Що відбувалося в МЗС України напередодні появи в Криму «зелених чоловічків», як західні країни ставляться до анексії Криму та яким чином Україна може заручитися міжнародною підтримкою? Про це в ефірі «Денного шоу» на Радіо Крим.Реалії говоримо з генеральним консулом України в Торонто (Канада) Андрієм Веселовським.

– Чи цікавитеся ви тим, що відбувається зараз у Криму?

– Безперечно. Крим – це частина моєї батьківщини. Поготів, з огляду на окупацію Криму, кожна подія, кожна новина з Криму дуже важливі емоційно.

– Чи були ви в Криму? Коли це було востаннє?

– Я бував у Криму не раз. Міністерство закордонних справ України часто проводило там міжнародні заходи. Свого часу в Ялті відбувся один із самітів ЄС, там відбувався саміт ГУАМ. Бували не раз і українсько-російські переговори, зокрема, я добре пам’ятаю 1990-1991 роки, коли там були неофіційні й офіційні зустрічі, переговори щодо Чорноморсього флоту.

Вперше я був у Криму 60 років тому. Мене батьки привезли туди дитиною, це було в Євпаторії. А востаннє був 2013 року, там жили наші приятелі. Я був і на горі Аю-Даг, і в таборі «Артек», і в старому Криму… А в Керчі й Севастополі мені пощастило зніматися в художньому фільмі. Мені тоді було 12 років.

– 2014 року, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», ви вже були в Канаді? Як ви тоді бачили ті події?

– Тоді я був у Києві. В лютому, ще до цих подій, у МЗС було відчуття, що складатиметься непроста ситуація між Україною та Росією. Коли Янукович утік зі своєю – інакше це не назву – «шоблою», з’явилися перші ознаки того, що Крим буде місцем першого удару.

Як тільки був призначений тимчасовий виконувач обов’язків Андрій Дещиця, він зібрав людей, які зналися на двосторонніх відносинах, і ми час від час часу радилися. Я пам’ятаю свою трагічну фразу, яку я собі сказав десь 25-27 лютого: «Крим у нас забрали». Його тоді ще не забрали фактично, але було зрозуміло, що Україна (його – КР) не має. Я тоді сказав, що нам треба починати жити з цими новими реаліями.

Андрій Веселовський

Треба сказати, що тоді і в Росії ще були голоси, які доносили частину правди. І в Криму жили й працювали десятки українських кореспондентів, патріотів, які передавали і через Facebook, і через засоби масової інформації… Всі бачили, що відбувається, за кожним «зеленим чоловічком» стояв БТР, але Україна не мала сил із цим боротися, а на Заході не було розуміння, що ж насправді відбувається. Не розуміли, що йдеться про агресію та анексію.

– Чи є це розуміння зараз?

– Мені здається, що зараз абсолютно протилежні тому відчуття, мабуть, у більшості західних країн. Головне, що зміна цього бачення нарешті прийшла до західної громадськості. Протягом 2014 та 2015 років більшість дій на підтримку України робили політики. Менше американські, більше – наші безпосередні сусіди. Але на той час у суспільствах і ЗМІ існувала інерція бачення України як частини великого східноєвропейського простору, де вона із власної дурості посварилася з Росією, і Росія її зараз поставить на місце.

Лише пізніше, коли кореспонденти західних солідних видань почали потрапляти до Криму й на Донбас, коли були дані з аерокосмічних розвідок про пересування збройних сил Російської Федерації на території України, всі ці гумконвої, які вивантажували боєприпаси і завантажували трупи – все це переломило громадську думку.

Це не означає, що всі ці люди підтримали позицію західних лідерів. Тоді вони сказали: це не наша війна. Так само, як колись сказали деякі українські політики, коли Росія розпочала війну проти Грузії. Але зараз, 2017 року, більшість людей зрозуміла, що війна може прийти і в їхні країни.

– Чи можна сказати, що західні країни, де-юре визнаючи анексію Криму незаконною, готові прийняти її фактично?

– Кожна країна – це сім’я, вона має свою історію і свої відносини. Чим країна далі – тим вона менше знає і тим менше турбується. Але не обов’язково. Наприклад, Португалія. Вона далеко від України, але вона знає, що таке бути колонією більшої, сусідньої держави – Португалія мала такий досвід з Іспанією. Натомість деякі наші ближчі сусіди на Заході, навпаки, мають синдром втраченої великодержавності. Тому їхнє ставлення до України може бути менш приязним, а до Росії – більш поблажливим.

Україна сама повинна демонструвати свою відмінність від Російської Федерації і свою подібність до Європи. Ми повинні відділити себе від «совєтскості», якою зараз живе Російська Федерація. Тоді наша підтримка буде безумовною.

– На вашу думку, де має вирішуватися питання Криму? Чи треба піднімати його у великих геополітичних групах?

– З точки зору зовнішнього міжнародного права, Крим – анексований, це протиправне діяння. З точки зору міжнародного права, Донбас є територією України, і там нібито виникли якісь самодіяльні групи населення, які нібито захищають якісь свої етнічні права. Для українця і те, і те – захоплена ворогами територія. Для дипломатів, а отже, і для способів вирішення проблеми – це різні контексти.

Ми повинні згадувати Крим скрізь, де це доречно. Але я б хотів сказати, що краще це робити окремо. Так ми показуємо, що розуміємо, чому західні країни так на це дивляться. І це нам допоможе, бо ми і своєму населенню зможемо це краще пояснити.

– Чи повернеться Крим до складу України де-факто?

– Думаю, що повернеться. 1991 року Україна опинилася на стику розвалу трьох імперій: Австро-Угорської, Османської і Російської. Перші дві розвалилися, розвалиться і третя. Не тому, що ми любимо чи не любимо Росію – імперський спосіб не може бути в сучасному світі економічно вигідним.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)

Джерело