ВИСНОВОК щодо невідповідності Конституції України положень Закону…
Аналіз Закону про мовну політику свідчить про те, що законодавець не врахував якісну відмінність статусу і функцій української мови як державної, що закріплено в частині першій статті 10 Конституції України, від правового статусу інших мов, поширених на території держави. Закон про мовну політику нівелює статус української мови як єдиної державної, оскільки низка його положень (частини шостої статті 7, частини другої статті 10, частини першої, другої та п’ятої статті 11, частини другої статті 12, частини першої, третьої статті 14, частини третьої та четвертої статті 23, частини третьої, четвертої та сьомої статті 24, частини першої статті 25, частини першої статті 26) встановлюють можливість застосування регіональної мови або мов меншин замість державної в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, у сфері економічної і соціальної діяльності, інформації та зв’язку.
Норма частини третьої статті 7 Закону про мовну політику, що отримала багаторазове закріплення в Законі про мовну політику і яка передбачає делегування повноважень органам місцевого самоврядування щодо прийняття рішення про застосування регіональної мови (мов) в Україні, суперечить частині четвертій статті 92 Конституції України, згідно з якою порядок застосування мов визначається виключно законами України. Отож, запровадження особливого правового режиму для мов національних меншин, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного Закону.
Закріплена в Законі про мовну політику правова можливість застосування з ініціативи того чи іншого органу місцевого самоврядування регіональної мови (мов) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування замість державної (без одночасного її застосування), на певній території України, фактично створює підстави для дискримінації українців, або населення національних меншин України, які дисперсно проживають на території України, що прямо суперечить частині другій статті 24 Конституції України.
Концептуальним недоліком чинного Закону про мовну політику є низка положень закону, які створюють правову невизначеність щодо сфери публічних відносин, у яких однозначно має застосовуватися державна мова, та внутрішні суперечності, що виникають у процесі їх застосування (наприклад невідповідність частини п’ятої статті 14 положенням статті 15 Закону тощо), відтак суперечать конституційному принципу верховенства права, складовою якого є правова визначеність. Вказане нівелює статус української мови як єдиної державної мови в Україні, посягаючи на базові основи конституційного ладу держави. Таку невідповідність норм Закону про мовну політику положенню частини другої статті 10 Конституції про функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України розглядаємо як намагання законодавця змінити межі функціонування державної мови, що є, на нашу думку, спробою у незаконний спосіб змінити конституційний лад України.
Прийняття Закону про мовну політику у 2012 році не врегулювало мовні відносини, а навпаки – більше розширило поле для неоднозначного застосування норм, які стосуються застосування мов взагалі і державної зокрема. Простежується тенденція до прийняття рішень органами місцевого самоврядування, які прямо порушують статтю 10 Конституції України та передбачають можливість застосування у сфері публічних відносин російську мову замість державної. З метою недопущення подібних прецедентів у майбутньому вважаємо за необхідне визнати Закон України «Про засади державної мовної політики» від03.07.2012 як такий, що повністю не відповідає Конституції України.

Джерело