Як українська громада штату Вашингтон приймала родини загиблих у АТО військових

Місцева українська громада запросила вдів та дітей п’яти загиблих героїв АТО провести два тижні в американському штаті Вашингтон. Про нелегкі долі цих родин, а також про те, де вони встигли побувати, і якими переживаннями ділилися під час подорожі, VIDIA розповіли у прес-службі Посольства України в США.

В аеропорту Сіетла гостей зустріли приймаючі сім’ї та  представники «Friends of Ukraine». Серед зустрічаючих була також і Валентина Королько, яка приїхала в США на тиждень раніше. Валентина — вдова добровольця батальйону «Айдар», який загинув під Луганськом влітку минулого року від прямого попадання танкового снаряда. Молода жінка залишилася одна з двома дітьми: трирічної Соломією і двомісячної Анастасією. Вдова довгий час не могла добитися ані статусу для її чоловіка, ані пенсії для дітей.

«Причина в тому, що Микола офіційно не був призваний на службу військкоматом, а вирушив на війну добровільно»,— пояснила Валентина. При цьому, за її словами, усі документи, які підтверджують, що чоловік служив у батальйоні «Айдар», у неї є. Проте оскільки Микола Королько загинув за день до набрання чинності закону «Про мобілізацію», виникли бюрократичні зволікання.

Втім, Валентина тримається, і зазначає, що важкі життєві випробування принесли в її життя багато нових надійних друзів. Розповідає, що у Америці їй сподобалися доброта і чуйність місцевих жителів, їх готовність допомогти, чистота і порядок на вулицях, а головне те, що в країні все дійсно робиться за законом.

Наступний день був присвячений оглядовій екскурсії по Сіетлу. Екскурсія включала в себе історичний центр міста, а також спуск на воду на місцевому озері South Lake Union — тому самому, на якому ще збереглися будиночки на воді, показані у відомому американському фільмі «Ті, що сплять у Сіетлі».

Третього дня гості відвідали столицю штату Вашингтон — Олімпію. Опісля оглядин Капітолію вони вирушили на узбережжя океану. Далі у програмі — відвідини відкритого зоопарку, прогулянка на човні по затоці Сіетла.

Ввечері першої суботи гості вирушили в Слов’янский християнський центр міста Такоми. У церкві вдів та їхніх дітей тепло зустрів пастор Петро Мойсейович Саєнко та прихожани. Після Богослужіння пастори церкви особисто зустрілися з гостями та висловили їм співчуття у зв’язку з горем, що їх спіткало, а також вручили їм грошову допомогу.

«Мені досі важко уявити, що в Україні, де живе такий добрий і працьовитий народ, тепер ллється кров і гинуть люди. І все-таки я прошу вас: вірте в Бога, вірте, що він не залишає своєю любов’ю жодну вдову і сироту», — звернувся до гостей пастор церкви.

«Особливо мене зворушив прочитаний під час церковного служіння вірш «Я хрестив його із фляжки», присвячений тому, як боєць Михайло хрестить пораненого фронтового товариша Сергія. У мене і у ще однієї з нас, Майї, загиблих чоловіків звали Сергій, а у Марини — Михайло. Приголомшливо, як збіглися імена», — ділилася враженнями одна з вдів, Наталія.

Не співпало з віршем лише одне ім’я — військового лікаря Дмитра Герасимчука, який загинув під Луганськом під час виконання лікарського обов’язку (Дмитро перебував тоді в наметі з пораненими).

«Таких людей, як Діма, уже немає і не буде. Хіба тільки син підросте, — каже вдова, старший лейтенант Оксана Герасимчук. — Він був прекрасним чоловіком, батьком, справжнім офіцером. Так вважають усі, хто його знав: друзі, колеги, товариші по службі».

Діма був капітаном медичної служби, а в зоні АТО — начальником медслужби батальйону. Ще до війни він, як і його дружина Оксана, був військовим лікарем, кадровим офіцером. Саме на службі вони і познайомилися. Потім було весілля, далі — недовге, але щасливе мирне життя, народження сина Вані, якому на момент смерті батька не було й трьох років. 1 липня минулого року Оксана вийшла з декретної відпустки на службу, а 8 липня Діми вже не стало. Рятуючи чужі життя, Дмитро Герасимчук віддав своє. Маленький Ваня досі не розуміє, що його тато вже не приїде з роботи.

В останній день перебування у США з ініціативи гостей та за їх участю місцева діаспора організувала поблизу російського Генконсульства в місті Сіетл черговий пікет із вимогою звільнити українську льотчицю Надію Савченко.

Жінки, що втратили чоловіків у результаті російської агресії, вирішили не тільки заступитися за незаконно утримувану в російському СІЗО українську військовополонену, але і в черговий раз продемонструвати протест проти війни, жертвами якої стали їхні родини. До того ж, чоловік однієї з них — Майї Шостак — служив разом з Надією Савченко. Для неї, зрозуміло, підтримати полонену льотчицю було особливо важливо.

У день, коли Сергія Шостака мобілізували, вони із Майєю відзначали 20 років подружнього життя. Прощаючись із дружиною, він навіть не сказав їй, що відправляється в «Айдар», назвавши лише номер частини: Б-0624.

«Я не знала, що це і є «Айдар». 6 червня він поїхав, а 14-го вже був поранений в бою за селище Щастя. Спочатку він лежав у госпіталі в Харкові, а потім його перевели до Львова. Коли я дзвонила йому, він не зізнавався, що поранений, і говорив лише, що супроводжує вантажі, і що у нього все добре» — згадує вдова.

Поки Сергій перебував на лікуванні у Львові, подружжя так і не встигло побачитися, а відразу по одужанню колишній міліціонер повернувся на передову. Перші питання виникли у Майї лише тоді, коли інші люди стали розпитувати, чи не в «Айдарі» служить її чоловік. Пошукавши в інтернеті, жінка переконалася: Б-0624 і була легендарним «Айдаром».

27 липня в 9.15 ранку Сергій Шостак останній раз подзвонив дружині і сказав, що постарається передзвонити після обіду. Того ж дня він разом з іще одинадцятьма товаришами по службі загинув у бою.

«Я намагаюся переконати себе, що він загинув заради того, щоб його дітям не довелося воювати. Він так і говорив: «Я йду на війну, щоб не воювали мої діти». Сподіваюся, його жертва була не марною», — завершує розповідь Майя.

Після пікету учасники акції підготували лист із проханням про звільнення Надії на ім’я Генерального консула Росії, проте служба безпеки довгий час навіть не пускала їх у будівлю. Коли ж одному з активістів, Олексію Батшеву, все ж вдалося пройти до приймальної консульства і ввічливо передати російським дипломатам лист, ті, навіть не читаючи, демонстративно розірвали його на очах у активіста.

«На самому початку, не бажаючи нас пускати, охорона запропонувала нам зв’язатися з консулом по електронній пошті або факсом. І ми маємо намір скористатися їх порадою і продовжувати писати на офіційну адресу консульства листи протесту проти арешту Надії Савченко та продовження російської агресії в нашій країні», — заявили представники діаспори.

Потім гості поїхали на Коламбія Тавер – хмарочос із оглядовим майданчиком та видом на весь Сіетл. Закінчився вечір прощальною вечерею у будинку однієї з приймаючих сімей – Назара Іванченка. Перед вечерею Почесний Консул роздав сім’ям з України кошти, зібрані для них громадою Католицької Церкви.

Джерело