Міністерство оборони України

Історія про нашого героя

Руслан завжди впевнено дивився у майбутнє. І ще зовсім недавно він почувався цілком щасливою людиною, адже мав все, про що може мріяти чоловік: кохану дружину, сина, пристойну роботу в столиці. Тривога з’явилася разом з появою у Криму «зелених чоловічків», а після проявів російської агресії на сході України він вже остаточно зрозумів: у наш дім прийшла війна…

Влітку минулого року Руслана Гревцева, успішного брокера однієї зі столичних компаній, призвали до війська. Дружина, дізнавшись про це, запитала:
– Може, якось без тебе обійдуться?..
– Аж ніяк, – відповів він, і Олена, знаючи чоловіка, зрозуміла: Руслан не шукатиме «поважних причин», щоб «відкосити» від армії.
Перед тим, як відбути в зону антитерористичної операції, Руслан і десятки інших киян, проходили перепідготовку в одному з навчальних центрів на Миколаївщині. До її завершення залишалося ще близько місяця, коли командування частини запропонувало всім, хто вважає себе справжнім професіоналом, відбути в район Маріуполя. Захищати місто. І Руслан, молодший сержант-десантник, колишній заступник командира взводу розвідки аеромобільних військ, погодився.
– Я вважав себе підготовленим не лише професійно, а й морально, – каже він. Незабаром був сформований батальйон «Фенікс», який після бойового злагодження увійшов до складу 79 аеромобільної бригади і став до оборони Маріуполя. Там десантники протидіяли диверсійно-розвідувальним групам, що намагалися проникати в наш тил з метою вчинення диверсій на цивільних об’єктах. На початку вересня минулого року їх перекинули в район села Параскіївка, де вони обороняли соляну шахту. Деякі місцеві жителі з подивом зустріли вояків, не розуміючи, навіщо вони тут.
– Існувала загроза захоплення шахти, – розповідає Руслан. – Для нас це був стратегічний об’єкт, бо в ній, на глибині понад 150 метрів, зберігалися десятки тисяч одиниць стрілецької зброї. Під надійним прикриттям десантників її вивозили у безпечні місця. Потім десантники передислокувались в село Новокалинове, яке розташоване за 15 кілометрів від донецького аеропорту. Мета – не допустити прориву сепаратистів у бік Краматорська. У тому, що місто і сьогодні під українським прапором, є неабияка заслуга цих мужніх людей.
Восени минулого року молодший сержант Гревцев вперше опинився в донецькому аеропорту, а загалом він там побував чотири рази.
– Щоразу на бронетранспортерах ми проривалися до нового терміналу, а звідтіля до старого діставалися пішки, – згадує ті гарячі дні Руслан. – Звісно, що кожного разу потрапляли під щільний автоматно-кулеметний вогонь ворога. Це – у кращому разі. У гіршому – мінометні обстріли. Потрібно було пройти якісь 150-200 метрів, але вони нам здавалися марафонською дистанцією, як жартував мій друг Володимир Вареник.
Кожна поїздка в аеропорт могла стати фатальною. Про це всі знали, але він не пригадує випадку, щоб хтось намагався схитрувати, не поїхати. Хлопці не забивали собі голови сумними думками, були націлені на те, щоб із честю виконати бойове завдання і повернутись на базу, розміщену у Краматорську. Це, за словами самих «кіборгів», допомагало їм не лише виживати, а й виконувати бойові завдання з оборони й утримання аеропорту.
– У середині січня 2015 року наша група, де я був водієм БТРа, прибула до села Водяне, а наступного дня ми рано-вранці висунулися в напрямку аеропорту, – згадує він. – Був густий туман. Коли ми, відкриті з усіх боків, опинилися на злітній смузі, нас атакували підрозділи бойовиків. Допомагали їм кадирівці.
Особливо дошкуляв кулемет «Утес». Потрібно було його знищити. За будь-яку ціну. За виконання цього надзвичайно важливого і водночас ризикованого завдання взявся Руслан. Попри те, що навколишню територію прострілювали снайпери, він зумів підібратись до місця розташування ворожої обслуги і першим пострілом з гранатомета знищив «осине гніздо». Ну а хлопцям залишилося лише покінчити з тими, хто обіцяв влаштувати їм різанину.
Після цього Гревцев та 57-річний Микола Магомет, до речі, вчитель за фахом, який добровільно прийшов до війська, спробували на тягачі й бронетранспортері прорватися до БТРів, залишених українськими солдатами під час обстрілів, щоб відбуксирувати їх у розташування наших військ. Але потрапили під сильний гранатометно-мінометний обстріл. Довелося відступити. Впавши з броні, Руслан опинився у глибокій ямі з крижаною водою. Бойовики півгодини обстрілювали його з автоматів та гранатометів. Пригадуючи ті події, чоловік каже, що допоміг вижити Господь Бог.
– Я пробув у холодній воді дві години, у мене почали відмовляти ноги, – розповідає Руслан. – Але я, знесилений, все ж зумів вибратись з цієї крижаної пастки і відповзти на безпечну відстань. Якимось дивом мій мобільний працював, тож я зателефонував знайомому волонтеру. Він повідомив командуванню, що я живий, але я все ж самотужки дістався розташування свого підрозділу. Майже опівночі.
Армійський однострій на цивільний костюм Гревцев змінив влітку цього року. Біля нього знову Олена, син Василько, друзі, він знову займається улюбленою справою. Але на запитання, чи щасливий, не поспішає відповідати. Трохи подумавши, говорить: – Знаєте, я знову маю все те, що мав. Але деяких моїх друзів, з якими рік проходив під кулями і «градами», вже ніколи не буде поруч. Колись я вважав, що добре воювати здатна лише професійна армія. Я і сьогодні цього не заперечую. Але дуже багато залежить від того, що в людині закладено отут (торкається голови). Командир роти Максим Галактіонов, який був тяжко поранений, бійці Володя Вареник, Льоня Сухов, Сергій Дуцак та багато інших моїх побратимів сьогодні живі-здорові. Всі вони з числа мобілізованих. Мабуть, правильні книги читали в дитинстві: не повірите, але їхні очі випромінювали таку любов до своєї землі і таку ненависть до тих, хто прийшов до нас з мечем і вогнем, що я впевнений: саме це допомагало їм воювати, бити ворога, який часто мав значну перевагу в силі. Не знаю як складеться моє подальше життя, але я пам’ятатиму їх до останнього свого подиху. Не забуду і Михайла Гугріченка та інших полеглих друзів.
Руслан вважає, що нічого особливого не робив на цій неоголошеній війні: просто виконував свою чоловічу роботу – захищав свою родину, рідну землю, воював за сина, за його майбутнє.
Сьогодні він очолює «Братерство» – громадську організацію в Дарницькому районі, яка об’єднує у своїх лавах понад 200 учасників антитерористичної операції. За словами Руслана, гуртом завжди легше відстоювати свої законні права, зокрема, щодо соціальних пільг і гарантій.
https://www.facebook.com/theministryofdefence.ua/post..


Посилання
www.facebook.com

Джерело