— Дозвіл маєш, щоби їхати? Хто головний?

— Я, — без тіні сумніву, відповідає постовому Сергій, ледь стримуючи усмішку.

— Ти ж рядовий!

— А зі мною офіцер є — Боцман, — киває головою на пасажирське сидіння. Там завзято сопить і хрюкає французький бульдог у військовій формі. Навіть погони має — майорські. Повертає морду на бік і в очі постовому заглядає. Проситься.

— Бог з вами, їдьте, — піддається той. І розпливається в усмішці.

Боцман — вірний бойовий товариш Сергія Пронякіна. Разом зі своїм 31-річним хазяїном, чий позивний так само Боцман, пес півроку відслужив на передовій. Воювали у складі першого батальйону 92-ої окремої механізованої бригади.

— Грілочка моя, — тріпає друга поміж вух Сергій. — Хропун, щоправда. На пост його з собою брати не можна — ворог почує.

Від часу, коли вони повернулися з війни минуло більше року. Цей час для Сергія був не простим — складно було призвичаїтися до мирного життя у великому місті, складно побудувати наново стосунки із дівчиною, складно знайти в житті місце для себе нового, складно відшукати відповіді на питання, які мучили його після зустрічі зі смертю з такої близької відстані. Але він упорався. І тепер допомагає зробити це іншим.

Виклики

— У труси кропиву клали. Оце пам’ятаю добре. То таке покарання було, — пригадує Сергій з дитинства. — Мені тоді завжди здавалося, що мене несправедливо карають, навіть, якщо по ділу.

Він виріс без батьків. Мати залишила хлопця просто у пологовому. Написала відмову і пообіцяла, що забере його за три роки. Але так і не зробила цього. Вона досі веде бродяжницький спосіб життя, а для сина такої долі не хотіла.

Утім, не всі спогади Сергія з інтернату сумні. Він широко всміхається, коли розповідає, як зимою вихователі виносили на двір ящик з яблуками й цибулею та розсипали їх на гірці-ковзанці. Рум’яні від морозу дітлахи наввипередки з’їздили донизу хто на чому: на кульках, на дощечках, і кидалися усе те збирати.

Ще з того часу Сергій більшість життєвих труднощів сприймає як виклики й досвід. З тринадцяти років він почав заробляти власні гроші: після уроків, на вихідних та канікулах підробляв, де міг — копав городи, допомагав на будовах. Часом заробляв більше, ніж його учителі. Навіть мобільний телефон сам собі купив одночасно з директором.

Пізніше вчився у коледжі на мисливствознавця, але роботи не припиняв. Працював на ринку й перепробував на собі усі ролі: від вантажника й продавця до посередника — продавав уже не товар, а інформацію. Кілька разів починав власний бізнес, й кілька разів втрачав усе. Залазив у борги і вигрібався з них. Одружився у 19, але й шлюб довго не протримався.

— Не раз життя мене било, — знизує плечима.

Два роки тому Сергій працював із будівельною бригадою у лісі далеченько від Харкова. В місті бував лише на вихідних. Життям у ньому, як зрештою й у країні загалом особливо не цікавився. Аж раптом побачив себе у випуску новин.

— Я не можу пояснити, що це було. Там ішов якийсь сюжет з передової. І от серед хлопців військових мені раптом здалося, що я побачив власне обличчя. Ніби струмом вдарило.

На роботу у понеділок Сергій не повернуся. Наступні три дні думав, зважував, вагався. І прийняв рішення, що має іти на війну.

Пошук сенсу

— На війні все просто: тут — друг, там – ворог, — каже Сергій, повернувшись.

Хоча спершу, зізнається, було страшно.

— Боявся стріляти. Боявся убити.

Мовчить.

— Я навчений в різних умовах виживати, — каже він раптом про інше. — То ж я від нестачі умов не страждав. Був ніби «зампотилу»: інші думали, як би їм помитися, а я — де би-то води взяти, щоби хлопці могли помитися.

Якось, пригадує Сергій, командир попросив зайти в Лобачеве — село у сірій зоні, біля якого були їхні позиції — і підрихтувати там пам’ятник воїнам Другої світової. Він від часу і обстрілів розвалюватися почав. Сергій викликався сам — руки ж бо навчені.

— Отоді мені було стрьомно. Ми, може з тиждень, щодня туди ходили, працювали. А ворог в якихось семистах метрах. Наші хлопці, правда, молодці — прикривали нас. Але все одно… Думав, там і поляжемо.

У ризикових ситуаціях чоловік почав багато речей переосмислювати.

— Питав себе, ким я є і навіщо я тут — яка моя життєва місія?

Особливо гостро подібні питання почали мучити Сергія по поверненню. Ще й жінка його не розуміла. Поки не знаходив відповідей, товаришував із пляшкою.

— Бухав. Гуляв. Навіть не знаю, чому. Просто відчував, що зі мною щось відбувається, але що це і як із цим жити далі, не розумів.

Натхнення

— Торгівля — це, знаєте, справа злодійницька: не обдуриш — не продаси. Тож я цим більше займатися не хотів. Мені тепер важливо бути корисним для суспільства.

У пошуках себе Сегрій закінчив бізнес-школу і навіть пробував податися у політику — балотувався у місцеві депутати.

— Слава Богу, не пройшов, — сміється.

А тоді долею випадку він потрапив на вступний тренінг з посттравматичного зросту «Серце воїна» від проекту Wounded Warrior Ukraine. І несподівано для себе знайшов необхідну підтримку.

— Я потрапив у коло людей, які розуміли мене, як ніхто, бо тренінги тут побудовані на принципі ветеран-ветерану. І мені змогли пояснити, що зі мною відбувається і чому, а ще — як почати  використовувати набутий досвід і рухатися далі. От раніше, скажімо, гроші для мене були самоціллю. А тепер я розумію, що вони — всього лиш ресурс.

Сергій закінчив повний цикл з чотирьох тренінгів проекту під наставництвом Дітте Марчер — співавторки данської тілесно-орієнтованої методики для роботи з шоковою травмою. І тепер він сам є ко-тренером проекту.

— Гроші заробляю на ремонтах. А тренінги — те, що проносить мені задоволення й наповнює життя змістом. Ділюся досвідом, спілкуюся з людьми, відчуваю від них віддачу.

Щораз опісля заняття до Сергія підходить хтось із ветеранів — питають щось додатково, просять поради, як вийти з тої чи іншої ситуації.

— І я кайфую ід того, що можу допомогти, бо й сам пройшов через подібне, — говорить він натхненно. — Якщо моя робота змінить хоча б одне життя, я вже знатиму, що і сам живу недаремно. Це — додає сил. Це надихає.

Текст: Марічка Паплаускайте

Фото: з Facebook-сторінки Сергія Пронякіна

Джерело