…Його миттєва реакція врятувала життя екіпажу САУ «Акація»

Влітку 2014 року біля населеного пункту Георгіївка артилеристи вели безперервний вогонь по противнику, щоб дати можливість нашим військам здійснити прорив із луганського аеропорту й вивезти звідти поранених. Гармаші знищили ворожий «Град» і мінометну обслугу терористів. Несподівано замкнуло електропроводку, і всередині бойової машини все зайнялося за лічені секунди.

Старший навідник Олег Труш відчув запах горілої тканини і запитав хлопців, що це може тліти. Порох у самохідці був усюди, бо він висипається з гільз, а зібрати його неможливо. Прапорщик глянув униз і відразу побачив спалах. Встиг крикнути: «Всі з машини!» Коли вилазив сам, полум’я вже виривалося назовні. Олег дістав 50 відсотків опіків шкіри.

До цього злощасного випадку екіпаж «Акації» з 1-ї окремої танкової бригади вже півтора місяці воював у підпорядкуванні побратимів з 30-ї окремої механізованої. Разом закріплювалися на рубежах при підходах до Старої Краснянки й Рубіжного. Перший бойовий досвід гончарівські артилеристи здобули саме там. Через те, що в мирний час посади навідників і механіків-водіїв обіймали строковики, в районі проведення АТО таких фахівців катастрофічно бракувало. Головному сержанту батареї прапорщику Олегу Трушу випало терміново в бойових умовах стати навідником. Механіками-водіями ставали офіцери. Наприклад, за важелі сіли полковник Кириченко та капітан Радченко.

Підрозділи гончарівської танкової бригади були придані багатьом військовим формуванням. І робили все, що в їхніх силах. Ніхто тоді не думав, що про їхні подвиги згадуватимуть у контексті інших бригад. Та про досягнення танкістів, зенітників та артилеристів 1-ї танкової можна говорити годинами, і вони не менш видатні та важливі, ніж, скажімо, бойові здобутки десантників або ж спецпризначенців. Адже бійці цієї військової частини виходили з Дебальцевого, відстоювали луганський та донецький аеропорти, билися з ворогом за численні населені пункти.

О четвертій ранку 19 червня артилеристам вказали ціль, по якій треба було «відпрацювати».

— Пролунала команда: «До бою!». Ми побігли до САУ. Не знаю, яким чином, але по нас та машинах почали працювати ворожі міномети, — згадує Олег Труш. Тоді вперше побачив поранених товаришів і зрозумів всю небезпеку «руського миру». У нас було чотири «Акації», на підкріплення дали мінометну обслугу з іншої військової частини. Але офіцера там не було, на його посаді перебував мобілізований. Тож командир нашої батареї майор Ющенко взяв обов’язки на себе. Бійці кажуть, що викладався на 200 відсотків. Важко було і тому, що працювати доводилося переважно вночі.

А ніч приносила свої сюрпризи. Одного разу на українські позиції майже відкрито пішли кадировці. Наші задля безпеки виставляли так звані «секрети». Тож повз один із них і пройшли найманці, не ховаючись і голосно розмовляючи російською зі специфічним для цих народів акцентом. «Секрет» швидко передав їхні координати, і командир батареї вчасно спрацював.

Перші місяці протистояння були найгарячішими. А воювати із невидимим ворогом — найважче. Артилерія стояла вздовж доріг. Тож визначити потрібні координати, проїжджаючи легковим автомобілем з GPS-навігатором, місцевим прихильникам сепаратистів було нескладно. Отримавши такі дані, найманці ставили міномет на «газель» і били по наших, а потім швидко тікали геть. Терористи тоді так знахабніли, що почали виставляти свої БМП і БТРи між житловими будинками у самому Рубіжному. Ситуація загострювалась з кожним днем. Бойовики укріплювались у місті, а в шахтах влаштовували місця дислокації і склади з боєприпасами.

Та вже за місяць їх там не було. Паралельно ми вели вдалі бої за Сєверодонецьк. А потім артпідрозділи першої танкової перекинули на підтримку десантників під час зачистки місцевості в районах Трьохізбенки, Райгородка та Капітанового. Адже, як кажуть командири, ні піхота, ні танкісти не підуть у масштабний наступ, поки не буде підтримки з боку артилерії.

Тож найбільш масованих обстрілів по противнику на Луганському напрямку завдали саме гончарівські фахівці. Увесь дивізіон 1-ї танкової бригади передали в підпорядкування 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Її командир полковник Сергій Шептало дуже зрадів цьому, адже всі його артпідрозділи 2014 року вже перебували в Донецькій області.

Він казав гармашам із Гончарівського: «Я можу зараз сказати своїм бійцям, що за 5-6 кілометрів стоїть артдивізіон, який може їх прикрити. Уявляєте, яка це для них моральна підтримка!».

Захист аеропорту «Донецьк» в усіх асоціюється із «кіборгами»-захисниками. Та чимало сил і життів поклали й ті, хто бився в його околицях. Серед них танкісти й мінометники 1-ї окремої танкової бригади. Ім’я безстрашного танкіста Володимира Татарчука з позивним «Теща» стало відомим на всю Україну. Він загинув, як герой. Подвиг танкіста, який під прицілом ворога доправляв «кіборгам» через злітну смугу харчі й набої, не забуде ніхто. Він був тоді чи не єдиним рятівником бійців та взірцем для наслідування.

Екіпаж іншого гончарівського танка Т-64 БМ «Булат» теж виконував таку місію. Одного разу, повертаючись з аеропорту, навідник машини старший прапорщик Володимир Бакуменко побачив ворожу позицію відразу біля злітної смуги й доповів командиру.

Рішення, яке прийняли танкісти, увійшло в славетну новітню історію Збройних Сил України. За секунди «Булат» розігнали до неймовірної швидкості й, в прямому сенсі пролітаючи повз засідку, з гармати влучно вистрілили по ворогу. Знявши цей епізод на відео, сепаратисти назвали його «Летающий танк» та виклали в Інтернет.

Поки танкісти робили свою справу, їх підтримували побратими — мінометники. Закріпившись у Пісках, вони мали накривати вогнем ті райони, де укріплювалися бандформування. Командир мінометників майор Олександр Окусок згадує: «У грудні 2014-го бої стали більш жорсткими, а в січні 2015-го було зовсім гаряче. Артилерія противника поливала нас добряче. Російські танки почали працювати відкрито: виходили на пряму наводку та розстрілювали термінал упритул».

Те, що проти захисників аеропорту воювали не цивільні мешканці Донбасу, а елітні підрозділи РФ, майор Олександр Окусок впевнений, бо ціллю його воїнів була саме Псковська дивізія:

— Вони йшли штурмом сотнями, немов сарана. Я просто насипав туди мінами. Вони підступали до терміналу з півночі, а нам доводилося їх вражати з півдня. Між нами було 7 км. Танки так далеко не поцілять. Тож надія була тільки на нас. Підрозділи артилерії також накривали цю піхоту. І щойно таке траплялося, окупанти відразу просили перемир’я: забрати своїх «двохсотих».

Наші мінометники працювали по черзі: одні стріляли, другі розвантажували боєприпаси. Потім мінялися.

Неабияку мужність виявили воїни 1-ї окремої танкової бригади і в луганському аеропорту. Неймовірним здається, що всі, хто охороняв летовище протягом 2,5 місяців, залишилися живі. Офіцери кажуть, що коли дивилися фільми про Другу світову та читали книжки, все уявлялося інакше. Картина змінилася з першими пораненими і першими обстрілами. Майор Окусок каже, що спершу, можливо, не вистачало командирського напору і бійці боялися вийти з окопів. Тоді офіцер почав застосовувати прийом «Роби, як я»: сам заряджав міномет, сам стріляв. Підлеглі дивилися і повторювали. Почали довіряти.

— В аеропорту з нами стояли ще дві бригади — 80-та і 25-та. У них на озброєнні були кулемети та БМП, а в нас — міномети та гранатомети, — розповідає майор. — Коли ми починали давати відповідь, все затихало.

Артилеристи працювали без планшетів — під рукою лише карта та лінійка. І було всього два офіцери, які могли керувати вогнем: полковник Таранюк і майор Окусок. Кожен з них і взяв на себе керівництво мінометними взводами.

Начальник інженерної служби 1-ї танкової полковник Олександр Лютик організував встановлення мінних загороджень навколо летовища. Офіцер запевняє, що там було настільки надійно, що і муха б не пролетіла. А з боку лісосмуги встановили сигнальні міни на випадок, якщо б хтось із цивільних йшов, — щоб не напоровся на бойові. Дозор виставили так, щоб у кожного був свій сектор обстрілу. Кожен знав, що робити, коли помітить небезпеку. Тож летовище перебувало під пильним наглядом. Проте ворожі снаряди долітали. На початку блокади бійці ховались у двоповерховій будівлі. Та боєприпаси пробивали її з даху аж до першого поверху. Тож згодом довелось «обживати» бомбосховище.

Найбільше дісталося тим, хто залишився на території летовища після відходу головних сил. Зв’язок із ними постійно переривався, а якщо полковнику Лютику і вдавалося до них додзвонитися, він подумки повторював: «Аби не востаннє з ними говорив». На жаль, не всім судилося вийти живими. Та вони ціною власних життів змогли зупинити російську чуму, яка тоді шаленими темпами ширилася Донбасом. Хто цього не відчув на собі, може висловити думку, що такі людські жертви марні й невиправдані. Та ті, хто по-справжньому боронив і боронить нашу землю, говорять зовсім інакше: «Нам це вдалося…».

http://www.mil.gov.ua/news/2016/05/31/jogo-mitteva-re..

www.mil.gov.ua

…Його миттєва реакція врятувала життя екіпажу САУ «Акація»

Джерело