зветься Маріо, на честь пана Стефанутто.

“Для нас, волонтерів, це величезне задоволення – бачити щастя наших підопічних”, – каже Роел Фоппен, колишній військовий, що працює тут водієм. За останні шість років він допоміг здійснити 300 бажань.

Image caption

Інеке і Кеєс Велдбоер допомогли тисячам людей здійснити своє останнє бажання

Одного разу він навіть їздив у Румунію – це 4,5 тис. км туди й назад. Таке бажання загадала жінка на ім’я Надя, яка дванадцять років прожила у Нідерландах. Її діти віком три і сім років були в Румунії з рідними, і вона дуже захотіла ще раз їх побачити.

“Вона була настільки хвора, що її не можна було торкнутися”, – пригадує пан Фоппен. У четвер зранку вони вирушили у далеку путь, але вже у Німеччині були змушені зробити зупинку у лікарні, бо стан пацієнтки погіршився. Лікарі рекомендували, щоб Надя залишилася у них, але вона хотіла бачити своїх дітей – а її бажання важило найбільше. Затримавшись лише на три години, вони вирушили далі, через Австрію, а потім Угорщину. Коли перетнули румунський кордон, Надя сказала: “Зупиніться, винесіть ноші на вулицю – тепер я можу померти!”

Але Фоппен заперечив: “Усього 600 кілометрів – і ви побачите маму і дітей. Потримайтесь ще трохи, будь ласка!” У суботу машина в’їхала у Бухарест, де на Надю чекала дуже емоційна зустріч з родиною. Команда волонтерів поїхала назад, лишивши її вдома. Згодом її рідні прислали листівку, повідомляючи, що вона померла через два тижні.

Image caption

Надя хотіла повернутися у Румунію, що померти поруч з сім’єю

“Люди, що чекають на наш приїзд, знаходять у собі нові запаси енергії, – каже пан Фоппен. – Родичі часто розповідають, що мало не скасували замовлення, бо пацієнтові було дуже погано. Але щойно ми приїжджаємо, і він уже весь світиться, готовий до пригоди”.

Саме пан Фоппен зробив ту відому фотографію з Рейксмузею. У той час він перебував там з іншим пацієнтом, чиє бажання виконував разом з колегою Марієт Нот. Пацієнта звали Дональд, і він регулярно відвідував цей музей разом зі своїм партнером, з яким прожив 30 років (за тиждень перед тим вони одружились). “Цей чоловік добре знав, чого хоче, – пригадує пані Нот. – Він вказував, до яких картин його підвести, і багато розповідав про ці картини, щоб і нам теж було цікаво”.

Останньою була виставлена нова картина, яку Дональд раніше не бачив і яку Рембрандт не встиг завершити до своєї смерті – “Симеон з Немовлям Христом у храмі”. Дональд був глибоко зворушений. “Тепер я розумію, що життя ніколи не кінчається. Моє життя незавершене, як і ця картина”, – сказав він своїм провідникам.

Він зробив паузу, після чого промовив: “Я побачив те, що хотів. Можемо йти”.

Image copyright
Bridgeman Art Library

Image caption

Картина Рембрандта “Симеон з Немовлям Христом у храмі” (1669, олія на полотні) лишилася незавершеною

Пані Нот, що працює дільничною медсестрою, вважає такі миттєвості за велику честь. Вона дізналася про “Швидку допомогу у здійсненні бажань” від одного свого пацієнта, хворого на рак, з яким у неї склалися теплі стосунки. Його бажанням було побачити Маасвлакте-2, новий термінал Роттердамського порту, побудований на осушеному ґрунті. Перш ніж хвороба прикувала його до ліжка, він щотижня навідувався на будівництво. Цього разу йому провели докладну екскурсію. Ця подія так надихнула пані Нот, що вона звернулася до Кеєса Велдбоера і запропонувала свою допомогу.

“Кожний випадок особливий. На зворотному шляху ми ділимося враженнями з колегами і погоджуємось, що звичайних випадків не буває, навіть якщо бажання зовсім скромні, – розповідає вона. – Одного разу нас викликала жінка, яка хотіла лише випити у себе вдома чарку яєчного лікеру “Адвокат”. Її син придбав напій, ми прийшли до неї додому, вона висьорбала лікер – і ми пішли. Таке було її бажання”.

“Мене часто питають – чи це не виснажує? Це ж, певно, непросто – виконувати останні бажання? Так, непросто. Але у більшості випадків наші пацієнти вже пройшли важкий і довгий шлях; вони готові зустріти смерть. За таких обставин, дуже приємно подарувати їм те, чого вони справді бажають”, – пояснює вона.

Франц Лепелаар – колишній поліцейський, що нині працює водієм “Швидкої допомоги у здійсненні бажань”. Двадцять років він провів за столом в управлінні поліції, розслідуючи випадки шахрайства, і зараз радий допомагати людям безпосередньо. “Іноді це непросто, але, працюючи у поліції, я стикався з убивствами, тому вмію дистанціюватися при необхідності”, – каже він.

“Часом доводиться затримуватись допізна, і я повертаюсь додому посеред ночі. Ми завжди питаємо: ‘Може, ви ще чогось бажаєте?’ Наші пацієнти завжди дуже вдячні. Власне, заради цього ми це і робимо”.

Серед найпоширеніших бажань – візити додому, прощання з колегами, відвідини весіль або похоронів. Багато хто хоче побачити море, “адже це невід’ємна частина голландського краєвиду”, каже пан Лепелаар, якому раніше траплялося патрулювати берегову лінію. Також дуже популярні прохання відвідати зоопарк – вони становлять близько 15% бажань.

Одна з таких поїздок у 2014 р. потрапила у заголовки газет. Франц Лепелаар та інший волонтер Олаф Екзоо повезли у Роттердамський зоопарк 54-річного Маріо, пацієнта зі зниженим рівнем інтелекту. Він 25 років пропрацював техніком у тому зоопарку і хотів попрощатися з колегами. В кінці кожної своєї зміни він обходив вольєри з тваринами, тож і цього разу його повезли в останній обхід.

Вони під’їхали до вольєру з жирафами, і доглядач дозволив їм зайти. Тоді один з найдопитливіших жирафів підійшов і лизнув обличчя Маріо. Той уже не міг говорити, але було видно, як загорілися його очі, – пригадує пан Екзоо, чиє фото “жираф’ячого поцілунку” було розтиражоване газетами.

Image caption

Жираф тицьнув носом в обличчя Маріо і лизнув його

Олаф Екзоо каже, що найбільше йому подобаються саме невеличкі бажання. “Є стільки дрібниць, яким ми не надаємо значення, але іншим людям вони недоступні”. З розвитком власної медичної кар’єри він проводить дедалі більше часу в офісі, а волонтерство дає йому можливість повернутися до того, що він любить найбільше, – піклування про людей. “Наш час необмежений, тож я можу балувати пацієнтів з ранку до вечора”, – каже він.

“Це непроста справа, але тому вона й цікава, – каже 25-річна медсестра Міріам Лок. – Ти ніколи не знаєш, з ким зустрінешся сьогодні. А в кінці дня, здійснивши останнє бажання, ти зачиняєш двері і думаєш – це було прекрасно”.

“Я навчилася, що щастя – у дрібницях. Саме там його і слід шукати, а не прагнути чогось недоступного”, – вважає жінка.

Пані Лок мешкає на півночі Нідерландів. Вона сподівалася працювати десь по сусідству. Але видається, що мало хто у північних провінціях Гронінгені і Фрісландії має останні бажання (чи принаймні їх висловлює). “Люди тут дуже флегматичні, – міркує пані Лок. – У них немає забаганок, їх легко задовольнити. ‘Навіть не знаю, яке б таке останнє бажання мені вигадати’, – кажуть вони”.

Пан Велдбоер підтверджує, що мешканці півночі рідше користуються їхніми послугами, як і ті, хто живе у південній провінції Зеландії. Він пояснює це особливостями регіонального менталітету, але пані Нот вважає, що ставлення медичного персоналу до цієї ініціативи теж відіграє значну роль.

Спочатку лікарі часто забороняли такі “останні прогулянки”, каже пан Велдбоер; та по мірі того, як фонд здобував репутацію, відмови практично перестали траплятися. Тепер лікарні та хоспіси нерідко самі роблять перший крок.

“Одна бабуся дуже хотіла поїхати на весілля до онука. Працівники хоспісу їй це заборонили, та вона ніяк не вгамовувалась. Тоді вони зателефонували нам. Ми відвезли її туди, і вона прекрасно провела час, – розповідає пан Велдбоер. – На шляху назад вона повернулася до нас і сказала: ‘Ви навіть не уявляєте, наскільки це було для мене важливо'”. Тієї ж ночі вона померла.

Зважаючи на те, наскільки близькі до смерті їхні пацієнти, певно, це дивно, що з семи тисяч “замовників бажань” лише шестеро померло під час їхнього здійснення. У таких випадках персонал фонду підтримує рідних померлого і допомагає в організації похорону. За словами пана Велдбоера, в усіх шести випадках родини були вдячні за допомогу.

Image caption

Частина команди волонтерів у Рейксмузеї

“Думаю, у паліативній медицині відбувся значний прогрес, – каже пані Нот. – Ми стежимо, щоб люди не страждали від фізичного болю. Наші пацієнти вже не лікуються від основної хвороби і так чи інакше скоро помруть… Якщо в них є шанс чудово провести день за межами лікарні, – навіть якщо наступного дня вони будуть більш втомлені, – хіба це не добре? Це мета, бажана для всіх”.

“У Нідерландах люди дедалі більш відкрито говорять про смерть”, – продовжує жінка. Як дільнична медсестра, вона часто зачіпає у розмовах з пацієнтами та їхніми родичами питання знеболення, евтаназії та останніх приготувань; зазвичай на той час пацієнти вже встигли обговорити ці питання з лікарем.

“Наша культура дуже змінилася. Старші люди, особливо якщо вони виросли при церкві, все ще уникають цих питань, але молодші і їхні родичі говорять про це відкрито”, – каже вона.

На думку пані Нот, те, що робить фонд, – це вже початок переживання жалоби, і до неї добре залучати ще спроможних пацієнтів: “Не треба чекати на їхню смерть”.

Вона згадує приклад чоловіка, чиїм останнім бажанням було оглянути родинний бізнес. “Уся родина прийшла до великого складського приміщення, щоб з ним попрощатися. Він лежав на ношах, але захотів об’їхати всі куточки, оглянути все приладдя, яке сам раніше встановив”.

Його котили по проходах, і всі йшли слідом у своєрідній процесії. “Йому було важко говорити, бо у житті він переважно послуговувався мовою жестів – він сам, його троє братів і дві з їхніх дружин були глухі. І раптом ми побачили, що наш водій говорить з ним руками!” Як виявилось, водій, що був новачком у “Швидкій”, теж володів мовою жестів.

“Це було так несподівано – родичі сказали, що в них мурашки пішли по спині. В такі миті переконуєшся, що випадковостей не буває”, – каже пані Нот.

На хвилі величезного успіху його ініціативи, пан Велдбоер допоміг організувати подібні служби в інших країнах: спочатку в Ізраїлі (вони відвозили туди пацієнтку-єврейку, яка хотіла померти в Єрусалимі), а потім ще у Бельгії, Німеччині та Швеції.

Чоловік практичний і діловитий, він зізнається, що фонд додав йому впевненості: “Раніше я думав, що мало чого вартий – але потім зрозумів, що мої ідеї не такі вже й погані. Я переконався: якщо дослухатися до свого серця і втілювати свої бажання так, як ти це бачиш, люди тебе підтримають”.

“Я звичайний голландець, який робить те, що йому найбільше подобається. А найбільше мені подобається допомагати людям”, – підсумовує Кеєс Велдбоер.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *