Покликання – «служебниця»
Нещодавно монаше Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, відзначало 150-ту річницю свого заснування. Багато можна писати про добрі справи послідовниць Блаженної Йосафати та їхню готовність служити людям. Та все ж, завжди хочеться писати про все, що пишеш, крізь призму свого досвіду. Бо не можна писати про те, що не торкає.
Пригадую, кілька років тому, коли ще не було цієї несправедливої війни на Сході, я сіла в потяг зі Львова до Донецька, аби шукати відповідей на свої питання, знайти тих, чиє серце готове служити Богові й людям на Сході. Зійшовши з потягу, того березневого холодного ранку я ще не знала чим обернеться для мене ця подорож. Та я точно знала, що писатиму про освячення розписів нашого собору Покрову Пресвятої Богородиці в серці Донбасу.
Завітавши до помешкання владики Степана, тоді ще Екзарха Донецько-Харківського, в якого завжди гостинно і так по-домашньому, я бачила в будинку багато сестер-служебниць. Серед них с. Катерина зі Словаччини, яка ревно сповнювала тут своє служіння до початку військових дій на цій території, і с. Тереса Слота, Головна настоятелька Згромадження. Принагідно мені вдалося поспілкуватися із с. Тересою. І сьогодні я пам’ятаю цю розмову. Адже було так невимушено й відкрито. Мені тоді була необхідна ця розмова, бо шукала відповідей для себе в Бога. Коли завершили наше приватне спілкування, монахиня на згадку подарувала мені вервицю багряного кольору із зображенням блаженної Йосафати. Ця вервиця стала для мене особливою. З тих пір ношу її завжди із собою.
Пройшло три роки по тому і я знову зустріла сестру в коридорі Патріаршого дому. Я скористалася цією унікальною нагодою поспілкуватися із нею, адже сестра постійно перебуває в Римі. Приємно, що монахиня мене згадала, промовивши: «Ми тебе чекаємо». А далі я її запила, а як же розпізнати своє покликання, адже часом, коли сидиш на самоті в храмі, відчуваєш, як Хтось тихенько стукає в серце і ніби шепоче: «Ну чого ти ще чекаєш?!». А потім, коли виходиш в світ, то розумієш, що не можеш піти і спалити всі мости позаду. Де межа між емоціями й справжнім Божим покликом? «Дві речі хочу тобі сказати, – далі сказала вона,- Папа Франциск, коли зустрічався із молоддю в Кракові, казав таке: «Якщо у вас немає неспокою, то ви постаріли». Неспокій – це прикмета молодої людини. Можливо, Господь кличе тебе до чогось більшого й глибшого». Далі черниця заглиблено на мене поглянула і продовжила: «Я поважаю родинне життя. Бо мене би не було на світі (сміється). Я це добре розумію і ціную. Та коли ти почуваєшся некомфортно і тобі це не дає спокою й ти прагнеш більшого, то це є від Бога. Він прагне тобі дати щось більше. Це подібно до того, коли ти маєш широкий вибір і не знаєш котре морозиво вибрати…». А далі ми більш предметніше поспілкувалися про саме Згромадження.
– У чому полягає Ваше служіння в Згромадженні?
– Насправді я дуже мало є в Римі. І як, Головна настоятелька, моїм обов’язком є добробут членкинь Згромадження і його місія. Тож я повинна усіх черниць відвідати, а це більше 600 сестер. Таким чином, протягом шести років, я повинна бодай раз з ними зустрітися і мати особисту розмову з кожною черницею про її духовне й фізичне здоров’я. Ми знаходимося у 18 країнах. Тож я відвідую кожну країну, аби поглянути на місця служіння сестер. У деяких країнах я перебуваю 9 місяців, а в деяких – один. У Римі у мене є чотири дорадниці, які допомагають в служінні. Попри те, що тепер є скайп, зустріч віч-на-віч для мене є важливою.
– Як поєднується харизма Згромадження із життям блажененної Йосафати Гордашевської?
– Блаженна Йосафата прагнула служити українському народові. Вона відчувала біль українців, тому навчала, що потрібно підносити серця наших людей, аби вони знали, що Господь їх створив і вони є такими, як й інші народи. У Конституції Згромадження чітко написано, що коли ми приходимо в хату, то, перш за все, ми повинні її позамітати. Раніше наші сестри й справді ходили по хатах й допомагали людям прибирати, варити їсти. Тепер, ми не замітаємо хати, однак ставимося із гідною повагою до людей, намагаємося бути з ними поруч. Саме тому наші сестри поїхали до Канади до нашого народу, щоби допомогти їм і бути поруч. Потім сестри поїхали в теперішню Сербію, аби допомагати при семінарії, сиротинцях, а потім в Словаччину. Згодом була Бразилія, Іспанія, Італія…В Іспанії нам поки не вдається заснувати спільноту. Та все ж ми туди їздимо й катехизуємо, готуємо табори, допомагаємо єпископу. Ми прагнемо допомогти нашим людям на чужині.
– Із власного спостереження можу засвідчити, що служебниці є всюди: біля Блажнніших, єпископів…У чому ваша особливість?
– Так нас навчила блаженна Йосафата, що ми повинні бути сучасними, але й повинні зважати на Бога і бути з народом. Те, що ми є всюди означає, що ми прагнемо підтримати наш народ, який формується біля Церкви. Наші сестри є також в Нунціатурі України в Києві, Казахстану, Бельгії, Великої Британії в Лондоні. Тож ми маємо нагоду інформувати Нунція про справи в нашій Церкві.
– Чи є сестри в гарячих точках?
– На Донбасі були наші сестри й наші чернечі доми. Серед них, с. Катерина, яка допомагала владиці Степану. Через військові дії наші сестри змушені були покинути цю територію. Загалом же, коли владики йдуть сповнювати своє служіння на нову територію, то вони мають свою роботу, а ми є тими руками, які допомагають їм в цьому.
– Яка спостерігається тенденція покликань до Згромадження?
– Ще десять років тому до нас приходили старші особи. Тепер, в останні роки, приходять навіть після школи й унівеситету.
– З чого складається день сестри-служебниці?
– Найпереше із Утрені, Літургії, розважання над Святим Письмом. Відтак в кожної монахині є своя праця. В обід ми молимося або «Ангел Господній», або Шостий час. Закінчується наш день Вечірньою. Часом у відповідний літургійний період ми молимося Молебні, Повечір’я, Акафісти. А перед сном, кожна із нас складає Іспит совісті перед Богом. Кожен наш монастир має й інші молитовні практики. Наприклад, в Бразилії наші сестри кожного дня в жовтні моляться Молитву на вервиці з людьми. Вони ще мають розважання на кожну десятку вервиці. Така молитва триває годину. Під час Великого посту сестри провадять там Хресну дорога щодня або раз на тиждень. У Польщі в Домі опіки для стареньких людей щодня сестри з ними моляться о п’ятій вечора. Молитви нам, монахиням, допомагають справлятися із нашим покликанням, а Святі Тайни для нас є, немовби вітаміни… Ми щодня стараємося ставати кращими на славу Божу, а не на свою.
– Гадаю, за 150 років існування Згромадження було і є багато його подвижниць. Чи могли би ви їх пригадати?
– Розкажу один приклад. Не буду вживати імена. Я це досвідчила в особистому житті. Була в нас черниця, яка багато зробила не тільки для своєї провінції, але й для всього Згромадження. Коли вона померла, я сподівалася, що на її похороні приїде не знати хто, бо її знали у всьому світі. Та похорон був надто скромним…А через десять днів померла ще одна наша сестричка, котра була кухаром в семінарії все своє життя. На її похорон прийшов митрополит, три владики, багато духовенства. Величний був похорон. А це тому, що вони її пам’ятали, як маму в своїй альма-матері. Завжди шанобливо ставляться до тієї праці, яка видна людському окові ззовні. Цим я хочу сказати, що в нас є багато є жертовних монахинь. Великий похорон ще нічого не говорить. Чомусь мені таке порівняння спадає на думку, коли мене про це запитують…
Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ