Довіряти чи ні – наш вибір. І насправді від нас залежить довжина списку тих, кому ми довіряємо, – о. Дмитро Романко
Що таке довіра і навіщо довіряти? Що стає причиною нашої недовіри – до людей і світу? І що робити, щоб довіра між людьми – зокрема, близькими, не зникала? Адже недовіра унеможливлює повноцінні людські стосунки, а без таких стосунків неможливе й повноцінне і щасливе життя.
Про природу поняття «довіра» у програмі «Добра розмова» 10 грудня в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» розважав о. Дмитро Романко.
«Говоритимемо, перш за все, про довіру між близькими, рідними, друзями – окреслив аспект теми о. Дмитро, залишивши поза рамками розмови, зокрема, політичний та соціальний вимір поняття довіри. – Чи багато у кожного з нас осіб, про яких можна було б сказати точно – я йому довіряю? Чи довгий цей список? А правда полягає ось у чому: довіряти чи ні – наш вибір. І насправді від нас залежить довжина цього списку…».
Довіра – це відкриті стосунки між людьми, у яких відображається взаємна впевненість у порядності, доброзичливості, чесності. Довіра між близькими людьми – це усвідомлення, що для тієї, іншої, людини ти важливий і цінний, що вона цінує тебе так, як ти того заслуговуєш, приймає таким, яким ти є. Якщо ж довіри немає, з’являється підозрілість, невпевненість у власній цінності, а отже – потреба захищатися. З’являється страх обману і зради.
«Так, коли довіряєш іншій людині, існує ймовірність бути обманутим чи й зрадженим, – каже о. Дмитро. – Така ймовірність насправді невелика, проте кількість страху і недовіри, яка стоїть на захисті нашої безпеки, буває неадекватною. Так, із 100 чоловік можуть обманути двоє-троє, але через загальну недовіру і негативні досвіди втрачаються можливості порозуміння і зближення з іншими 98 людьми, і це велика втрата. Життя цікаве, сповнене різних досвідів, Бог через інших людей доносить нам нашу цінність для Нього. І від нас залежить, чи готові ми приймати цю любов і пошану…».
У стосунках між близькими й рідними людьми – подружжя, дітей і батьків, довіра є основою. Діти приходять у світ з великою довірою до батьків, і від них залежить, чи готові вони її прийняти, чи готові побачити у ній особу, яка буде нагадувати про Бога? Двох людей у шлюбі поєднує Бог, Його присутність є визначальною у цьому союзі. Проблеми починаються тоді, коли ми забуваємо про це, але без Божої присутності ми не можемо стати тим, чим можемо бути, до чого покликані.
Питання, яке прозвучало в ефірі, є болючим, проте, напевно, неуникненним: як довіряти тому, хто зрадив? Отець Дмитро звернув увагу на таке: більше страждає зрадник, а не зраджений; зрадник, який не зміг попросити і, головне, прийняти прощення. Саме цим частково можна пояснити й зрозуміти тих, хто, аби заглушити цей внутрішній біль і неспокій, завдають собі довгих і болючих ран, ще більше принижуючи себе, опускаючись у житті: це заглушає біль, але приносить ще більшу порожнечу і безвихідь.
Отець Дмитро згадує св. Петра, який тричі зрікся Христа, і це була правдива зрада, але – розкаявся і був прощеним. Чи – історію батька й блудного сина, історію повернення і прощення.
«Пробачати – нелегко, – каже о. Дмитро. – І в малому, коли хтось щось пообіцяв і не виконав, не виправдав сподівань, а особливо – зраду у подружньому житті, це крадіжка особливого ставлення й уваги. Зрада роз’їдає стосунки і залишає рану. Але Христос казав: легко любити тих, хто викликає довіру. А як любити тих, хто не виправдовує наших сподівань? Але любити – означає жити, без любові – не життя, а лише рахування часу…».