Ось уже третій рік ми шукаємо відповіді на запитання про причини ефективності російської пропаганди. Чому після двох років війни люди дивляться і довіряють російським мовникам?

За результатами соціологічних опитувань (травень 2016), абсолютна більшість українців відчувають себе не захищеними від пограбувань (82.8%), протиправних дій влади (77,3%), від корупції (76,6%), військової агресії (75,9%), епідемій (75,9%). Отже перший фактор – це страх. Другий фактор – недовіра до влади, яка розглядається джерелом загрози, а не інструментом вирішення проблем та захисту прав. 53,8 % громадян розглядають владні інституції джерелом порушення прав людини. Верховній Раді України не довіряють  83,2% населення, уряду – 78,5%, Президенту – 72.4%. Третій фактор – відсутність довіри до державних інструментів захисту своїх прав. Лише 12% населення звернуться для цього до суду чи органів влади, тоді як 23,7 % – до Європейського суду чи міжнародних організацій. 31% громадян взагалі не знають, хто їм може допомогти.

Налякані та стривожені громадяни шукають відповіді на найбільш актуальні для них запитання щодо особистої та громадської безпеки. Відповіді чіткої та негайної. Не довіряючи владі та не отримуючи такої відповіді в Україні, населення звертається до доступних альтернатив. Для більшості такою альтернативою є російська пропаганда, яка чітко говорить, що у всьому винна «київська влада» (хунта), а для вирішення всіх проблем потрібна її зміна (Третій Майдан).

Українська влада, визнаючи ефективність російського інформаційного впливу, не уникла спокуси використати ті самі інструменти та методи, що і РФ: замовчування, створення альтернативного контексту, брехню, залякування, апеляції до емоцій, до колективного несвідомого, патріотизму. Проте значно програє росіянам у цілеспрямованості, чіткості, одностайності, яскравості. Не має Україна також ані загальноприйнятої та привабливої «національної ідеї» на кшталт «руського миру», на яку можна приміряти наратив від влади, ані співрозмірний росіянам бюджет на інформаційну компанію.

У підсумку, промовляючи мовою пропаганди, націленої на «ватні» маси українців, на переляканий бідний натовп, який турбується про власне виживання, урядовці не можуть переграти на цьому полі росіян, а через жалюгідність інструментарію втрачають довіру пасіонаріїв та раціонально мислячих лідерів громадської думки.

Попри відверту агресію, Україна продовжує застосовувати гібридні відповіді. У ситуації «ні війни ні миру» держава не змогла обрізати усі канали пропаганди та зменшити вплив «п’ятої колони». За таких обставин глибинні причини ефективності російської пропаганди ще довго залишатимуться актуальними.

Проте протидіяти росіянам потрібно вже зараз. Отже, що робити прямо тепер і доступними нам інструментами?

Насамперед, потрібно відповісти на наступні запитання:

• чи є зона АТО особливим регіоном, який вимагає спеціальних підходів в організації мовлення (територією зі спеціальним режимом мовлення)?
• які інструменти має використовувати Україна для мовлення в умовах зони АТО (пропагандистські чи засновані на демократичних цінностях свободи слова? Якщо і ті, і інші – то як їх поєднати)?
• чи готові сучасні ЗМІ до самообмежень, чи нам потрібні жорсткі правила, які встановлять рамки дозволеного?
• хто і яким ресурсом буде забезпечувати виробництво інформаційних матеріалів?
• які канали доставки до цільових аудиторій виробленої продукції?

Моя експертна точка зору полягає в тому, що:

• зона АТО та території, що знаходяться під інформаційним впливом Росії, є територіями, які вимагають спеціального режиму мовлення.  Це означає заборону трансляції російської пропаганди, акцент на стратегічних комунікаціях української центральної, місцевої та військової влади та оперативне висвітлення місцевих «гарячих тем»: обстріли, працюючі лікарні, школи;
• Україна повинна твердо стояти на демократичних стандартах мовлення, проте чітко окреслити обмеження свободи слова в зоні АТО: що саме є таємницею, яка процедура перевірки зібраного контенту, що робити з представниками ЗМІ країни-агресора, тощо;
• чіткі обмеження та відкритість до діалогу щодо причин запровадження цих обмежень, пошуку шляхів до висвітлення об’єктивної картини того, що відбувається, мають забезпечити рамки, що встановлюються для діяльності журналістів в зоні АТО. Потрібно враховувати, що західні журналісти та російські пропагандисти не мають жодної мотивації до самообмеження.
• держава повинна і надалі вживати заходів для блокування мовлення країни-агресора.
• для вироблення інформаційних матеріалів на потребу стратегічних комунікацій держава має ресурс і фахівців Міністерства оборони, Міністерства інформаційної політики (плюс потенціал Держкомтелерадіо). Розвиток «демократичного мовлення» доцільний у форматі суспільного регіонального мовника;
• каналами доставки інформації до населення територій зі спеціальним режимом мовлення є, насамперед, телебачення та радіо. Особлива увага має бути приділена:

– місцям контакту з внутрішньо-переміщеними особами (відділи соціального забезпечення);

– контрольним пунктам в’їзду-виїзду (КПВВ);

– територіям торгово-логістичних центрів;

– місцям надання адміністративних послуг (ЖЕК, центри надання адміністративних послуг, органи виконавчої влади).

Ключовими показниками ефективності української інформаційної політики на територіях з особливим режимом мовлення є:

• якість та кількість українського контенту
• доступність каналів доставки українського контенту
• доступність каналів російської пропаганди

При цьому український контент має відповідати місцевому контексту: бути російськомовним (принаймні частково), першим надавати інтерпретацію того, що відбувається. Місцеві мовники повинні також стати площадками для дискусій з опозицією та пошуку рішень актуальних проблем регіону.

Для побудови довіри до українських медіа споживач має отримати доступ до об’єктивної інформації та отримати відповіді на найбільш актуальні запити.

Для формування проукраїнської громадської думки необхідно запропонувати патріотичний контент. Важливо, щоб споживач мав можливість вибору серед цих підходів. Вирішення першого завдання доцільно покласти на регіонального суспільного мовника, що знаходиться в процесі створення (на базі місцевих ОДТРК та відповідно до Закону «Про суспільне телебачення і радіомовлення України»). Йому слід допомогти технологічно, організаційно, кадрово. Для другого завдання потрібно розглянути можливість повноцінного мовлення військового телебачення і радіо в зоні АТО, яке має для цього відповідний потенціал, досвід та кадровий ресурс.

 

Володимир Полевий,

провідний експерт Інфоромаційно-аналітичного центру

Національної безпеки України

Джерело