Льотчики не вмирають – вони не повертаються з польоту…

6 червня 2014 року в районі населеного пункту Пришиб, що за 60 кілометрів від міста Слов’янськ, під час виконання бойового завдання з фотографування місцевості був збитий терористами з ПЗРК літак-розвідник Ан-30Б транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15 бригади транспортної авіації ПС ЗС України.
З восьми членів екіпажу врятувалися лише троє. 38-річного фотооператора майора Сергія Камінського вибухом ракети вбило на місці. Радист прапорщик Володимир Момот занадто пізно вистрибнув з парашутом, впав у озеро та, заплутавшись у стропах, потонув. 41-річний бортінженер капітан Павло Дришлюк допоміг двом молодим лейтенантам і штурману зняти бронежилети, надіти парашути і вистрибнути з літака на 800-метровій висоті. Сам же разом з командиром підполковником Костянтином Могилком і 36-річним бортмеханіком прапорщиком Олексієм Потапенком залишився в палаючій машині, щоб спробувати відвести її подалі від житлових районів міста.
Завдяки мужності та героїзму цих льотчиків вдалося запобігти сотні жертв серед мирного населення. Самі ж вони загинули. Вогонь швидко охопив падаючий літак, дістався ємностей з паливом, спалахнув, розірвавши потужним вибухом літак саме тоді, коли відважні льотчики вже вивели його за межу міста…
– 6 червня була 16 річниця нашого шлюбу. Раніше це був мій улюблений день, – пригадує ту трагедію Людмила, дружина капітана Павла Дришлюка. – Напередодні мені наснилося, що я втратила свою обручку. Прокинувшись з переляку, за кілька хвилин зітхнула з полегшенням – то був лише сон.
Саме тоді Павло полетів у відрядження, але не зізнався дружині, що летить у зону проведення АТО. Він завжди оберігав її від зайвих хвилювань. Сказав, що летить у Харків. Вона повірила, адже відрядження у його службі були часті, тож Людмила звикла до них. Навіть не здогадувалася, що насправді її чоловік на літаку обстежує терени Донбасу.
– Зранку Павло подзвонив мені та привітав із нашим святом. Він вибачився, що не має змоги бути поряд зі мною в цей день і дуже ніжно прошепотів: «Обери собі найгарніший букет, нехай це буде від мене. Дуже скоро я повернуся і ми відсвяткуємо!» Тоді я востаннє чула його голос, – зі скорботою розповідає Людмила.
А вже за кілька годин у жінки задзеленчав мобільний. Родичі, друзі, знайомі – всі вони навперебій дзвонили їй. “По телевізору повідомили, що в зоні АТО терористи підбили Ан-30Б” – нескінченно повторювали різні голоси. “Це помилка! Мій чоловік не був у зоні АТО…”, – любляча дружина всіма силами відмовлялася вірити в почуте! Чомусь одразу згадався той неприємний сон про обручку…
А потім вона схвильовано обдзвонювала морги та лікарні Слов’янська. Захриплим від сліз голосом Людмила благала лікарів перевірити, чи є в когось з тих трьох членів екіпажу, що врятувалися, шрам біля правого ока, бо такий має її Павло. Та марно. Ні серед живих, ні серед загиблих її чоловіка не було. Тіло військового згоріло.
Відтоді для Людмили почалися нескінченні безсонні ночі та дні, схожі один на одного. Постійно в пам’яті спливали зворушливі миті їхнього з Павлом щасливого життя. Людмила згадувала гучне весілля, вінчання у храмі… Вони закохалися з першого погляду. Лише пізніше подружжя з’ясувало, що одночасно навчалися в тій самій школі, але не пам’ятали одне одного. Зустрілися вже після того, як Павло закінчив навчання в Харківському авіаційному університеті.
– Мені було важко призвичаїтися до графіка чоловіка з частими затримками на службі та відрядженнями, – починає розповідати історію їхнього життя Людмила. – У моїй родині ніколи не було військових, а от у Павла і батько, і брат пов’язали життя з армією. Втім весь вільний час Павло проводив зі мною та сином. Був надійний і чуйний, саме такий, яким має бути справжній чоловік. Він дуже любив нашого хлопчика, мріяв аби той став футболістом. Завдяки Павлу наш Кирило має значні досягнення у спорті, а зараз навіть живе у спеціальному футбольному таборі київського клубу “Динамо”.
Друзі вважали їх ідеальним подружжям. Людмила пишалася своїм чоловіком. Довгими вечорами не могла заснути, коли чекала його з чергового завдання, й дякувала Богу, що має таку родину. А він любив її понад усе, стояв горою за свою красуню-дружину та ладен був поставити світ догори дригом, аби лише вона була щасливою.
– Коли ми одружилися, я була дуже молодою, по господарству нічого не вміла робити. А Павло мене завжди заспокоював, мовляв, не вмієш готувати, то це робитиму я! Мені залишалося лише милуватися, коли цей суворий на вигляд чоловік у погонах знімав з себе військову форму, одягав фартух та ліпив вареники. Наш син Кирило від батька навчився так чудово готувати. Він дуже любить куховарити, можливо, просто намагається бути схожим на батька…
– Вони були справжніми друзями. Дізнавшись про трагедію, я відразу сказала сину, – розповідає Людмила. – Бачила сльози, що з’явилися на його очах, бачила невимовний глухий біль за батька. Втім Кирило мужньо тримався і допоміг не збожеволіти мені. Коли я дивлюся на нього, то бачу Павла, вони дуже схожі. Хоча Кирилові лише 15 років, він уже розуміє, що став єдиним чоловіком у нашій родині. Відчуває відповідальність за мене, хвилюється. Телефонує зі свого тренувального табору щодня, а на вихідні приїжджає, й ми довго згадуємо наші смішні пригоди, коли ми ще були втрьох…
Нещодавно Указом Президента України старшого бортінженера капітана Павла Дришлюка нагороджено орденом Богдана Хмельницького третього ступеня посмертно. Цю нагороду було вручено дружині Людмилі.
У Борисполі, на території військової частини, де служили загиблі льотчики, планують незабаром відкрити музей, присвячений пам’яті героїв. Поряд зі стелою будуть розміщені фотографії військових льотчиків та три могильні плити. Людмила дуже чекає на відкриття музею.
– Те, що Павло не вистрибнув з літака і залишився з екіпажем аби відвести літак від міста Слов’янськ, було в його характері, – розповідає заступник командира 15 транспортної авіаційної бригади ПС ЗС України полковник Олег Михайленко. – Проте льотчики не вмирають, вони не повертаються з польоту. Знаючи його, можу сказати, що він не міг вчинити інакше. Він був саме з тих, хто готовий за чуже життя віддати своє. Сміливий та відчайдушний. Він любив і пишався службою в армії, казав, що це його покликання. Таким був наш Павло!