Дуже важливий текст щодо порозуміння українців у мовному питанні.Оригінал…
Дуже важливий текст щодо порозуміння українців у мовному питанні.
Оригінал цієї статті написаний російською мовою (майже до кінця). Його авторка – користувачка ЖЖ “morreth”, зазначена як Ольга Чигиринська, а в мережі фейсбук як Дорошенко-Сагайдачна – живе в Дніпропетровську.
Про привілейованість.
Цей постинг адресований в основному чоловікам, які в мене тут, у журналі, виступають за рівність і дивуються, що жінки замість квітів закидають їх банановою шкіркою.
Хлопці, я по собі знаю, що усвідомити свою привілейованість – неймовірно важка річ.
Я знаю це тому, що сама належу до привілейованої групи і спостерігаю реакції привілейованої групи на зміни в безпосередній близькості.
Як ви розумієте, йдеться про російськомовних України.
Так, на 25 році незалежності і на другому році “гібридної війни” російськомовні все ще привілейована група. Будь-хто це зрозуміє, як тільки спробує в побуті перейти на українську – я це назвала “ефектом гумової рукавички”. Це в першу чергу постійне почуття незручності від того, що ти звертаєшся до людей мовою, якої вони, можливо, не розуміють.
Ефект зникає в міру просування на захід. У Кам’янці та Вінниці вже майже не відчувається. Але російськомовний не відчуває цього ефекту практично ніде –
ось, у чому петрушка. Він може приїхати до Львова, до Тернополя, до Чернівців і говорити російською, будучи впевнений, що його розуміють. Тонни захоплених відгуків туристів з Росії тому підтвердження.
Як і багато інших привілейованих груп, російськомовні в цілковитій більшості не усвідомлюють себе привілейованими. Я не усвідомлювала себе привілейованою, я цей привілей відчувала як щось само собою зрозуміле. Ніколи за весь час моєї трудової діяльності жоден роботодавець не піднімав питання, чи володію я українською мовою.
Нота бене: починала я свою трудову діяльність як журналіст. Жодного разу в українському місті не запитали у мене, журналістки, чи володію я українською і наскільки добре.
Б’юсь об заклад: якби я, вступаючи на роботу, говорила українською, питання, чи володію я російською й наскільки добре, було б порушене негайно. Бо в Дніпропетровську у людини за замовчуванням може бути тільки одна причина говорити українською: він не знає російської.
Тож я дуже ДУЖЕ добре розумію реакцію чоловіків, коли жінки ставлять їх перед усвідомленням своєї привілейованості. Моя реакція була тотожна, коли україномовні вказували мені на мої привілеї.
Стадія перша: ЗАПЕРЕЧЕННЯ (1993 – 2002 роки). Які це привілеї? Що значить “українська мова пригнічена”? Особисто я нікого не утискаю. Так, було колись, у сталінсько-брежнєвському минулому, але зараз українська – державна мова, і якщо навіть так україномовні не можуть “дати собі раду”, то я не винна! Якщо уряд/Міносвіти/чарівник Смарагдового міста не зробили нічого, щоб мені зручніше було спілкуватись українською, ніж російською, то я і поготів нічого не робитиму!
Стадія друга: ГНІВ (2002 – 2005). Що?! Ви ще будете оцінювати мій рівень української? Ви ще будете його критикувати? Та ви скажіть взагалі спасибі, що я удостоїлась вивчити, цю мову, від якої користі, як від козла – молока! У мене немає мовної практики. Не всім, знаєте, ха-ха, пощастило вирости в селі Голопупівка Задріщенского району! Ну, вибачте, що мої батьки були інженери, а не колгоспники! Ну, вибачте, що мій україномовний дід помер ще до мого народження, і я не мала з ким говорити солов’їною мовою, крім книг! Я намагаюся взагалі-то! Як ви смієте мене не хвалити за самі вже старання?!
Стадія третя: ТОРГІВЛЯ (2005 – 2008). ОК, я визнаю, що проблема є. Ну, і що масштаб її трохи більший, ніж мені здавалося. Я дійсно привілейована особа, частина привілейованої групи. Я можу, наприклад, безперешкодно звертатися до більш ніж стомільйонної російськомовної аудиторії й отримувати російські гонорари – а українському літератору доведеться спершу шукати перекладача на російську. Але чому я повинна робити собі гірше і переходити на українську? Залиште мене в спокої, і я … що-небудь зроблю. Буду ходити на українські меси, статтю в “Парафіяльний вісник” напишу, ще щось … Ну, ви ж не можете вимагати, щоб я добровільно в рідному місті стала мовною парією, правда?
Стадія четверта. ДЕПРЕСІЯ (2008 – грудень 2013). Ойбл**аа… (дивлячись у френдстрічку під час і після Грузії) Ой, йопв*** мать, ось це, ось я … (дивлячись під френдстрічку під час Майдану) ось це, ось я, одна з них, ойбля, піз**ц-піз**ц-піз**ц … от з цими людьми я дружила, ось це ось (дивлячись на мадам Осипову під час Юкону і слухаючи Криса там же), ось це, ось цих людей думка мені була важлива (дивлячись у френдстрічку напередодні НР), я їх вважала своїми читачами, а вони ж, бл*ть, всерйоз пишуть, що ми не народ, а так, жарт, що ми не потрібні і не існуємо, і найбільший пи***ц у тому, що вони вважають, що я повинна з ними погоджуватися, бо розмовляю, б**ть, РОСІЙСЬКОЮ! Вони мене вважають своїм агентом в Україні, своїм актором. Як це забути і більше не бачити, мамо?
Стадія п’ята. ПРИМИРЕННЯ (2014 – …) Так, треба послідовно працювати над знищенням привілейованого становища російськомовних, а надто – в галузі телебачення, ЗМІ та освіти, бо в ситуації, коли російська мова вважається за “дефолтну”, як то показала практика, не лише нема анічогісіньки доброго, а, власне, то є реальна мовна окупація та мовна агресія, плацдарм для власне військової агресії й окупації. Так, російськомовним треба робитись україномовними, бо збереження російської ідентичності неминуче призводить до “визволительських” силувань з боку “більшого брата”, хай би шляк його трафив. І те, що російськомовні воюють в АТО, волонтерять і займаються громадянською діяльністю – не є підставою для збережання наших привілеїв, а лише спокутуваням провини, бо ми таки зробили кожен свій малий внесок у наступ “Русской вєсни”.
Оригінальний пост Ольги у ЖЖ: http://morreth.livejournal.com/2851427.html