Кореспондента ВВС Руперта Вінгфілда-Хейза минулого тижня вислали з Північної Кореї. Перед цим влада країни змусили його письмово вибачитися за свої репортажі.

Протягом десяти годин Вінгфілда-Хейза тримали в ізоляції і допитували. Це його перша розповідь про те, що сталося.

Після тижня перебування у Північній Кореї я був більше, ніж готовий повернутися додому. Ця поїздка, під час якої я мав висвітлювати візит до Пхеньяну трьох нобелівських лауреатів, була нервовою. Я втомився.

У Пхеньяні я не міг нікуди піти без супровідників, які слідували за мною по п’ятах. На ніч нашу групу вивозили на віллу в комплексі під охороною, де на повну потужність працювало опалення. Ми посварилися практично з усіма. Наші супровідники поводилися відверто агресивно.

Ми вже передчували момент, коли потрапимо до Пекіна, вип’ємо холодного пива і виспимося.

Жінка-офіцер на прикордонному контролі в аеропорту Пхеньяна чомусь дуже довго поралася з моїм паспортом. До того моменту, коли вона його нарешті проштампувала, на контролі вже нікого не залишилося, всі пішли до виходу на посадку. Це було дивно, але в той момент мене це не стривожило.

Тут мене відкликав інший прикордонник, в руках у нього був мій диктофон.

“Нам треба це перевірити”, – сказав він. І вказав рукою, щоби я йшов за ним коридором.

В одному зі службових приміщень інший прикордонник намагався відкрити файли з мого пристрою на ноутбуці.

“У чому проблема, – запитав я. – На цій карті нічого немає”.

“Просто чекайте”, – відповів він.

“Я не можу чекати, мені треба встигнути на рейс до Пекіна”, – сказав я.

“Літак вже полетів, – сказав прикордонник і подивився мені в очі. – Ви не полетите в Пекін”.

Ось тепер я дійсно почав нервувати.

“О, Боже, – подумав я. – Це не сон. Мій літак відлітає, а я залишаюся один в Північній Кореї!”.

Взагалі-то, виявилося, що я не один. У цей самий момент мої колеги Марія Бірн і Меттью Годдард відмовлялися піднятися на борт літака. Вони кричали на північнокорейських охоронців, які намагалися буквально запхати їх туди.

Але я про це ще не знав. Мені було дуже самотньо.

На порозі з’явилися двоє з наших колишніх супроводжувальних.

“Ми забираємо вас на зустріч із відповідними органами, – оголосили вони. – Тоді все і проясниться”.

Мене провели під конвоєм до машини і посадили назад. Супровід сів по обидва боки.

Поки ми їхали майже порожніми вулицями Пхеньяна, ніхто не вимовив ні слова. Дивлячись на похмурі бетонні житлові будинки, я намагався осмислити свою ситуацію. Навіть в Північній Кореї ніхто не стане затримувати іноземного журналіста, якщо тільки це не схвалено зверху.

Я думав про американського студента Отто Вармбьере, якого засудили до 15 років у трудовому таборі. За те, що він вкрав пропагандистський плакат у своєму готелі. Невже я буду наступним, про кого оголосить державне телебачення?

Машина в’їхала на парковку старого сірого готелю. Мене привели до конференц-зали і веліли сісти. З далекої стіни на мене дивилися гігантські портрети Кім Ір Сена і Кім Чен Ина.

До зали увійшла група офіційних осіб у темних костюмах у стилі Мао. Вони сіли навпроти. Першим заговорив той, що виглядав старшим.

“Містер Руперт, – почав він, – ця зустріч може закінчитися просто і швидко, все буде залежати від вашої поведінки”.

Мені сказали, що мої репортажі образили корейський народ і мені необхідно визнати свої помилки. Мені пред’явили копії трьох статей, опублікованих на сайті ВВС, в яких я розповідав про візит до КНДР лауреатів Нобелівської премії.

“Ви справді вважаєте, що корейці потворні?”, – запитав мене літній чоловік.

“Ні”, – відповів я.

“Ви вважаєте, що корейці гавкають як собаки?”, – продовжив він.

“Ні”, – знову відповів я.

“Тоді чому ви про це пишете?!” – закричав він.

Я розгубився. Що вони мають на увазі? Мені пред’явили одну зі статей, образливий уривок був обведений чорною ручкою.

“На голові у похмурого північнокорейського прикордонника одягнена одна з тих до смішного величезних військових шапок, які так любили носити в Радянському Союзі. Шапка робить фігуру цього виснаженого чоловіка в мішкуватій уніформі по-справжньому комічною, і немов перевішє його голову. “Відкрити!”- бурчить він, показуючи на мій мобільний телефон. Я слухняно ввожу код на екрані. Прикордонник забирає телефон і відразу ж починає дивитися фотографії, гортаючи зображення моїх дітей, цвітіння сакури, панорам Гонконгу. Певно, він залишився задоволеним побаченим. І перейшов до моєї валізи. “Книги?” – гаркає він. Ні, у мене немає книг із собою. “Фільми?” Ні, жодних фільмів. Мене відправляють до іншого столу, де більш привітна жінка вже зайнята вивченням вмісту мого комп’ютера”.

“Вони це серйозно?” – думав я. Їм здається, що під словом “похмурий” я мав на увазі “потворний”. А слово “гаркнув”, на їхню думку, видає моє уявлення про те, ніби північнокорейці звучать як собаки.

“Це не означає те, про що ви подумали”, – запротестував я.

Літній співробітник примружився.

“Я вивчав англійську літературу, – сказав він. – Ви думаєте, я не розумію, що означають ці вирази?”

Битих дві години вони вимагали, щоби я визнав свої помилки. В кінці-кінців літній чоловік піднявся.

“З огляду на все, ваша поведінка значно ускладнить справу, – сказав він. – У нас немає іншого виходу, як провести всебічне розслідування”.

Тепер головну роль взяв на себе чоловік молодший.

“Ви знаєте, хто я?”, – запитав він.

“Ні”, – відповів я.

“Я представляю судові органи. Я займався розслідуванням справи Кеннета Бея, а тепер буду розслідувати ваш випадок”, – заявив він.

Внизу живота у мене похололо. Кеннет Бей – американець корейського походження, засуджений у КНДР в 2013 році до 15 років виправно-трудових таборів.

Вони почали розбирати мої статті по словах і майже в кожному знаходили щось образливе. Але слова були не важливі, це був лише спосіб змусити мене визнати провину.

“Ми можемо просидіти тут цілу ніч, – сказав я. – Але нічого підписувати я не буду”.

“У нас багато часу, – парирував молодий. – На це може піти ніч, день, тиждень або місяць – вибір за вами”.

Йшли години, а вони все повторювали свої звинувачення. Це не припинялося ні на хвилину. Кожні дві години одна група йшла на перерву, і її змінювала інша. У якийсь момент вони почали використовувати термін “серйозний злочин”.

“Який злочин?”,- запитав я.

“Наклеп на корейський народ і країну”,- сказав слідчий.

До того моменту допит тривав уже більше п’яти годин. Я не знав, що в іншому готелі Пхеньяна нарешті забили тривогу.

Друга знімальна група ВВС на чолі з редактором азіатського бюро Джо Флото висвітлювала з’їзд Трудової партії в Пхеньяні. Їм зателефонували колеги з Пекіна, які сказали, що моя команда не долетіла до Китаю. Джо почав нас розшукувати. Він переконав свого супровідника зателефонувати до міністерства закордонних справ, але там і гадки не мали, де ми.

Лише через дві години люди, що супроводжували команду Флото, змогли дізнатися, де мене тримають.

До кімнати, де проводився допит, принесли роздруківки статей з південокорейських видань.

“Ви бачили, що преса Південної Кореї пише про ваші репортажі?” – запитав молодий слідчий.

“Ні”, – сказав я.

“Вони пишуть, що в своїх матеріалах ви стверджуєте, ніби уряд КНДР весь час бреше”.

Він дивився на мене впритул.

“Чи мали ви контакт із пресою Південної Кореї перед тим, як приїхали до Пхеньяну?, – запитав він. – Чи перебували ви в змові, щоб організувати пропагандистську кампанію проти КНДР?”.

“Ось як створюються показові судові процеси”,- подумав я про себе.

Близько о пів на другу ночі я попросився до туалету. Кожен раз мене супроводжували двоє людей. Один стояв поруч із сусіднім пісуаром, а інший безпосередньо за моєю спиною.

Цього разу, коли я вийшов, із іншої кімнати з’явився один із наших старих супровідників, містер Ох. “Мені здається, сюди їде ваш начальник”, – сказав він.

Я не знав, вірити йому чи ні, але Джо, дійсно, був уже в дорозі. Пізніше я дізнався, що, коли він приїхав у готель (де я знаходився), його супровідник із міністерства закордонних справ повернувся до нього і сказав: “Пане Флото, будь ласка, пам’ятайте, що у нас немає влади над людьми, з якими ми зараз зустрінемося”.

Через годину Джо привели у кімнату, де мене тримали. Я відчув неймовірне полегшення, але він виглядав дуже стурбованим. Він, як і раніше, не знав, куди відвезли Марію і Меттью. Про них нічого не було чути. Потім він вказав на молодого слідчого. “Схоже, йому немає діла до того, як твоє затримання відіб’ється на іміджі Північної Кореї. З огляду на все, він готовий відправити тебе під суд”.

Із цим треба було кінчати, а для цього я повинен був продемонструвати розкаяння.

Ми домовилися, що я напишу короткий лист, в якому вибачусь за “образи, нанесені моїми статтями”. Ми також домовилися, що справа обмежиться письмовою заявою і її не опублікують.

Але через кілька хвилин слідчий відмовився від своїх слів.

“Щоби показати свою щирість, встаньте і зачитайте написане вголос”, – сказав він, простягаючи мені аркуш паперу.

У кутку стояла людина з камерою і записувала те, що відбувається.

Я відмовився.

Нарешті о 03:30 ночі мене відпустили, і нас повезли на зустріч із Марією і Меттью. Їх тримали в невеликому готелі десь на пагорбах передмістя Пхеньяна. Відколи я зник в аеропорту, пройшло вже понад 10 годин, і вони дуже хвилювались.

Наступного дня нам дозволили переселитися у готель “Янгакто” – високу вежу на невеликому острові на річці Тедонган. Туди селили всіх іноземних журналістів, і ми відчували себе в більшій безпеці. Але ще два дні нам не дозволяли залишати КНДР.

І раптом восьмого травня, коли ми вже збиралися виїжджати в аеропорт, уряд оголосив, що мене висилають.

Чому вони вирішили затримати мене, а потім вислати? Можу лише припустити, що, швидше за все, мої репортажі могли затьмарити враження нобелівських лауреатів від візиту до КНДР. Пхеньян прагне міжнародного визнання, і приїзд цих вчених має дуже важливе значення для північнокорейської влади.

Трьом лауреатам демонстрували найкращі сторони економіки країни. Вони зустрічалися з найкращими студентами. Наше висвітлення подій ставило під загрозу план влади, їм потрібно було зробити з цього візиту показовий приклад.

За іронією долі, своїми діями вони дозволили мені побачити в Північній Кореї те, що зазвичай приховано від очей туристів і журналістів. Я провів під арештом лише 10 годин. Але цього цілком вистачило, щоб зрозуміти, з якою легкістю можуть зникати люди в цій країні.

Я відчув на собі весь жах ізоляції і звинувачень у злочинах, яких я не скоював. Зрозумів, як жахливо, коли погрожують судом, який не прийме жодних аргументів і в будь-якому випадку визнає мене винним.

Let’s block ads! (Why?)

Джерело