Продовжуємо спільну з програмою UkraineLab серію інтерв’ю з українськими активістами. У третій розмові громадська діячка та тренерка Олександра Бінерт говорить про український активізм у Берліні, і те, як змінюється знання про Україну та її сприйняття в Німеччині.

Олександра приїхала в Берлін на навчання 2005 року – і залишилася працювати. Сьогодні вона є тренеркою з різноманіття у фонді «Соціально-педагогічний інститут ім. Вальтера Мая». У 2006 – 2016 роках координувала роботу Українського кіноклубу в Берліні та інших ініціатив. Наразі є координаторкою берлінської «зупинки» виставки «Displaced. 12 stories from Ukraine» про українських переселенців, яка буде показана в листопаді 2016 року в Берліні, а потім поїде в інші країни.

Фото: з особистого архіву Олександри Бінерт

До Берліна по іншу освіту

Я закінчила факультет інформатики Київського національного політехнічного університеті «КПІ», але вирішила, що займатись інформатикою все ж не хочу. Мене цікавило більше те, якою є людська природа, як люди приймають ті чи інші рішення, що ними рухає. Тому я стала придивлятися до гуманітарної освіти. Я вивчала німецьку як хобі і якось поїхала на практику до Німеччини. В Берліні мені сподобалося, і я вирішила, що хочу переїхати сюди навчатися. Вступила до Гумбольдтського університету Берліна на бакалаврат і обрала з гуманітарних фахів європейську етнологію. Під час навчання я із загальної теми «що рухає людською природою» зацікавилась вужчою – колективної пам’яті й того, як відбувається її конструювання. Тож на магістратурі я вивчала Public History.

Що стосується поштовхів до моєї волонтерської громадської діяльності, то мене дуже дратував факт, що у 2005 році, коли я приїхала в Берлін, про Україну майже ніхто нічого не знав, окрім Чорнобиля, Кличка і, можливо, тоді Руслана також була відома завдяки її перемозі на Євробаченні. Зараз дуже складно уявити таку ситуацію, бо розуміння німцями України дійсно посунулося.

Але десять років тому в Берліні не було місць, куди простий німець міг прийти і спитати про Україну. Ми організували «Український Stammtisch»,  – постійні неформальні зустрічі тих, хто цікавився Україною в Берліні – який я вела майже п’ять років. Він існує і зараз. Так я познайомилася з українськими активістами Берліна.

Місто, відкрите до інших культур

Берлін мені здався дуже відкритим містом, де існує багато вільного простору й ніш, які можна заповнювати. Можливо, це пов’язане з тим, що після падіння Берлінського муру тут з’явилося багато простору, покинутих будинків, в яких роблять культурні проекти. Люди відстояли для себе колишнє летовище – і зараз це величезна зелена зона, де берлінці відпочивають. Це мене надихнуло, захотілося використовувати той вільний простір і робити щось, пов’язане з Україною. Я зрозуміла, що тут є зацікавлення різноманіттям. Щодня в Берліні відбувається три тисячі подій, але наші заходи про Україну завжди були заповненні, бо тут люди відкриті до різних культур.

Звичайно, я сумувала за Україною, але цей сум опрацьовувала читанням багатьох книжок, які собі привозила з України. Я відчувала себе вдома, бо тут були мої книжки моєю мовою.

Аби розкритися, кожній людині потрібне щось своє, особливе. Я чула про випадки, коли люди із закритого радянського простору переїздили на Захід і не могли тут працювати, можливо, тому що не знали, що робити з цією свободою. У мене – навпаки. Я приїхала до Берліна – і душа моя розвернулася.

Кіноклуб – ментальний український простір

Останні сім років я координувала Український кіноклуб в Берліні. Кіноклуб показує українські стрічки з субтитрами англійською чи німецькою. Починали ми це робити для того, щоб залучити німців до теми України, щоб дати їм хоча б якусь картинку нашої країни. З часом кіноклуб став ментальним простором, куди люди можуть приходити, знайомитися одні з одними.

Кіноклуб почався з чіткої ідеї: я хочу розповідати німцям про Україну. Я хотіла це зробити візуально. У 2007 році, працюючи у Фонді з переосмислення комуністичної диктатури над довідником місць пам’яті про Голодомор я зустріла Ольгу Веснянку. Ця київська журналістка, активістка розповіла мені, що робить медіакіноклуб, де показує правозахисні фільми для журналістів. Ми тоді багато спілкувалися, й Оля стала, можна сказати, моєю менторкою в цій справі. У листопаді 2009 року відкрився кіноклуб, над яким зараз працює стала команда. В команді усього троє, але цього вистачає.

За сім років ми організували загалом 70 заходів, де показали близько 100 українських та інших фільмів з англійськими субтитрами – десь по одному заходу на місяць. В кіноклубі йдуть насамперед сучасні українські стрічки. Це не просто покази. Майже кожен кіновечір супроводжує дискусія про фільм. Ми запрошуємо експертів чи когось із режисерської команди, або дискусійний партнер підключається до нас скайпом.

Одним із найцікавіших вечорів, який мав ще й постісторію, був показ фільму «2033 км від Ейфелевої вежі» Олександра Балабана. У стрічці йдеться про селище Острівськ у Рівненській області, де вузькоколійка є єдиною можливістю доїхати до лікарні й школи. Фільм показує один день з життя Острівська і його мешканців.

Ми показували «2033 км від Ейфелевої вежі» саме тоді, коли цю вузькоколійку, найдовшу діючу вузькоколійку в Європі, зібралися закривати. Це означало б, що люди лишаються без доступу до шкіл, лікарень тощо. Своїм показом ми звернули увагу на цю проблему. Після цього показу вийшли статті, до голови районної адміністрації почали навідуватися канали «Інтер», «1+1». Згодом ми дізналися, що закриття вузькоколійки відклали – чи то з «внутрішніх причин», чи то через те, що було багато медійної уваги до цього проекту, а може через все разом.

На показі була присутня одна німкеня, яка пізніше навіть обрала тему цієї вузькоколійки для своєї магістерської роботи. Були німці, які мають власне туристичне бюро, і поїхали подивитися на неї.

Фото Тараса Ковальчука (Олександра проводить екскурсію українськими місцями Берліна)

Цікавим був показ альманаху короткометражок «Мудаки. Арабески» у 2012 році, який скомпонував  Володимир Тихий. Це сатира на українське сьогодення. На показ прийшли багато німців, були люди з факультетів кіно, яким ці фільми сподобалися, були німецькі журналісти, які говорили, що після показу їм стало дуже цікаво відвідати Україну, тому що вони побачили режисерів, які можуть бути критичними до своєї країни й показувати її цікаво. Зал був переповнений, хтось стояв біля шибок і зазирав, бо всім не вистачило місць.

А напередодні показу з Києва мені писали: «Пані Бінерт, як ви можете так представляти Україну? Ви маєте зняти з програми цю збірку».

В Кіноклуб завжди приходили різні цікаві люди – були американці, які, як вони мені сказали «прийшли подивися вперше не американський фільм», постійно були німці, українці, росіяни, але й грузини, білоруси, литовці та інші. Глядачка, яка мені запам‘яталася найбільше, – це Ева з Польші. Я підійшла до неї після показу фільмів з фестивалю «Відкрита ніч». Ева весь час сиділа боком до екрана, і я хотіла спитати, чи все добре, може чимось допомогти. Виявилось, що Ева на бачить – але прийшла слухати українське кіно. Наша розмова про фільми того вечора була надзвичайно цікавою – Ева слухала та відчувала українське кіно серцем.

Наразі я передала координацію кіноклубу в наступні надійні руки. Все ж, наші власні проекти потрібно також відпускати у вільне плавання, коли відчуваєш, що вони дорослі, – це йде на користь і нам і їм.

Правозахисна група та Євромайдан

У 2011 році я спробувала поїхати працювати в Україну. Два місяці я пропрацювала з чудовими колегами у Гельсінській спілці з прав людини, і все ж мусила повернутись до Берліна. Але коли повернулася, вже знала, що конкретно маю робити, аби не відчувати, що покинула напризволяще свою країну. Свою культурну діяльність я хотіла трохи повернути – в правозахисний бік.

Разом із правозахисниками, з якими я познайомилася, організовуючи конференцію «Київські діалоги», у 2012 році ми почали думати над конкретною спільною подією. На той час дуже резонансною була справа луганського студента з Нігерії Олаолу Фемі. Чотири луганчанина побили його, а наступного дня Олаолу дізнався, що проти нього висунуто звинувачення в спланованому замаху на життя цих людей. Звичайно, це був побутовий расизм. Ми долучилися до київських, луганських та кримських правозахисників, які взялися за цю справу. Це був прецедент в європейському праві – жертву расистського нападу хотіли посадити довічно за сфабрикованим звинуваченням. Я тоді навіть їздила в Луганськ, відвідувала судові засідання – це був справжній фарс. Мама одного з тих, хто побив Фемі, працювала в луганській поліції, сиділа позаду сина й підказувала, як відповідати на суді. Це нагадувало кам’яний вік.

Так навколо справи Фемі нас згуртувалося в Берліні близько 12 людей, і ми заснували в листопаді 2012 року правозахисну ініціативу PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine. Я займалася нею до 2016 року.

Тоді, за часів Януковича, порушення прав людини в Україні було жорстким, один з жахливих прикладів – жертвами катування в міліції були в 2011 році майже 1 млн. осіб. Ми поставили собі за мету розповідати про таку ситуацію, тому що в Берліні було мало організацій, які б про це говорили. Під час наших заходів ми співпрацювали з Аmnesty International та іншими організаціями, організовували демонстрації, покази, дискусії. Завдяки цій роботі у 2013 році ми заснували разом з іншими правозахисниками та активістами Варту Євромайдану в Берліні.

Майдан став для мене особливо близьким, коли побили студентів 30 листопада 2013 року. Я дуже раділа, що люди виходять на площу протестувати проти непідписання Угоди про Асоціацію з ЄС, але мене події остаточно зачепили саме тоді, після цього першого страшного побиття.

Варта Євромайдану в Берліні стала однією з найпомітніших українських ініціатив з 1991 року в Берліні, яка об’єднувала близько 100 активних членів. Ми робили пікетування, демонстрації, дискусії, давали інтерв’ю, роз’яснювали ситуацію, займалися гуманітарними питаннями, збирали гроші для України.

Варта є цікавим досвідом в моєму житті. До того я бачила, що виступати за права людини цікавить невелику кількість людей, а тут раптом нас стало дуже багато і можна було робити неймовірні речі, які через постійну співпрацю між нами та іншими організаціями породжували синергію.

Зараз моя волонтерська активістська діяльність частково переросла у професійну. Я проводжу тренінги з розмаїття та міжкультурної комунікації для німецьких держслужбовців. Ми говоримо там, зокрема, про те, що зустріч двох людей – це завжди міжкультурна комунікація, адже ми всі різні, бо належимо до різних соціокультурних ідентичностей. У всіх нас є упередження, так влаштований наш мозок – ми робимо узагальнення. Питання в тому, чи ми розуміємо та обмірковуємо це.

Як говорити про Україну в Берліні

Якщо порівняти з ситуацією десять років назад, про яку я говорила на початку, то зараз багато змінилося. До Берліна часто приїздять українські письменники, проводиться багато дискусій. Українські фільми є представлені на німецьких фестивалях східноєвропейського кіно. Але на мою думку все ще з України доходить сюди недостатньо інтелектуального продукту, який би говорив про її історію, ідеї, все ще мало знають українських філософів, режисерів, митців.

Важливою частиною цієї ситуації є те, що зараз є набагато більше фінансування з німецького боку для німецько-українських зустрічей молоді. Та все ж, часто я чую від організаторів: «Пані Бінерт, як нам знайти німецьких учасників?»  Ми маємо зробити так, щоб їхати в Україну для німецької молоді перестало бути чимось на кшталт «поїхати в незрозумілу, малознану країну», а стало привабливішим. Для цього ми маємо більше привозити інтелектуального продукту з України в Німеччину. Вводити його в європейську культурну свідомість, щоб нас сприймали як рівноцінного партнера і як країну, куди цікаво було б поїхати.

Об’єднатися ми маємо самі

Багато з українських активістів в Берліні роблять важливий внесок у те, щоб Україну в Німеччині чули. Зараз ми плануємо створення мережі українських ініціатив, щоб українці в Берліні мали конкретний голос. Ми маємо об’єднуватися, щоб нас було більше почуто.

До Дня незалежності за підтримки українського МЗС ми разом з іншими активістами зробили сайт, де представлені  українські ініціативи в Німеччині, та постійно оновлюється інформація про заходи, які пов’язані в Німеччині з Україною. Здається, що сайт – це дуже мало, але якісних ресурсів з актуальною інформацією, де німці могли б дізнаватися, що відбувається щодо України в Німеччині, не вистачає. Я бачу свій внесок і в тому, щоб створювати такі ментальні простори, які б далі розвивали цей напрямок.

Зрештою, ніхто не об’єднає нас. Ми маємо зробити це самі.

Я роблю те, що я роблю, тому що я не можу інакше. Тому що я хочу, аби до берлінського багатоголосся додавався потужний український голос. Я не проти того, щоб казати «я люблю свою країну». Але, на мою думку, любити Країну – це не зовсім те, що потрібно для щастя конкретних людей в цій країні, бо тоді «країна» може стати «понад усе», а це дуже небезпечно. Кожен з нас кожним кроком, вибором сьогодні, завтра – відповідальний за те, де ми живемо, і як ми живемо. Кожен з нас міг би робити внесок не в гіпотетичну «любов до країни», а в те, щоб завтра цей світ став трошечки кращим, ніж учора. Цей внесок можна робити і біля свого двору, і на сусідній вулиці. Через порозуміння, діалог чи підсилення голосу громади.

 

UkraineLab – це міждисциплінарна платформа для ефективного мережування та міжсекторного співробітництва для агентів змін, які працюють над проектами інноваційного розвитку в і для України. Це мозковий центр, де можуть народжуватися візії та інновації для громадянського суспільства та культури, так само як і діючий центр, де ці ідеї можуть одразу випробовуватись на практиці та трасформуватися в реальні партнерства.

Організатори: Програма UkraineLab з українського боку реалізується громадською організацією «Інша Освіта», яка працює по всій території Україні з 2010 року та займається менеджментом якості неформальної освіти та освіти дорослих. Партнером форуму з німецького боку є спілка МіtОst, яка 15 років поспіль розвиває різноманітну та відкриту мережу Центральної, Східної та Південної Європи зі своїми східними сусідами. MitOst реалізує проекти, які сприяють розвитку культурного обміну та громадянської активності, та є наразі дахом для багатьох міжнародних довготермінових програм за цими напрямками.

Світлана Ославська, спеціально для VIDIA 

Джерело