«…українські феодали нового часу побудували в Україні відповідну саме цьому суспільному устрою систему управління економікою, політикою, суспільним життям…»

Мова не піде про невдоволені народні маси, високі тарифи, низькі зарплати чи малі пенсії, які виведуть людей на вулиці. Йтиметься про інше.

Гіпотеза цієї роботи полягає у тому, що реальні зміни на краще в нашій країні можуть настати лише після повної ліквідації існуючого суспільно-політичного устрою і ніяк не раніше.

Почнемо. В якій суспільно-політичній формації ми живемо? Для відповіді на це питання нам доведеться, коротенько, повернутись у нашу історію.

Російська імперія. Знакова подія другої половини ХІХ століття, – ліквідація кріпосного права. Ми не помилимось, якщо будемо стверджувати, що у 1861 році в Російській імперії почався процес руйнування феодалізму і у його надрах, завдячуючи реформам Олександра II, почалось формування капіталістичного устрою.

При цьому було одне величезне «але»: непорушна общинна психологія переважної більшості населення – об’єктивне явище, зумовлене постійними війнами. Історія Російської імперії – це історія війн, це історія народів, які постійно воювали або з зовнішніми ворогами, або між собою. В умовах постійної війни община була єдиною можливою формою організації суспільства, яка дозволяла народам вижити.

Вказане зумовило неабияку «живучість» общинного устрою.

У 1892 році Ф. Енгельс писав: «Якщо Росія і далі піде шляхом, на який вона стала у 1861 році, то селянська община приречена на загибель. Мені здається, що саме зараз це починає збуватись… Боюся, що нам доведеться розглядати вашу общину як мрію про втрачене минуле і рахуватись у майбутньому з капіталістичною Росією. Без сумнівів, за таких умов буде втрачена велика можливість, але проти економічних факторів нічого не вдієш».

Як бачимо, вже тоді стало зрозуміло, що від правильного вирішення питання про майбутнє общини залежало і майбутнє імперії, але, визначеності не було. Періодично імперія вживала законодавчих заходів як щодо штучного збереження общини, так і щодо її насильницької ліквідації.

Зазначене мало вкрай негативні соціально-економічні наслідки. До прикладу, історики вважають, що урядові закони 1893 р. про общину стали причиною голоду 1891 – 1892 рр. У підсумку, реформи 1861 року не зруйнували общину, а укріпили. Побоювання Ф. Енгельса щодо капіталістичної Росії, на жаль, не виправдались.

І ось, Петро Аркадійович Столипін завдає рішучого удару по общині, ліквідуючи її основу – общинне землеволодіння.

Безумовно, з точки зору економіки та розвитку продуктивних сил, це було прогресивне рішення. Однак, як це не парадоксально, саме це рішення і саме в той час зумовило знищення Російської імперії.

Проблема у тому, що не зважаючи на промисловий переворот кінця ХІХ століття, Російська імперія продовжувала лишатись аграрною країною, де робітничий клас формувався з учорашніх селян, їх дітей та онуків. Відповідно, у робітниче середовище, у тому числі завдяки реформам П. Столипіна, переносилась психологія сільської общини з усіма її атрибутами. Як кажуть сьогодні, «трудові колективи» заводів і фабрик являли собою ті ж самі общини, перенесені у сферу промислового виробництва.

Яскраву характеристику общинній психології дав В.І. Ленін, який у 1910 році з приводу смерті Л.М. Толстого писав: «Його непохитне заперечення приватної поземельної власності передає психологію селянської маси… Його безперестанне викривання капіталізму передає весь жах патріархального селянства, на яке став насуватись новий, невідомий, незрозумілий ворог, який несе з собою небачене розорення, злидні, голодну смерть, здичавіння, проституцію, сифіліс».

І більшовики, розуміючи «конкурентні переваги», які надає комуністична ідеологія, втрутились у розвиток подій. Фактично, більшовики, запропонувавши общинній масі робітничого класу більшовицьку ідеологію, запропонували нову форму суспільно-політичного устрою, яка дозволяла зберегти общину і відповідала вихованню, традиціям, моралі переважної більшості майбутньої революційної маси.

Робітники пішли за більшовиками. Точніше, за їх ідеями, які були близькі і зрозумілі учорашнім членам общинних господарств. На заміну общинам більшовики пропонували комуни. У «світлому майбутньому», різниця між общиною і комуною полягала лише у тому, що все зароблене комуною чесно ділилось між членами комуни. І так в усьому. Все «просто, зрозуміло і справедливо». Саме так, як колись говорили на сходах.

Що ж відбулось 100 років тому у жовтні 1917 року? Соціалістична революція? У 1882 році в передмові до другого російського видання «Маніфесту Комуністичної партії» Карл Маркс та Фрідріх Енгельс писали: «Тепер постає питання: чи може російська община – ця, правда, вже сильно зруйнована форма первісного спільного володіння землею, – безпосередньо перейти у вищу, комуністичну форму спільного володіння? Чи, навпаки, вона повинна пережити спочатку той самий процес розкладання, який притаманний історичного розвитку Заходу?».

Іншими словами питання стоїть так: чи можливий перехід від феодалізму до соціалізму в обхід капіталізму?

Апологети «руського міра» дають наступну відповідь: «Російська революція – головна подія XX століття. Вона – стартер світової революції «селянських» країн, яка змінила весь світоустрій. Китай, Індія, Латинська Америка – її діти. Вона – кінець модерну, за цим порогом все пішло не так, як написано в проекті Просвітництва. На світову арену вийшла доіндустріальна цивілізація, що йде в обхід західного капіталізму. Це – цивілізація селян і етносів, які відкинули панування громадянського суспільства і громадянських націй».

От таке собі, як кажуть, пафосне пояснення. А як інакше? Соціалізму явно не вийшло. Тому, дійсно, «все пішло не так і на світову арену вийшла  доіндустріальна цивілізація селян і етносів, яка йде в обхід західного капіталізму». Оминаючи «західний капіталізм», відкидається і таке характерне для нього явище, як громадянське суспільство. І головне, – «вяличие», яке має бути в усьому. Якщо й капіталізм, то свій, рідний, аж ніяк не «західний».

Але в дійсності ж все набагато простіше.

У зіткненні феодалізму з капіталізмом переміг феодалізм. Патріархально-общинне суспільство Російської імперії виявилось не готовим до капіталістичних відносин. Буржуазна революція «верхів» наштовхнулась на шалений спротив не готових до неї «низів».

Природа цього спротиву є цілком зрозумілою. В його основі знаходилось питання власності. Успіх будь-якої буржуазної революції залежить від наявності класу дрібних та середніх власників, які власне і є рушійною силою буржуазної революції. Російській імперії періоду 1907-1917 року сформувати згаданий клас не вдалось, а отже і буржуазна революція «верхів» у формі постійних реформ за принципом «крок вперед, два назад», захлинулась.

Як наслідок, у жовтні 1917 року у Російській імперії відбулась феодальна контрреволюція. У двобої «індивідуального капіталістичного» і «колективного феодального» переміг колективний інстинкт общинного самозбереження, вдало замаскований більшовиками під марксизм і класову боротьбу. Вже відомі нам прихильники «руського міра» пояснюють це так: «Після революції російські селяни, витіснені у місто в ході колективізації, відновили общину на будівництвах і на заводах у вигляді «трудового колективу». Саме цей унікальний уклад багато в чому визначив «російське чудо» – форсовану індустріалізацію СРСР». Тут без коментарів.

І дійсно, після жовтня 1917 року «унікальний уклад» у формі общини був відновлений і встановлений всюди, – і у селі і у місті. Особливо болісно «відновлення» проходило на селі, де частина селян все ж встигла відчути «смак приватної власності».

Колективізація, експропріація, ліквідація куркуля як «клясу», продовольчі загони, репресії і в решті-решт голодомори: все це є результатом відновлення того самого «унікального укладу», який породжує колективний інстинкт общинного самозбереження. Опинившись одного разу на межі знищення, «унікальний уклад», на рівні колективної підсвідомості, зайнявся знищенням всього, що, на його думку, «відривало особу від суспільства».

Хтось скаже, та ні, це ж Ленін, Сталін, комуністи і більшовики влаштували масові репресії. Дійсно, це їх чорна робота. Але невже ви вважаєте, що знищити мільйони людей можливо без мовчазної згоди десятків мільйонів? В чому природа цієї згоди? Подумайте…

Виникає питання, – якщо в результаті подій жовтня 1917 року Російська імперія не потрапила до соціалізму і «обійшла західний капіталізм», в якій суспільно-політичній формації вона опинилась? Якщо ви очікуєте весну і сподіваєтесь на літо, але ні те, ні інше не настає, то, мабуть, об’єктивна реальність, в якій ви знаходитесь, називається зимою. Так і тут, якщо формацію, в якій ви живете, важко назвати соціалізмом, і вона геть не схожа на капіталізм, то мабуть, це феодалізм?

Отже, в результаті подій жовтня 1917 року Російська імперія лишилась в стадії феодалізму. Визначальною, об’єктивною умовою саме такого історичного розвитку була надзвичайно сильна общинна психологія, общинні традиції російського суспільства. Для їх знищення знадобився час і головне, економічні умови, які дозволили наділити людей хоч якоюсь, але приватною власністю.

Багато хто з нас пам’ятає і знає з розповідей старшого покоління, як відбувалась самоліквідація общини на теренах колишнього СРСР. Так, це ті самі світлі спогади про постійне зростання добробуту населення, яким супроводжувалась післявоєнна історія. Люди вийшли з бараків, були розселені комуналки. Індивідуальне, а не спільне житло у місті та на селі стало нормою. З’явились можливості отримати земельну ділянку, накопичувати заощадження, купувати не тільки предмети першої необхідності, а й іншу власність у вигляді рухомого та нерухомого майна.

У радянських людей з’явився здоровий інтерес до приватної власності і багатовікова історія общини на теренах колишньої Російської імперії закінчилась.

Однак, кмітливий читач запитає, – а хто ж тоді були феодали, які правили нашою країною протягом понад семи десятків років? Відповідь така: це партійна, комсомольська і радянська номенклатура.

Вказані феодали відрізнялись від своїх «класичних» попередників лише одним обмеженням. Класичний феодал міг вільно володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном. Феодал радянського типу міг вільно володіти і користуватись майном, яке, за задумом, належало всім громадянам. Однак, радянський феодал не мав змоги вільно розпорядитись цим майном на власну користь. Точніше він таку можливість мав і частенько нею користувався, але це були «ризиковані» операції, передбачені Кримінальним кодексом.

І ось 1991 рік. Община зникла. На цьому тлі, у найбільш «активних членів суспільства», а простіше, – у представників криміналу, виникло бажання отримати нові легальні можливості щодо володіння приватною власністю, а радянські феодали забажали отримати можливість легально розпоряджатися власністю, якою вони фактично володіли. Ще, правда, була і третя, найбільш значна частина суспільства, яка взагалі не розуміла що відбувалося і продовжувала жити у полоні соціалістичних ілюзій.

Але як? Як загальнодержавну власність перетворити на приватну? Був знайдений простий і тому цинічний і одночасно геніальний спосіб, – громадянам роздали папірці, які наче засвідчували їх право на володіння часткою загальної власності, а потім, ці папірці зібрали, що свідчило про відмову громадян від своєї власності на користь інших осіб.

Цими особами були вже відомі нам представники криміналу і партійно-радянські феодали. У підсумку, саме між ними була розподілена і перерозподілена загальнодержавна власність. Їх «охрестили» новомодним і пафосним поняттям «олігархи».

Однак, ці так звані «олігархи» за своєю суттю лишились звичайнісінькими феодалами. Свою власність вони накопичили не у межах ринкових капіталістичних відносин, а завдяки «приватизації», – узаконеному державою способу концентрації власності у руках правлячої еліти. Застосовувались і відверто кримінальні методи накопичення і перерозподілу, які також не мають нічого спільного з законами економіки.

При цьому важливо, що українські феодали нового часу побудували в Україні відповідну саме цьому суспільному устрою систему управління економікою, політикою, суспільним життям:

– на чолі феодальної вертикалі стоїть монарх, але його влада значно ослаблена в порівнянні з повноваженнями великих феодалів, які, в свою чергу, не мають абсолютної влади над усіма васалами, що стоять нижче їх у феодальній вертикалі «васал мого васала – не мій васал»;

– верховна політична влада стає предметом приватної власності;

–  змішування політичного і приватного панування;

– нижчий за рангом (васал) отримує за службу винагороду у вищого (сеньйора);

– сила є важливішою за право;

– дія закону підміняється дією нестабільних звичаїв, які походять від окремих груп, регіонів;

– у сфері відносин особистості з державою і особистостей між собою переважають приватно-правові принципи замість публічно-правових;

– дія загальних законів підміняється дією індивідуальних договорів.

Всі ці явища, але означені іншими термінами і поняттями, ми спостерігаємо щоденно. Ми називаємо це корупцією і дивуємося її живучості. Ми створюємо все нові і нові антикорупційні органи, хочемо антикорупційних судів і не розуміємо, що корупція в нашій країні – це частина об’єктивної реальності під назвою «феодалізм».

Згадана об’єктивна реальність не залежить від волі конкретних особистостей. Це дія об’єктивних законів феодальної економіки, феодального способу виробництва. Феодалізм не буває іншим.

Тому, автор стверджує, що проблема подолання корупції знаходиться не у правовій площині, а у площині економічній. Тільки ліквідація феодальної відсталості України, феодальної економіки призведе до подолання корупції.

Хтось може запропонувати простий шлях – ліквідувати феодалів (олігархів). На думку автора, на даному етапі це не допоможе. Це призведе лише до переходу власності від одних феодалів до інших.

Як тоді ліквідувати феодальну економіку?

Шлях тільки один – розвиток нового способу виробництва, який буде конкурентним до феодального. Це капіталістичний спосіб виробництва з притаманними йому ринковою економікою і конкуренцією. Тільки еволюційна перемога у конкурентній боротьбі капіталізму над феодалізмом може призвести до повної і остаточної ліквідації феодалізму і всіх тих негараздів які його супроводжують.

І для цього є певні передумови. З одного боку, на наших очах активно формується клас дрібних та середніх власників (малий та середній бізнес), який є основою капіталізму, з іншого боку, феодальний спосіб виробництва стає все менш конкурентоздатним через високу долю «невиробничих витрат». Утримання політичних партій, засобів масової інформації та інші подібні затрати це «недешеве задоволення». І, як би там не було, але все це однозначно вкладається у вартість одиниці продукту вироблену феодальним господарством. Дрібний та середній бізнес не несе таких витрат.

Однак, все та ж корупція дозволяє феодалам-олігархам отримувати неконкурентні, неринкові переваги і преференції і, у підсумку, компенсувати вказані «невиробничі витрати». Ви скажете, якщо корупція створює для феодального способу виробництва неконкурентні переваги, то від її ліквідації залежить і ліквідація феодалізму.

В цілому, з цим важко не погодитись. Однак, ще раз підкреслімо: тільки створення економічних умов для перемоги капіталістичного способу виробництва може вирішити проблему кардинально. Тільки активне сприяння розвитку малого і середнього бізнесу може прискорити формування капіталістичних відносин. Процес же боротьби з корупцією є також важливим, але не вирішальним фактором.

Важливо, що за великим рахунком, наші європейські прагнення, за своїм змістом, і є прагненням залишити «загниваючий» феодалізм і увійти у стадію капіталізму. Зустрічний рух Європи і його певне уповільнення є також цілком закономірним – будь-яка суспільно-економічна формація прагне до розширення кордів її існування. Питання тільки у тому, що нашим західним партнерам не слід завчасно розчаровуватися і втрачати надію. Ми безумно вдячні їм за підтримку, зокрема, у сфері боротьби з корупцією, однак суттєві результати відсутні не тому що ми «погані», а тому що наша корупція не є продуктом капіталістичного устрою. Це з позиції вільної конкуренції і ринкових відносин феодалізм виглядає суцільною корупцією, а з позиції самого феодалізму, те, що ми називаємо корупцією є єдино можливим способом організації держави.

Свого часу, Карл Маркс виходив з того, що історично неможливо, щоб суспільство, яке стоїть на нижчому щаблі економічного розвитку, могло вирішити завдання і конфлікти, які виникають лише в суспільстві, яке знаходиться на набагато вищому ступені розвитку… Кожна дана економічна формація повинна вирішувати свої власні, з неї самої виникаючі завдання; братися за вирішення завдань, які стоять перед іншою, абсолютно чужою формацією, було б абсолютним безглуздям.

Однак, ми активно беремося за боротьбу з корупцією і це є зайвим свідченням того, що Україна поступово залишає «зону феодалізму» і впевнено крокує до наступної, більш прогресивної суспільно-політичної формації – капіталізму.

Що далі? З точки зору її величності історії і об’єктивних законів розвитку економіки та суспільства нічого нового не буде. Як було показано вище, наша історія засвідчила, що вона не збирається створювати для нас виняткових законів. Не буде якогось «свого» особливого шляху. Відповідно, буржуазна революція в Україні невідворотна. Є тільки одне питання – революція відбудеться у мирний, цивілізований спосіб, чи з застосуванням насильства?

Відповісти на це питання можуть тільки наші феодали (олігархи) і все залежатиме від їх розуміння невідворотності змін.

 

Отже, шановні олігархи! Ви безумовно постанете перед необхідністю обрати один з двох можливих варіантів подальшого розвитку подій.

Варіант 1

Ви можете продовжувати сподіватись на те, що все минеться, що знову можна буде вчасно перехопити ініціативу, перекупити лідерів, або просунути вже куплених і, як модно тепер говорити, «каналізувати» революційні настрої. При цьому, можна буде отримати чергові дивіденди від чергової хвилі приватизації, посунути феодала – конкурента, просунути свого васала до найвищих щаблів державної влади і таке інше.

В решті-решт, якщо щось піде не так, можна буде «окопатись» у свої феодальній вотчині і створити для себе коханого окрему державу. А якщо вже геть буде важко, то можна буде і до сусідів звернутись за допомогою. Благо, що спільні інтереси завжди знайдуться.

Це перший варіант, але є і другий варіант.

Варіант 2

Визнати невідворотність змін та почати змінюватись самим і дати можливість змінюватись та вільно розвиватись всьому, що вас оточує. Треба почати змінювати свій бізнес під нові економічні умови, пристосовувати його до умов вільної конкуренції і ринкової економіки. Можливо, доведеться позбавитись зайвого, не рентабельного. Мабуть, ще багато чого треба буде зробити.

Такий шлях буде супроводжуватись певними втратами, можливо вас навіть перестануть звати олігархами, але, все ж важливо зрозуміти, що шляхів є тільки два.

Перший шлях, з надзвичайно високою вірогідністю може призвести до війни, крові і в решті до знищення вашого бізнесу. Розраховувати на сусідів не варто. Досягнувши з вашою допомогою власних цілей, вони негайно візьмуться і за ваш бізнес. Це аксіома.

То чи варто ризикувати всім, коли гарантовано можна втрати лише частину і зберегти ціле? Чи варто чекати Якобінської диктатури по-українські? Чи варто чекати Декрету про спрощення судочинства, скасування попереднього слідства, допиту, скасування захисту у справах революційного трибуналу?

Треба подумати. Вибір за вами і його потрібно робити зараз. Стихійний протест 2013 року на Майдані, свідчить, що ситуація може вийти з під вашого контролю вже у найближчі п’ять років.

Отже, часу майже не лишилось.

 

Григорій Новицький,

Керівник Інформаційно-аналітичного центру

Національної безпеки України,

доктор юридичних наук

 

 

 

Джерело