Камерний театр, кафе-книгарня, культурна резиденція і кінозала Алена Делона та Ромі Шнайдер – усі ці простори незабаром об’єднає під одним дахом Український культурний центр у Парижі. Ірена Карпа розповіла Євроньюз про свої сміливі плани на посаді першого секретаря посольства України у Франції з питань культури та пояснила, що таке правильний «арт-троллінг».

— Соцмережі вибухнули від новини про нову посаду, пишуть, що Карпа поїхала до Парижа «робити українську культурну революцію». Не лякає така відповідальна місія?

— Для мене дуже важлива підтримка усіх цих людей. До того ж, дуже часто йдеться не лише про підтримку, а й про конкретну участь. Спілкування людей, які активно вболівають за Україну, – це синергія, адже хтось може знати митців, хтось інший – меценатів, ще хтось має контакти з музеями. Саме ця синергія стане базовим принципом діяльності Українського культурного центру.

Поміж тих, хто підтримує наші проекти, є дуже багато талановитих людей і чимало людей з менеджерськими здібностями. Усе це допоможе нам з нашою глобальною місією – зводити митців з меценатами і навпаки. Якщо ж говорити про мене, то, звичайно, у всіх нас є оцей «піонерський страх», переживання, що не вдасться справдити покладені очікування. Я можу сказати, що буду чесна сама перед собою і робитиму усе те, що у моїх силах. Робитиму по-максимуму. Я тут лише один тиждень з вихідними, яких у мене, до речі практично не було, тому що я їх провела за зустрічами та за відвідинами культурних центрів. Мені ця робота вже дуже подобається, хоча я поки що і не сплю (посміхається, – ред.). Вже є багато процесів, які вдалося запустити.

— Сьогодні, якщо француз іде дивитися український фільм, – то найчастіше ця цікавість обмежується «політичним жестом солідарності»…

— Знаєте, поспілкувалась я вчора з одним пересічним французом… Каже він мені: «Україна.. Чули-чули. У вас там іде війна. Але зараз так багато країн, де іде війна, чому ми маємо звертати увагу саме на вас?». Мені здається, що його фраза – це квінтесенція сьогоднішнього сприйняття України через політику. Наше завдання, звісно, в жодному разі не забувати, що в нас іде війна, від цього нікуди не дінешся. Ми не можемо зараз виставляти «веселих парубочків під дубочками», нам не до цього…

Водночас ми маємо показати, що Україна – це набагато більше, ніж війна, це країна, де цвіте і розвивається сучасна культура, абсолютно конкурентноспроможна. Культура, яка є частиною культури європейської. Саме тому робоча назва програми, яку, я вірю, ми запустимо до Єврочемпіонату (ЄВРО-2016 з футболу у Франції – ред.), який розпочнеться у червні, – «Україна – повернення в Європу». Трошки провокативно, але ми маємо на цьому стояти.

«Повернення», тому що не можна забувати про історичні постаті, які формували українську культуру: Грищенко, Соня Делоне, Башкірцева, Архіпенко. Вони так чи інакше були пов’язані і з Францією, і з Україною. Ці імена потрібно нагадувати. Або навіть Малєвіч! Дуже багато було вкрадено, звичайно, нашими сусідами і привласнено, як їхні імена, але ми маємо позбуватися комплексу віктимності, мусимо припинити казати, що ми бідні і нещасні, а навпаки, маєсо якось використовувати пропаганду на свою користь. Має відбуватися правильний «арт-троллінг».

— Великим успіхом у Парижі став фестиваль «Україна – вільна сцена». Парижани йшли розважатись на вистави та концерти і лише потім дізнавались, що усе це організували українці. Які заходи та проекти планує культурний центр на 2016 рік?”

— Дійсно, продукт насамперед має бути якісний! Коли ми ідемо на концерт Muse, то спочатку кажемо «вау, який класний концерт», і вже потім цікавимось, «а вони, до речі, з Британії чи зі Штатів?». Якщо наполягати лише на національній складовій, то ми ніколи не вийдемо за межі категорії «музика народів світу».

Спочатку має бути те, що привертає увагу, і вже потім люди будуть цікавиться походженням «культурного продукту». Україна – потужна країна. Потужна ресурсом солідарності. Сукупність арт-подій, які заплановані на наступний рік, будуть з цим ресурсом пов’язані. Я щодня отримую по три заявки від різних митців і координаторів проектів. Пропонують фільми про воїнів, картини на тему Донбасу, волонтерства.

Усе це все, звичайно, буде. Але буде й інше. Є, наприклад, спонсор, який хоче організувати видавничий дім. Він сам француз, його дружина з Києва, і він хоче започаткувати програму перекладу українських авторів на французьку мову. Я розмовляла на цю тему з Іриною Дмитришин, найвідомішою українською перекладачкою у Парижі. Серед перших проектів – переклад оповідань Сенцова. Є ще два великі українські фонди, які готові співпрацювати і зацікавлені у реформації культурного центру у Парижі.

Проект, який мені нині найближий до душі – це резиденції митців. Йдеться про творчі простори для спокійної роботи та співпраці.

Вже знайшлися дві локації на півдні Франції, одна в Провансі, одна в Лангедок-Русільйоні. Перша буде для митців-візуальщиків, друга – літературна, для письменників, викладачів, драматургів. І цю другу резиденцію я куруватиму особисто, вона запуститься навесні, і вже є багато охочих взяти участь, навіть тих, хто готовий приїхати без стипендії.

Також хочеться зробити з нашого культурного центру «Résidence culturelle Messine», як я її гордо по-робочому назвала. Це буде мультикультурна резиденція, яка б давала стипендії тандемам українець-француз, щоб ті могли в колаборації робити щось спільне. Або двом українціям, але таким, що вже мають контакти тут, у Франції. Тандеми зможуть подаватися не лише на резидентство у центрі, а й на стипендії. Ми чекаємо на підтримку, як від меценатів, так і від держави. Усе це потребує часу, звісно, але вже створюються нові групи при парламенті і при адміністрації президента, діє «культурна дипломатія». Дуже тішить те, що у цих процесах бере участь молодь, митці, галеристи.

— Я завжди захоплювалася тим, як працює Французький культурний центр у Парижі. Там – атмосферно, є багато мультимедійних ресурсів, цікавих людей і подій, туди хочеться ходити. Як зробити так, щоб Український культурний центр у Парижі став подібною «меккою»?

— За ці вихідні я відвідала культурні центри різних країн у Парижі. Була у швейцарців, бельгійців, сербів… Культурний центр Фінляндії працює у форматі кафе! Я дуже хочу, щоб ми з нашого центру змогли зробити кав’ярню-книгарню, простір, куди люди зможуть просто приходити спілкуватися, щось писати, читати, нехай би там був «коворкінг». Усе це можна сумістити з бібліотекою. Я вже привезла до Парижа багато книжок, які мені дали видавці, коли почули, куди я їду і для чого, і я думаю, що це лише початок.

До того ж потрібно виставляти і те, що є французькою мовою про Україну. Видавництво «Родовід» передало чимало книжок про українських митців у Франції. Я привезла кінопроектор і дізналася, що Любомир Гусейко, який влаштовував перегляди українських стрічок тут і який, до речі, нині досліджує архаїчне плем’я, що говорить українською, має дуже велику колекцію українських фільмів. Потрібно відродити традицію кіноклубу, тим більше, що на останньому поверсі віли Алена Делона і Ромі Шнайдер, у якій, власне, і знаходиться наш центр, є для цього спеціальна зала. Я надихнулась прикладом Maison d’Europe et d’Orient і хочу відвести невеличкий простір на 40-50 місць для театральних перформансів. Це проста ідея, але якщо до цього театру запрошувати і французькі трупи, це приверне французів. Наше завдання – зробити з культурного центру тусовочне місце, куди приходитиме не лише українська діаспора, а і французи.

Усі фото – Наталя Любченкова (Євроньюз)

Текст: Марія Єщенко, Євроньюз

Джерело