Міністерство оборони України

Донецький похід “Пілігрима”

На початку 2015 року начальник служби безпеки дорожнього руху Командування Повітряних Сил Збройних Сил України підполковник Ярослав Іващенко з позивним “Пілігрим” виконував завдання в районі проведення АТО у складі зведеного загону Повітряних Сил “Дика качка”.

Офіцер виріс на сході Дніпропетровщини, у 20 кілометрах від Донецької області. Для нього події на Сході України – “свої, рідні”, йому воно болить.

Ярослав Іващенко народився у селищі міського типу Покровське. Своєю назвою воно зобов’язане козакам легендарного Івана Сірка, які на Покрову розбили татарське військо, що гнало у неволю українських селян. Тут завжди мешкали справжні патріоти України – гідні нащадки запорожців. І лише за радянських часів в історичному козацькому краю з’явилися маргінали, «прошиті» на роль “молодшого брата”. На щастя, в останні роки, коли Кремль посилив інформаційний тиск на східну Україну, Ярослав уже двадцять років проходив військову службу у Збройних Силах України.

Коли російські “зелені чоловічки” анексували Кримський півострів, підполковник Ярослав Іващенко проходив службу у Командуванні Повітряних Сил. Разом з усіма перейшов на казармене положення, отримав особисту зброю й боєприпаси, чекав на команду. У той час подружжя Іващенків чекало поповнення. З цієї ж причини в АТО офіцер поїхав не в першу хвилю. А коли настав час їхати, погодився на посаду механіка-водія БТР у зведеному загоні Повітряних Сил «Дика качка».

У штабі Командування він обіймав керівну посаду, проте всі офіцери йшли до загону добровольцями. Лише декілька були призначені командирами, решта ж виконували обов’язки стрільців, кулеметників, гранатометників тощо.

Тиждень бойового злагодження на полігоні під Житомиром, стрільби з малознайомих вартовим неба автоматичних станкових гранатометів, а потім – виїзд до Мелітополя за бронетранспортером…

БТР, який дістався «Пілігріму», мав звитяжну історію. 1984 року випуску, він одразу вирушив до Афганістану. Провоював до самого виведення військ, після чого опинився на базі зберігання в Артемівську. Чверть століття потому його, в числі іншої бронетехніки, встигли евакуювати з-під носа сепаратистів. Так тридцятирічний БТР-70 опинився у бригаді транспортної авіації. Був у жахливому вигляді і стані. На нього поставили новий акумулятор, на приватній металобазі обварили протикумулятивними решітками.

На прийом бойової машини у підполковника Іващенка було 5 днів, 4 із яких БТР підварювали і фарбували волонтери. За цей час офіцер мав не лише прийняти техніку, а й опанувати її для перегону до Дніпропетровська. У цьому підполковнику допомагав місцевий контрактник, головний сержант взводу охорони бригади старший сержант Андрій Стасевич. 15 лютого, у річницю виведення військ з Афганістану, старенький «афганський» «бетер» відправився на свою останню війну…

Шлях з Мелітополя до Дніпропетровська, а згодом – з Дніпра до Авдіївки, був непростим. Механік-водій, який за життя проїхав на цьому типі техніки не більше 400 метрів, вів обладнаний решітками БТР 3,5 метри завширшки, ювелірно уникаючи зіткнень. У дорозі неодноразово ставали, адже, незважаючи на 18-градусний мороз і запобіжні заходи, движки закипали. Діставшись зенітного ракетного полку, знову почали ремонтувати машину. Цього разу з Озерного своєчасно прибула ремонтна бригада з 5-го Об’єднаного центру електрогазового та автотехнічного забезпечення Повітряних Сил. На морозі ремонтники перебрали патрубки, зняли радіатори, перевірили термостати. На цивільній станції техобслуговування перебрали і прочистили іржаві радіатори. Незабаром у складі колони зведеного загону БТР-70 вирушив на Донбас.

Вже у районі проведення АТО Ярослав побачив, як на «бетеерах» фари переставляють попереду захисної решітки. Тоді ж у колоні він їхав майже наосліп: світло від фар розсіювалося крізь решітку. Ситуація була тим більш напруженою, що попереду їхала вантажівка без задніх ліхтарів. Добре, що «ветеран» не тягнув більше, ніж 40 км на годину…

Проте на 72 кілометрі від Дніпра БТР став: температура в одному з двигунів – за сотню. Довелося на одному двигуні, з частими зупинками, повертатися назад. При цьому старший сержант Андрій Стасевич «вів» Ярослава онлайн – за телефоном. Вночі на полковому ПТОРі здійснили авральний ремонт. Підполковник ночував у БТРі (адже боєкомплект споряджений). До ранку ремонтники впоралися, й «бетер» знову виїхав у напрямку Авдіївки.

Проте за 20 кілометрів від Красноармійська історія повторилася – двигуни кипіли, витікав антифриз. Доводилося зупинятися біля кожної криниці й заливати холодну воду. Через перегрів почалися проблеми з іншим двигуном. У Красноармійську під’їхали до СТО, проте там води не було вже два місяці… Тоді підполковник у найближчій крамниці купив усю воду, яка була в магазині – двадцять 5-літрових бутилів, і поїхали далі.

Згодом у «старичка» майже повністю відмовили гальма…
До своїх позицій, з неабиякими пригодами, дісталися за три дні вночі. На той час мобільники командування зведеного загону були відключені, частоти на рації – змінені. Побачивши “броню”, однополчани приготувалися до бою. На щастя, у них був тепловізор, в який вони вчасно розгледіли, що з «бетера» всі вийшли без зброї.
Обігрівшись, під час вечері в колі побратимів старий знайомий по службі в Командуванні Повітряних Сил, тоді ще підполковник Володимир Матвєєв, запропонував комусь піти на чергування на пост “Казантип”, де не вистачало одного військовослужбовця. Залишившись без справного БТРа, підполковник Ярослав Іващенко радо пристав на пропозицію.

Він пішов на одну ніч, але так і залишився на цьому посту до самої ротації.

БТР, який не було можливості полагодити, зенітники закопали в землю та працювали з нього, як із ДОТу. Вже після ротації підполковник Ярослав Іващенко дізнався, що у травні в машину влучила міна, здетонував боєкомплект, і старий залізний «воїн-інтернаціоналіст» припинив своє існування…

А для офіцера розпочалися бойові будні піхотинця зведеного загону Повітряних Сил. Постійні обстріли, вогонь у відповідь, нехватка їжі, вода по склянці в день.

Ярослав Сергійович згадує, що за два місяці лише дві зміни пройшли без обстрілів. “Насипали” з усього – 82- та 120-мм мінометів, гаубиць та гармат, били з реактивної артилерії, танків, зеніток, крупнокаліберних кулеметів.

За такої щільності обстрілів, на жаль, не обійшлося без втрат. Один із бойових побратимів Ярослава Іващенка, солдат Юрій Савіцький із позивним “Партизан”, загинув від танкового пострілу. Ще 11 військовослужбовців загону зазнали поранень, десятки отримали контузії.

Наші, відзначає «Пілігрим», теж у борзі не залишалися. На посту на трьох було два автоматичних станкових гранатомети АГС-17, два крупнокаліберних кулемети “Утес”, а також кулемети ККМ та РКК.

Одного березневого дня по “Казантипу” прицільно відкрила вогонь БМП. Била зі сторони Спартака, з-за житлових будинків, з відстані близько 700 метрів. Якраз у той час на “Казантипі” перебувало двоє спостерігачів із 11-го батальйону “Київська Русь” – у приховану оптику вони розглядали позиції корегувальників. Обидва добровольці дістали поранень, а підполковники Матвєєв і Іващенко, які в цей момент споряджали стрічку АГС, попадали в різні боки.

Від другої черги дістав поранення Володимир Матвєєв. Іващенко одразу зв’язався з черговим загону та витягнув побратима з-під вогню. На пост оперативно прибули медики, надали пораненим офіцерам першу допомогу й відправили у госпіталь. Лікувався потім офіцер Матвєєв і в Україні, і в Румунії, осколки з його тіла вийняли, але – не всі. Незважаючи на це, офіцер досі продовжує службу у Командуванні Повітряних Сил.

Залишившись старшим, підполковник Ярослав Іващенко прийняв керівництво бойовим постом “Казантип”. І ще три тижні боїв, три тижні нескінченних обстрілів…

– Не знаю, чому, але тоді зовсім не було страху, – згадує офіцер. – Настільки звикли до постійних обстрілів, що, стріляють – не стріляють, було однаково.

Так чи інакше, «Дикі качки» повернулися додому майже у повному складі. Ярослав Сергійович – до дружини й маленької доньки.
Зараз офіцер продовжує службу на тій же посаді. Супроводжує армійські колони, попереджає автомобільні пригоди та не пристає на пропозиції перейти до вищого органу безпеки дорожнього руху – каже, пов’язав свою з Повітряними Силами. А ще – час від часу він зустрічається з бойовими побратимами та згадує про війну. Війну, з якої у зрілому віці виніс декілька уроків на все життя, головний з яких – бойове товариство.

– Тепер я не поділяю людей за військовим званням: чи то ти солдат, офіцер чи генерал. Головне – наскільки ти чоловік. Саме це важливо на війні, – зазначає “Пілігрим”.

Тому, вважає він, і вистояли «Дикі качки» у ті буремні дні. Так і має бути завжди!
“Крила України”
https://www.facebook.com/theministryofdefence.ua/post..


Посилання
www.facebook.com

Джерело