Блог Пастухова. Чим ще Путін може здивувати світ?

• 19 січня 2016

AFP

Монархічна ідея в сучасній Росії здається дивною. Але тільки на перший погляд

Про автора

Володимир Пастухов – доктор політичних наук, науковий співробітник коледжу Сент-Ентоні Оксфордського університету. Дослідник російської політики, публіцист і адвокат, автор книг “Три часи Росії”, “Реставрація замість реформації”, “Українська революція і російська контрреволюція”. Цей блог – про російську політику і російське право.

Володимир Путін справедливо зажив собі славу непередбачуваного державного діяча, чиї політичні багатоходівки обеззброюють опонентів як всередині країни, так і за її межами. Він не з тих, чиї кроки легко передбачити, і ті, хто думають інакше, часто залишались осоромленими: спочатку в Грузії, потім в Україні, потім в Сирії і, зрештою, в Туреччині. Тим не менш, не все втрачено і для поціновувачів прогнозів. Вивчення того, що можна було би назвати “стилем Путіна”, дозволяє шукати закономірність у самій відсутності закономірностей…

Політик, який тривалий час перебуває при владі, поступово виробляє свій неповторний політичний почерк, свою унікальну манеру вирішувати проблеми і відповідати на виклики. У цьому плані Володимир Путін не виняток. Тому у нас завжди є вибір: можна вивчати його конкретні політичні рішення і намагатися прогнозувати майбутнє на основі прецедентів, а можна зосередитися на тому, як саме він ухвалює рішення і намагається змоделювати майбутнє, спираючись на знання його “методу політичного мислення”, тобто на основі усталеного алгоритму прийняття рішень. Враховуючи путінську любов до нетривіальних комбінацій, другий шлях здається продуктивнішим, хочу, звичайно, паранауковим.

Політичний почерк Путіна виникає не на порожньому місці. Він дуже грамотно використовує можливості, які відкриваються йому завдяки перебуванню на вершині піраміди авторитарно організованої влади. Власне, таких можливостей дві: здатність постійно змінювати правила гри під час гри і здатність вибудовувати довгі політичні ланцюжки, де, як в більярді, перший шар летить зовсім в іншому напрямку, ніж останній. Опоненти Путіна часто не мають таких тактичних переваг, бо зв’язані або інституційними, або етичними, або ресурсними обмеженнями. Путін “вижимає” все зі своєї позиції і ні в чому себе не обмежує.

Почерк Путіна

Путін звик діяти прямо протилежно очікуванням еліт, суспільства і навіть світової арени. За можливості він намагається ігнорувати найтривіальніше рішення, яке “висить у повітрі”. Так було із відомим “третім терміном” – всі чекали, що він змінить під себе конституцію чи, у крайньому разі, проігнорує її, а він запропонував “рокірува́ння” і став прем’єром на кілька років.

Він продає філософію XIX-го і навіть XVIII-го століття у коробці з-під iPhone.

Путін вміє і любить виходити “за прапорці”. Це його найулюбленіший хід. У критичній ситуації він готовий порушити будь-які реальні та уявні табу, які його опоненти з якихось причин вважають політичною “священною коровою”. Найяскравіший приклад – атака на “європейські кордони”. Для Путіна не існує кордонів у найширшому розумінні цього слова.

Путін вміє вичікувати. Він може довго, роками, таємно виношувати задум, який хоча й виглядає експромтом, як правило, є старою “домашньою заготовкою”. Анексія Криму тільки здається спонтанною акцією. Як один з можливих сценаріїв вона існувала, судячи за все, з моменту першої “помаранчевої революції”. У Росії про таких кажуть: він не злопам’ятний, він просто злий і пам’ять у нього гарна…

Путін обожнює несподіванки. Він планує свої дії глибоко таємно і дуже ретельно, приділяючи особливу увагу деталям. Завчасне розповсюдження інформації легко може примусити його надовго зачаїтися і навіть відмовитися від своїх початкових задумів. Він дуже полюбляє з’являтися перед натовпом “у всьому білому”. Головне – встигнути придумати щось новеньке, поки суспільство оговтується від чергового шоку.

Reuters

Путін “вижимає” все зі своєї позиції і ні в чому себе не обмежує

Путін володіє унікальною здатність перехоплювати ідеї та гасла своїх опонентів. Користуючись перевагами своєї власної позиції, він діє на випередження, вириваючи прапор із рук противників. По суті, він політичний хамелеон, який легко перефарбовується у потрібний на даний момент колір – чи-то зелений, червоний чи коричневий. Путін відповідно до духу часу є віртуозним політичним еклектиком. Він вміє поєднувати непоєднуване. Найкраще йому вдається поєднувати архаїку та модерн. Він легко може вибрати з соціального небуття наймаргінальніший, найстаріший тренд і видати його за історичний прорив у майбутнє. Він продає філософію XIX-го і навіть XVIII-го у коробці з-під iPhone.

І, нарешті, Путін схиблений на конспірації. Він маскує свої справжні наміри, робить десятки фальшивих кроків. Наче міжконтинентальна ракета в полі, він оточує себе хибними цілями, щоб противник не міг здогадатися, де справжня “політична боєголовка”, а де – “політтехнологічний муляж”. Кого тільки не вважали “наступником” у 2008 році, поки до цілі, нарешті, не долетів Дмитро Медведєв…

Проблема 2018
По суті, вибори наступного президента Росії давно почалися

Люди, а тим більше політики з роками не змінюються, а тільки міцнішають. Немає жодних підстав думати, що якщо ранній Путін якось так відповідав на виклики, що стояли перед ним, то пізніший Путін буде відповідати на виклики якось по-іншому. Головне – визначитись із тим, що він сам для себе вважає сьогодні головним викликом.

Основне питання політичного порядку денного сучасної Росії – забезпечити наступництво верховної влади у довгостроковій перспективі. Точкою відліку та занепокоєння залишається 2018 рік, коли мають пройти найближчі президентські вибори. Хоча у суспільну свідомість не без допомоги кремлівської пропаганди вкорінена думка про те, що переобрання Путіна є чисто технічним завданням, що Путіну немає альтернативи і так далі, вибори 18-го року є серйозним випробуванням (і навіть потрясінням) для системи. Вони вимагають повної мобілізації політичних ресурсів. По суті, вибори наступного президента Росії давно почалися.

Getty

Дехто прогнозує повторення “рокірування” з Медведєвим

Справа не стільки у самих виборах, скільки в економічних та політичних умовах, в яких вони будуть відбуватися. Не виключено (а, схоже, усе саме до цього і йде), що саме злам 2017-2018 років виявиться найбільш несприятливим для чинного режиму як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, до цього моменту здатність режиму компенсувати несприятливу економічну кон’юнктуру за рахунок використання резервів різко впаде.

Якщо негативні тенденції у розвитку світової економіки (стагнація чи падіння цін на енергоресурси) збережуться, то саме до часу президентських виборів усі кошти російських резервних фондів будуть використані.

З іншого боку, можливість “економічної компенсації” економічного занепаду шляхом підтримки в суспільстві постійної політичної мобілізації також будуть вичерпані. Усі “легкі війни” до цього часу завершаться. Для підтримки патріотичного підйому потрібно буде ініціювати складніші й небезпечніші військові авантюри з непередбачуваними наслідками і принципово іншим обсягом людських та матеріальних втрат.

Четвертий термін для Путіна – це сумний радянський побут, але без радянського пафосу та без великих “розбудов комунізму”.

Але справа не тільки в тих умовах, які складуться до 18-го року чи навіть на рік раніше. Обставини, що супроводжують усе подальше президентство, виглядають ще більш гнітючими. Політичний курорт для Путіна завершився. Час, коли він працював “всеросійським Дідом Морозом”, роздаючи подарунки всім підряд (і олігархам – великі, а роботягам – маленькі) пройшов без вороття. Як кажуть, є час розкидати гроші з бюджету, а є час збирати… Це буде час “ручного управління” у “режимі пожежі”. Члени Правління будуть самі роз’їжджати країною як далекобійники, закриваючи дірки одну за одною. Бідні біднішатимуть, а багаті – багатішатимуть і нахабнішатимуть.

Четвертий термін Путіна – це сумний радянський побут, але без радянського пафосу та без великих “розбудов комунізму” (усе будівництво до цього часу повністю “зкомуніздять”). І буде добре, коли обійдеться без повномасштабного “афгану”. Фашизм та лібералізм будуть в однаковому співвідношенні загрожувати режиму то праворуч, то ліворуч. Державний апарат буде страшно швидко розпадатися, а його окремі фракції ненавидітимуть одна одну більше, ніж будь-яку опозицію. І над усім цим хаосом буде самотньо літати верховний вождь – ображений і розлючений.

Не треба мати великий розум, щоб сьогодні жваво та в кольорі уявити картину. Найближче майбутнє Росії, на жаль, як казав Михайло Булгакова – “не біном Ньютона”, воно доволі жорстко детерміновано його теперішнім. І той, хто перебуває у центрі перетину потоків нехай і суттєво викривленої інформації про Путіна, не може цього не розуміти. Він може не допускати його у свою свідомість, він не може виштовхнути його зі своєї свідомості. Через це виникає питання: чи буде Путін примітивно “протискати” своє четверте президентство, спираючись на солідний силовий і медійний ресурс, який поки ще зберігається, чи надасть перевагу діям глибоким та витонченим? Відповідь на це питання, як на мене, не така однозначна, як здається багатьом.

Сталін чи Франко?

Getty

Думаю, для Путіна “кар’єра” Франко більш симпатична, ніж шлях Сталіна

Три роки тому, коли тільки почалися сьогоднішні політичні тренди, я написав, що Путіну, аби вижити, доведеться стати Сталіним. Життя підтвердило мій прогноз.

Сьогодні для утримання влади Путіну знадобиться на порядок збільшити масштаб репресій і різко скоротити залишкове поле інформаційної свободи (спадщину епохи гласності).

Останнім часом спостерігається очевидна прогресія репресивної політики, яка охоплює нові області, якісно змінюється, диверсифікується. На порядку денному – різке скорочення свободи пересування для широких груп населення під найрізноманітнішими приводами, не кажучи вже про економічне стримування.

На мою думку, в масовому порядку будуть практикуватися заборони на професію, і дедалі більшу кількість інакодумців виганятимуть з освітніх, наукових і взагалі культурних установ.

Якийсь натяк на можливий сценарій дає дивна метушня з повторною перевіркою решток останнього російського імператора, яка виникла буквально на порожньому місці

Убивство Нємцова може стати лише першою ластівкою в “точковому терорі” за латиноамериканським зразком – незалежно від того, як до цього поставився особисто Путін.

Одночасно зі зростанням робітничого руху (що в нинішніх економічних умовах практично неминуче) силовий тиск на собі почнуть відчувати і інші прошарки, окрім інтелігенції та підприємців.

Але чи хоче всього цього Путін? Чи здатен він і чи готовий стати “Сталіним нашого часу”? Я особисто в цьому дуже сумніваюся, така політична деформація не в дусі Путіна і не в його стилі. Для нього така тенденція була би небажаною, вимушеною формою захисту своєї (і свого оточення, звичайно) влади.

Сталін був жахливою сумішшю бандита з політичним, майже релігійним фанатиком. Путін, принаймні практично, позбавлений як ідейного, так і релігійного фанатизму. Думаю, для Путіна “кар’єра” Франко (Муссоліні все-таки погано закінчив) значно симпатичніша, ніж шлях Сталіна. За інших рівних умов він волів би якийсь м’якший варіант пролонгації свого правління. Але який?

Ті, хто все ж допускає якісь альтернативи прямолінійному (“дуболомному”) силовому сценарію “прочавлювання четвертого терміну” на тлі військової та патріотичної ейфорії, обережно припускають повторення “рокірува́ння” з Медведєвим.

І Путін ніби і сам підштовхує до цієї думки, періодично дістаючи Медведєва із запиленого політичного льоху і демонстративно нагороджуючи його своєю “особливою увагою”. Але ми пам’ятаємо, що Путін любить плодити “помилкові сутності” і не любить повторюватися, тим більше – робити те, що від нього очікують. Та й колишньої довіри до Медведєва вже немає. І Медведєва колишнього теж немає…

Може бути все, що завгодно, на те він і Путін, щоб дивувати. Тому можна дозволити собі пофантазувати. Якийсь натяк на можливий сценарій дає дивна метушня з повторною перевіркою решток останнього російського імператора, яка виникла буквально на порожньому місці.

Цікавим є свіжий церковний “розкол”, коли проти нібито надлояльного патріарха Кирила виступили церковні “яструби”, які дотримуються радикальних і відверто монархічних поглядів. При цьому влада час від часу проговорюється про намір ініціювати конституційну реформу. Про неї, як відомо, мріє російська опозиція. Але ми ж знаємо, що Кремль уміє майстерно красти гасла. Буде опозиції конституційна реформа, мало не буде…

Володимир Володимирович змінює професію …
Серед тисячі різних божевільних сценаріїв я допускаю і повернення Росії до 18-го року до монархічного правління в рамках ініційованої згори конституційної реформи

Монархічна ідея в сучасній Росії здається повним маренням. Але тільки на перший погляд. Якщо впоратися зі сміхом, який вона спочатку викликає у будь-якого “тверезого аналітика”, то доведеться визнати, що вона цілком іманентна стану сучасного російського суспільства, вельми далекого від нормального. Є маргінальні меншини, готові прийняти її “на ура”. А більшість доведена машиною державної пропаганди до такого рівня конформізму, що прийме легко будь-яку ідею. Звичайно, я далекий від думки, що Путін оголосить себе царем – йому це не потрібно. Але ті, хто хотів побачити Путіна-царя, можуть отримати своє, але тільки в різних флаконах: окремо – Путін, окремо – цар.

Серед тисячі різних божевільних сценаріїв я допускаю і повернення Росії до 18-го року до монархічного правління в рамках ініційованої згори конституційної реформи. Хто буде царем, при цьому не має жодного значення: хоч принц Гаррі (жарт), хоч хтось із спадкоємців дому Романових (вишикуються в чергу). Важливо, що прем’єром при цьому монарху, причому конституційно довічним, стане Путін. Як йшлося в одному з перших посткомуністичних рекламних роликів, при всьому багатстві вибору інших альтернатив у Росії немає. Принаймні, такий хід подій був би витонченим і абсолютно в стилістиці Путіна.

AFP

Хто буде царем, неважливо

Звичайно, це казковий сценарій. Але казка – брехня, та в ній натяк. Натяк на те, що процес трансформації російської політичної системи може виявитися нелінійним, і Кремль може ще не раз здивувати всіх своєю внутрішньою і зовнішньою політикою у наступні кілька років.

За логікою речей, виходячи з відомого нам почерку Путіна, вирішення проблеми “наступництва влади” має бути нестандартним. Якщо воно виявиться стандартним, це означатиме найтяжчу кризу системи, буде знаком того, що у неї не залишилося більше ресурсів на маневр. Так чи інакше, третій дзвінок продзвенів, спектакль починається, пора запасатися попкорном.

Джерело