Джонатан Маркус
Оглядач ВВС з питань оборони і дипломатії

Дипломатичні відносини між Вашингтоном і Анкарою переживають глибоку кризу, хоча і залишаються вкрай важливими для обох держав.

Мабуть, важко назвати іншого союзника з НАТО, з яким США мали б настільки непрості стосунки.

Поїздку турецького президента Реджепа Таїпа Ердогана до Сполучених Штатів цього тижня можна вважати спробою хоч якось розв’язати ситуацію. Чим далі, тим очевидніше, що думають один про одного лідери цих країн.

Нещодавно сайт Atlantic опублікував великий аналіз зовнішньої політики американського президента Барака Обами, заснований на численних інтерв’ю з ним. Автор матеріалу Джеффрі Голдберг зазначає, що турецький колега не виправдав багатьох очікувань пана Обами.

За словами пана Голдберга, спочатку Обама розглядав Ердогана “як помірного мусульманського лідера, здатного навести мости між Сходом і Заходом – але зараз Обама вважає його провальним і авторитарним діячем, який не бажає силами своєї потужної армії забезпечити стабільність у Сирії”.

Загалом Обама тримає свою думку про Ердогана при собі. А от турецький лідер значно відвертіший у своїх публічних висловлюваннях.

Ось лише один приклад: у березні він засудив підтримку, яку адміністрація Обами надає курдським бойовикам у Сирії, заявивши, що нездатність Вашингтона розпізнати їхню справжню сутність залила регіон морем крові.

Сирійська криза

Розбіжності між Вашингтоном і Анкарою різнобічні та, окрім іншого, відбивають розчарованість США нинішнім напрямком внутрішньої політики Туреччини.

Але головна причина напруженості – це сирійська криза і особливо – роль курдських збройних формувань у боротьбі проти джихадистів “Ісламської держави”.

Погляди США і Туреччини на стратегію і завдання в Сирії принципово різняться.

Від самого початку Анкара підтримувала сирійські повстанські угруповання, ворожі президенту Асаду. Його зміщення стало для турецької влади стратегічною необхідністю: тільки за цієї умови, на її думку, можна було відновити стабільність.

Сирійська криза позначилася на Туреччині безпосередньо, і не лише у вигляді нападів на турецькій території: країні довелося також давати лад гігантському потоку сирійських біженців.

Це одна з причин, із яких турки виступають за створення в Сирії “зон безпеки”, які би захищали з повітря і з землі сили США та інших країн коаліції.

Але адміністрація пана Обами завжди виступала проти цієї ідеї. Не те щоб у Білому домі вважали Башара Асада другом, просто пріоритети у Вашингтона були іншими: боротьба з “Ісламською державою” у Сирії та Іраку.

При цьому Ірак, схоже, більше цікавив США, бо у Сирії не було жодної виразної альтернативи режиму. Вашингтон спробував озброїти деякі групи сирійських бойовиків, що спочатку не дало помітного результату.

Стратегічна важливість

Туреччина має довгий кордон як із Сирією, так і з Іраком, і очевидно, що країна мала стратегічне значення у боротьбі Вашингтона проти “ІД”.

США домагалися права використовувати для цих цілей турецькі авіабази, але Анкара довгий час ставилася до цієї ідеї скептично. Коли дозвіл нарешті дали, багато спостерігачів вважали, що це зробили в обмін на те, щоб Вашингтон “не помічав” турецьких ударів по курдах.

Курдське питання турбує турецьку владу набагато сильніше, ніж “Ісламська держава”. І при цьому курдські збройні формування більше за інших досягли успіху в боротьбі з джихадистами.

У ході війни вони отримували суттєву матеріальну підтримку із Вашингтона, що було для турецького керівництва чимось на кшталт червоної ганчірки для бика. Туреччина намагається придушити курдський сепаратистський рух всередині країни, і будь-які успіхи озброєних бойовиків лише додають аргументів курдським націоналістам.

Таким чином Анкара і Вашингтон, будучи союзниками на папері, займають протилежні позиції в тому, що стосується Сирії.

Вступ у цей конфлікт Росії на боці президента Асада додатково ускладнив ситуацію.

Туреччина збила російський військовий літак, який, за її твердженням, ненадовго залетів до її повітряного простору (Росія це заперечує). Союзники по НАТО відреагували на це неоднозначно: на публіці висловили Туреччині підтримку, але в приватному порядку багато хто висловив стурбованість таким досить безвідповідальним, з їхньої точки зору, жестом Анкари.

Після цього для патрулювання турецького повітряного простору відрядили американські літаки, але їх швидко відкликали.

Але, незважаючи на стратегічні розбіжності з приводу Сирії, і США, і Туреччині необхідно знайти достатньо точок дотику для того, щоб продовжувати цю кампанію.

Дедалі більша загроза Туреччині з боку “Ісламської держави” може змусити Анкару бути гнучкішою. Звичайно, владі дуже б хотілося анулювати бойові успіхи курдів у Сирії, та все-таки це не єдина проблема.

Позиції Туреччини далеко не такі сильні, як їй хотілося б. Друзів і союзників у регіоні в неї небагато.

Перезавантаження?

Були часи, коли міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу оголошував про нову зовнішню політику, що характеризувалася “відсутністю проблем” у відносинах з усіма сусідами.

Зараз проблеми з’явилися на всіх фронтах. “Новий османізм” Анкари, метою якого було заявити країну як великого близькосхідного гравця, схоже, завів її в глухий кут.

Сирійська криза загострила побоювання Туреччини з приводу можливого самовизначення курдів і змусила владу відновити спрямовану проти курдських бойовиків кампанію всередині країни. Виникла загроза тероризму з боку “Ісламської держави”. На кордонах з Іраком і Сирією панує хаос.

У Туреччини складні відносини з Вашингтоном, дуже погані – з Москвою, не все гладко і у стосунках з іншими головними близькосхідними гравцями – наприклад, з Ізраїлем, із яким раніше Туреччина близько дружила.

Анкарі дуже потрібне перезавантаження у зовнішній політиці, і Вашингтон може в цьому допомогти.

Але їхні розбіжності з приводу Сирії настільки глибокі, що можливостей для компромісу наразі не видно.

What’s wrong with the BBC? This entry passed through the Full-Text RSS service – if this is your content and you’re reading it on someone else’s site, please read the FAQ at fivefilters.org/content-only/faq.php#publishers.

Джерело