“Нам зателефонували з посольства Китаю. Вони попереджають, що ми матимемо проблеми, якщо ВВС спробує навідатись на територію у Південно-Китайському морі, яка, за їхньою точкою зору, незаконно окупована Філіппінами”, – повідомила вона.

Я подумки дав собі ляпаса. Звідки вони про це дізналися? Мені слід було поводитись обережніше. Ще тиждень я був змушений сидіти в номері і спостерігати за візитом президента Сі. Потім був ще один раунд напружених перемовин… і нарешті філіппінський уряд пом’якшився. Нам дозволили летіти.

О 5:30 ранку ми вп’ятьох зустрілися на злітній смузі міста Пуерто-Принсеса, що на філіппінському острові Палаван: два пілоти, механік, мій оператор Джиро і я. Перед нами стояв крихітний однодвигунний Cessna 206. Ми з Джиро переглянулися.

“О Боже, – подумав я. – Ми справді полетимо на цій крихітці у тригодинну подорож через відкритий океан? І сядемо на такий же крихітний острів?”. Навіть пілоти здавались знервованими. І небезпідставно – ще ніхто не робив того, що планували ми.

Навантаживши літачок знімальним обладнанням та пальним, ми ковзнули по злітній смузі і зірвалися у повітря. За кілька хвилин зелені гори Палавану лишилися позаду, і ми побачили під собою порожню блакить Південно-Китайського моря.

Пересуньте слайдер, щоб побачити зміни на рифі Фаєрі Крос

03/2015

01/2006

CSIS Asia Maritime Transparency Initiative / DigitalGlobe

План у нас був простий, хоча й не для лякливих. З Палавана ми полетимо прямо на Пагасу, де сядемо і заправимось. Потім ми продовжимо політ на південний захід і зробимо коло над рифом під назвою Фаєрі-Крос, що контролюється Китаєм; схоже, Китай будує там велику базу повітряного і морського флоту. Після того ми повернемось на Пагасу і ще раз дозаправимось.

Нарешті, ми полетимо назад на Палаван, дорогою оглянувши риф Місчіф. Це ще один риф під контролем Китаю, розташований дуже близько до Філіппін, і цього року там ведеться масштабний проект з намивання ґрунту.

У нас було дві мети. Перша: підлетіти якомога ближче до нових підконтрольних Китаю островів, щоб зафільмувати будівельні роботи. Друга, не менш важлива: перевірити, як відреагують китайці.

Китай зв’язаний Конвенцією ООН з морського права, яку він ратифікував. Цей закон стверджує, що підводні морські структури, зокрема рифи, не можуть вважатися суверенною державною територією і що побудова на них штучних структур також не робить їх державною територією.

Пересуньте слайдер, щоб побачити зміни на рифі Місчіф

09/2015

01/2012

CSIS Asia Maritime Transparency Initiative / DigitalGlobe

Держава, що володіє природним островом, має ексклюзивні права на простір навколо нього у радіусі 12 морських миль – як морський, так і повітряний. Але ці права не поширюються на штучні острови. Інакше кажучи, якщо ми долетимо нашим літаком аж до нових китайських островів, то не порушимо жодних міжнародних законів, і Китай не має права нам перешкоджати.

Коли наш літачок відштовхнувся від гравійної смуги Пагаси, моє серце калаталося, радісне і стривожене водночас. Через півгодини польоту на південь я побачив з вікна жовту плямку землі. На ній виднівся великий білий панельний будинок. Я відразу впізнав це місце з супутникових фотографій.

“Це ж риф Ґавен! – прокричав я до Джиро крізь шум двигуна. – Пам’ятаєш, ми підпливали до нього минулого року? Тоді тут лише починалось будівництво”.

Не встигли ці слова злетіти з мого язика, як з радіо прорвався гучний й агресивний голос: “Екіпаже іноземного військового літака на захід від рифу Нансун, це флот Китаю! – проголосив оператор. – Ви загрожуєте безпеці нашої станції! Щоб уникнути прорахунку, негайно залиште цю місцевість!”

Пілоти нашого аж ніяк не військового Cessna змінили курс на західніший. Але застереження повторювались знову і знову, китайською та англійською, і ставали дедалі гучнішими й емоційнішими.

Ми полетіли на південний захід у напрямку рифу Фаєрі-Крос (китайська назва – Юншу). Ще через годину ми побачили його на відстані: великий жовтий острів на поверхні океану. Коли ми наблизились до нього приблизно на 20 морських миль, знову ожило радіо: “Екіпаже іноземного військового літака на північний захід від рифу Юншу, це флот Китаю! Ви загрожуєте безпеці нашої станції!”

Цього разу пілоти відреагували негайно, різко повернувши на північ, далі від рифу. “Нам треба підлетіти ближче! – молив я капітана. – Треба повернутися, так здалека ми нічого не знімемо!”. Дарма. “Вибачте, – відповів він. – У нас є наказ”.

Попередні застереження уже зіпсували настрій пілотів. Моє серце знову обірвалося. Доведеться повертатись облизня спіймавши, подумав я. Територіальні суперечки у Південно-Китайському морі

• Владу над двома майже не заселеними острівними ланцюгами – Парасельськими островами та островами Спратлі – оскаржують Китай, В’єтнам, Філіппіни, Тайвань і Малайзія.
• Китай висуває претензії на більшу частину цієї території, стверджуючи, що його права сягають у кількасотлітню історію – у 1947 р. він випустив карту, де детально пояснювались його претензії
• У цьому регіоні пролягає важливий торговельний маршрут; тут є багато риби, а також, імовірно, нафти та газу
• Згідно з Конвенцією ООН з морського права, державам зазвичай надаються ексклюзивні економічні привілеї у зоні до 200 морських миль від їхнього узбережжя; за цим правилом, більша частина островів Спратлі знаходиться у територіальних водах Філіппін і Малайзії.

Ми повернулись на Пагасу і, поки літак заправляли, я вирішив ще раз поговорити з пілотами. “Послухайте, – сказав я. – Ми не порушуємо жодних законів, китайці нас не зіб’ють. Ви мусите тримати курс і відповідати їм, що ми – цивільний літак, що ми знаходимось у міжнародному повітряному просторі”.

“Ви маєте розуміти, що ми цивільні пілоти, а не військові, – відповіли вони. – Ми не знаємо, що вони вчинять, і мусимо найперше дбати про безпеку”.

Врешті-решт, після кількох годин умовлянь, вони погодились на ще одну спробу. Ми злетіли утретє, цього разу у напрямку назад до Філіппін. Від переживань у мене скрутило живіт. Чи насміляться пілоти тримати курс?

Скоро далеко внизу завиднівся великий жовтий півмісяць – форма, за якої можна безпомилково впізнати риф Місчіф (китайською Мейджи). Пілоти знизились до висоти 1500 метрів. За 12 морських миль до рифу знову почалися радіо попередження. “Екіпаже іноземного військового літака на північний захід від рифу Мейджи, це флот Китаю! Ви загрожуєте безпеці нашої станції!”

Наш капітан спокійно відповів: “Флоте Китаю, це філіппінський цивільний літак, що прямує на Палаван з цивільними пасажирами на борту. Це не військовий літак. Це цивільний літак з одним двигуном”. Це нічогісінько не змінило. “Екіпаже іноземного військового літака на північний захід від рифу Мейджи, це флот Китаю!”

Попередження повторювались знову і знову. Та цього разу наші пілоти тримались, як залізні. На відстані 12 миль ми обігнули північний край велетенського нового острова.

Під нами була лагуна, що кишіла кораблями, великими і малими. На щойно насипаній землі виднілися цементні заводи і фундаменти нових будівель.

Потім, вийшовши з-за хмари, ми вперше ясно побачили нову злітно-посадкову смугу, яку будує тут Китай – лише за 140 морських миль від філіппінського узбережжя. Я швидко прикинув: китайський реактивний винищувач, злетівши звідси, досягне Філіппін усього за 8-9 хвилин.

Усі ми верталися до Філіппін у піднесеному настрої. Ми це зробили! Я пожартував з капітаном, що треба розвернутись і ще раз пролетіти над рифом на низькій висоті. Потім з радіо пролунав зовсім інший голос з інакшим акцентом:

“Китайський флоте, китайський флоте! – гукав голос. – Це австралійський літак, і ми реалізуємо свою свободу повітряної навігації у міжнародному повітряному просторі, згідно з міжнародною конвенцією про цивільну авіацію та Конвенцією ООН з морського права. Прийом?”

В останні місяці США здійснили кілька широко висвітлених у ЗМІ повітряних та водоплавних рейсів у Південно-Китайському морі, щоб заявити про своє право на вільну навігацію, – включно з польотом бомбардувальника В-52. Але Австралія ніколи публічно не оголошувала, що робить так само – схоже, ми випадково натрапили на новину.

Ми кілька разів почули це повідомлення австралійців, але не зловили жодної відповіді з боку Китаю. Мета таких польотів – продемонструвати Китаю, що такі країни, як Австралія і США, не визнають її щойно намитих островів.

Але ці острови існують, і Китай уже закріплює за собою 12-мильну ексклюзивну зону – принаймні намагається. Біля Фаєрі-Кросу попередження почалися навіть із 20 миль.

Китай успішно моделює собі ситуацію “де-факто”. Він будує нові злітні смуги, потужні радарні станції та глибоководні порти. Минулого місяця у Манілі президент США Барак Обама заявив, що Китай мусить “зупинити подальше будівництво” і “жодним чином не мілітаризувати” свої нові станції.

Судячи з побаченого і почутого мною, ці слова майже напевно запізнілі.

Джерело