Стокгольмський синдром: який він насправді, наш ворог на Сході?
Пропагандист обирає момент, коли він може сказати: ми боремося не проти вас, ми боремося проти таких-то і таких-то, які обманюють вас.Лайнбарджер П., «Психологічна війна», 1954р.
Ми перебуваємо в умовах не лише збройного протистояння з Росією, але й інформаційно-психологічної війни. Ця війна має свої способи ведення, свою тактику та стратегію.
Один із найстаріших психологічних прийомів пропаганди, спрямованої на ворожу сторону, полягає в тому, щоб постаратись максимально «розмити» у неї уявлення про противника, досягти того, щоб зникло чітке й зрозуміле бачення ворога, проти якого й ведеться війна.
Образ справжнього ворога може бути розмитий, спотворений та наділений гуманними цілями, фіктивною мотивацією. Остаточним і найкращим результатом пропаганди буде сформоване у нас уявлення про те, що «не з тими воюємо», справжній ворог, істинне зло – деінде, бажано, в середині країни.
«Ми – ваші брати, ми такі самі люди як ви і боремось не проти вас, а проти нацистської олігархічної влади, за самовизначення, за краще життя», – може сказати і говорить в сучасних умовах досвідчений російський пропагандист.
Відповідно, в умовах гібридної війни, чіткий фокус та ясне розуміння потрібне, як ніколи.
Хто ж ясніше може дати уявлення про противника, як не люди, що були з ним у найтіснішому контакті? Такий висновок найбільш очевидний. Проте тут виникає загроза вже не навмисного спотворення інформації пропагандою, а дія несвідомого механізму, який в літературі описується як стокгольмський синдром.
О 10:15 ранку у четвер, 23 серпня 1973 року в банк у центрі Стокгольма увійшов 32-річний Ян Ерік Улссон. Потрапивши до банку, Улссон дістав автоматичний пістолет, вистрілив у повітря і прокричав: «Вечірка починається!».
Улссон захопив у заручники чотирьох співробітників банку (трьох жінок і чоловіка) та забарикадувався з ними в приміщенні сховища. Злочинець вимагав три мільйони крон (близько $ 700 тисяч за курсом 1973 р.), зброю, куленепробивні жилети, шоломи, спортивний автомобіль і свободу для свого колишнього співкамерника Улафссона. У разі невиконання своїх вимог, злочинець обіцяв убити заручників.
Однак через два дні відносини між злочинцями (Улссон і звільнений Улафссон) та заручниками дещо змінилися. А точніше, покращилися. Заручники і бандити мило спілкувалися, грали в “хрестики-нулики”.
Захоплені бранці раптом почали критикувати поліцію і вимагати припинити докладати зусиль для їх звільнення. Одна із заручниць, Крістін Енмарк, після напружених переговорів Улссона з урядом, сама подзвонила прем’єр-міністру і заявила, що заручники нітрохи не бояться злочинців, а навпаки їм симпатизують, вимагають негайно виконати їх вимоги й усіх відпустити.
— Я розчарована в вас. Ви сидите і торгуєтесь нашим життям. Дайте мені, Елізабет, Кларку і грабіжникові гроші і два пістолети, як вони вимагають, і ми поїдемо. Я цього хочу, і я їм довіряю. Організуйте це, і все буде закінчено. Або приходьте сюди і замініть нас на себе.
Коли Улссон вирішив продемонструвати владі свою рішучість і вирішив для переконливості поранити одного із заручників, заручниці вмовляли Свена Сафстрома виступити в цій ролі. Вони переконували його в тому, що він серйозно не постраждає, але це допоможе вирішити ситуацію. Надалі, вже після звільнення, Сафстром говорив, що йому навіть було в певній мірі приємно, що Улссон для цієї цілі обрав його. На щастя, обійшлося без цього.
Зрештою, 28 серпня, на шостий день драми, поліцейські за допомогою газової атаки успішно взяли штурмом приміщення. Улссон і Улафссон здалися, а заручників було звільнено.
Звільнені заручники заявили, що куди більше весь цей час вони боялися штурму поліції. Згодом між колишніми заручниками і злочинцями збереглися теплі стосунки. За деякими даними, четвірка навіть найняла адвокатів для Улссона і Улафссона.
Описаний вище психологічний феномен, достатньо парадоксальний на перший погляд, отримав назву «Стокгольмський синдром». Відомі також назви «синдром ідентифікації заручника», «Синдром здорового глузду», тощо.
Стокгольмський синдром можна розуміти як автоматичну, ймовірно, несвідому емоційну відповідь на травматичну ситуацію, в якій людина стає жертвою. Варто підкреслити, що йдеться власне про НЕСВІДОМУ реакцію, тобто жертва не вирішує свідомо, що така поведінка є найбільш корисною у ситуації загрози.
Феномен Стокгольмського синдрому – це розвиток позитивної емоційної прив’язаності жертви до свого насильника а іноді й насильника до жертви.
Синдром розвивається за одним або кількома із наведених сценаріїв:
При цьому жертва не усвідомлює ірраціональності власних почуттів, втрачаючи здатність критично оцінити ситуацію. Відповідно, сприйняття терориста, його особистості, мотивів, поведінки спотворюється. Жертва ГУМАНІЗУЄ свого насильника, переоцінюючи або й приписуючи йому моральні якості, турботу про себе, вимушеність діяти в такий спосіб. До прикладу, жертва може виправдовувати терориста, раціоналізуючи його поведінку тим, що для нього це був єдино можливий вихід, й у них обох, по суті, проблеми дуже схожі.
Власне, стокгольмський синдром – це нормальна реакція психіки на ненормальні події. Він виконує роль захисного психологічного механізму в умовах вітальної (небезпечної для життя) загрози.
Вважається, що виникнення стокгольмського синдрому базується на механізмі «ідентифікації з агресором», котрий описаний Анною Фройд ще у 1936 році. Під ідентифікацією з агресором вона розуміла процес, коли “втілюючи агресора, імітуючи його і приймаючи його атрибути за свої власні, жертва перетворює себе з людини, що знаходиться під загрозою, в людину, яка загрожує”. Таким чином, пасивність перетворюється в активність, дозволяючи уникнути нестерпної тривоги, приниження та безпомічності.
Драматичний випадок ідентифікації з агресором відомий як історія Патті Хьорст.
Патті Хьорст була онукою Вільяма Рендольфа Хьорста, американського мільярдера і газетного магната. Вона була викрадена зі своєї квартири в Каліфорнії 4 лютого 1974 року членами ліворадикального терористичного угруповання «Сімбіоністська армія звільнення» (Symbionese Liberation Army – SLA). Хьорст провела 57 днів в шафі розміром 2 метри на 63 сантиметри, пережила фізичне, психологічне і сексуальне насилля.
За її звільнення терористи зажадали видачі кожному незаможному жителю Каліфорнії продовольчого пакету ціною в 70 доларів, і друку масовим тиражем пропагандистської літератури. Це обійшлося б сімейству Хьорст в 400 млн. доларів. Сім’я оголосила про неможливість виконання умов SLA і запропонувала виділити 6 млн доларів трьома порціями по 2 млн доларів. Після того, як сім’я заручниці організувала розподіл харчових продуктів на суму 4 млн доларів, і за добу до обіцяного терористами звільнення дівчини під заставу ще 2-х млн доларів, угруповання випустило аудіозвернення, в якому Патрісія Хьорст проголосила про свій вступ до лав SLA і відмовилася повертатися в сім’ю.
Хьорст отримала бойовий псевдонім «Таня» в честь Тамари (Тані) Бунке, загиблої однодумниці Ернесто Че Гевари. У складі бойової групи SLA «Таня» взяла участь у пограбуванні двох банків, обстрілі супермаркету, декількох випадках викрадення автомобілів і захоплення заручників. Була оголошена в розшук і арештована 18 вересня 1975 року разом з чотирма іншими членами SLA.
Ідентифікація включає в себе прийняття цінностей інших людей та їх норм як власних, навіть якщо вони суперечили попереднім уявленням. В глибинному сенсі ідентифікації з агресором – це реакція на ситуацію, в якій ми втратили надію на те, що світ прийде нам на допомогу і захистить нас, і з якої ми не можемо втекти.
Крім внутрішнього механізму ідентифікації з агресором, виділяють зовнішні чинники, що сприяють розвитку стокгольмського синдрому:
У жодному разі не слід вважати, що усі заручники та військовополонені потрапляють під влив Стокгольмського синдрому. Ми бачимо яскраві свідчення цього.
Проте, можемо припустити, що Стокгольмський синдром в умовах збройного протистояння на Сході України є одним із чинників викривлення уявлень про терористичні угрупування “ДНР”/”ЛНР”.
Мова йде не лише про людей, які побували «на підвалі», а і про усіх громадян, які тривалий час проживають під окупацією. Узагальнюючи, отримуємо модель терористичного акту, де роль заручників виконують громадяни під окупацією, терористи – незаконні збройні формування і влада РФ, а Українська держава й владні інституції – сторона, до якої висувають вимоги і ультиматуми. Незадоволення Україною і підтримка бойовиків у такій ситуації може закономірно наростати.
Тому так важливі обережні, зважені оцінки персон, ситуації і процесів на Сході, врахування можливостей впливу ворожої пропаганди та несвідомих чинників спотворення уявлень. Ця засторога, в першу чергу, стосується публічних осіб, політиків, журналістів, що перебували в тривалому контакті з терористичними військами та ворожими пропагандистами. Дуже легко мимоволі піддатися такому несвідомому явищу як Стокгольмський синдром й перетворитися на інструмент в руках агресора.
Христина Турецька, Лук’ян Турецький спеціально для InformNapalm
Література
COLEMAN, J. C. 1972. Abnormal Psychology and Modern Life. 5th edit. Frankel J. Exploring Ferenczi’s Concept of Identification with the Aggressor: Its Role in Trauma, Everyday Life, and the Therapeutic Relationshi Psychoanalytic Dialogues 12(1) · February 2002
Namnyak M., . Tufton,. Szekely. Toal,. Worboys L. Sampson ‘Stockholm syndrome’: psychiatric diagnosis or urban myth? Acta Psychiatrica Scandinavica Volume 117, Issue 1 January 2008 Pages 4–11
Turner James T. Factors Influencing the Development of the Hostage Identification Syndrome ї Political Psychology, Vol. 6, No. 4 (Dec., 1985), pp. 705-711