Чи є у світі бодай ще одна нація, настільки глуха до уроків історії, як ми? Здатні одержати перемогу – навіть страшною кривавою ціною – ми не готові її утримати та розумно скористатися її плодами. Так сталося після 1918 року, коли Четвертим універсалом Української Центральної Ради було проголошено державну незалежність, так відбулося після року 1991, коли Україна вкотре зробила свій вибір – бути суверенною державою, а майже чверть століття по тому змушена зброєю відстоювати право на власну державність.

Питання, чому українці не можуть захистити досягнення своєї боротьби за свободу не є новим. Свого часу з особливою гостротою воно постало перед українською політичною еміграцією, змушеною залишити батьківщину після її окупації більшовиками внаслідок поразки у визвольних змаганнях 1917–1921 рр. І, можливо, якби українці 1990-х рр. були краще обізнані з гірким досвідом і роздумами співвітчизників 1920–1930-х рр., ми б не мали сьогодні війни на сході держави та активніше захищали інтереси України перед Європою та світом. Але, як відомо, історія не має умовного способу, зате карає за незнання її уроків повторенням суворих випробувань.

Тоді, майже сто років тому, державні діячі Української народної республіки, що зростали та виховувалися у межах Російської імперії, виявилися не готовими одразу усвідомити Україну як незалежну державу та ту загрозу, яку становили для України російський націоналізм, російські міфи про російський месіанізм і навіть російський лібералізм, який, «визнаючи принціпіяльно право кожного народа на національно-державне самовизначення, не хоче послідовно визнати цієї засади що-до народу українського та зрікатися постійного його поневолення». Так писав у «Тризубі» – друкованому органі уряду УНР – Олександр Лотоцький, протиставляючи цей «московський» світогляд українському, який «визнає за українським народом довгий час поневолення, право на самостійне життя – культурне та політично-державне». Утім О. Лотоцький був переконаний, – як виявляється сьогодні, помилково, – що з часом ці два світогляди можна примирити, давши можливість один одному «жити окремо, поки не вивітриться психологія кріпацьких замахів з одного боку та болючого упередження з другого, а реальні обставини не приведуть до зовсім добросусідського порозуміння».

Але боротися із російськими міфами, які актуалізувалися у період революції та післяреволюційний період і знов ожили сьогодні, мовою переговорів майже нереально. Один із таких міфів, про який згадувалося у тому ж «Тризубі» у 1927 р. і який поширювався у середовищі російської еміграції, ніби створений у наші часи (звісно, з певними поправками): «…треба, щоб росіяне зайнялися питанням свойого промислового розвитку, а не втручалися у внутрішні стосунки України з сусідами. А то Донбас – “русскій”, – Новоросія – не Україна, Кубань – не Україна».

Були і такі, хто розумів, що «шлях до Київа йде лише через збройну боротьбу з Росією», бо надто різні світогляди двох народів, що «є наслідком реальних економічних потреб та інтересів московського й українського народів, і коли московський світогляд з часом і зможе змінитися, то лише хіба після того, як українці змусять силою визнати неможливими всякі спроби поневолити себе або поставити в політичну чи економічну залежність. Але се може статися лише після того, як українці змінять свій власний світогляд, перестануть дебатувати з москалями на теми про “порозуміння”, реагуючи на кожне кивання пальця московського політика».

Одним із перших, хто визнав реальну загрозу, яку для України становить російська держава як політичне утворення, що живиться колоніальною ідеологією, – не важливо – білогвардійська це Росія чи більшовицька, – був Симон Петлюра. У листі до французького публіциста Жана Пелісьє, він писав:

«Наш народ ненавидить большевиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і большевики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України і українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта!».

Позиція С. Петлюри зумовила той його крок, який значною частиною українства було сприйнято як зраду українських інтересів або, менш категорично, як фатальну помилку. Йдеться про Варшавський договір 1920 р., згідно з яким до Польщі відійшла частина західноукраїнських земель. Як відомо, досить швидко сподівання на добросусідські відносини з Польщею були розвіяні. За кілька тижнів до своєї смерті – 10 травня 1926 р. – С. Петлюра пише лист у Вінніпег до свого знайомого Юрія Гуменюка, де дав пояснення й оцінку договору: «Щоб спасти ситуацію – і мені, і моїм політичним однодумцям нічого не залишалось, як забезпечивши себе від Польщі, спробувати боротись проти Москви… на жаль і тут міжнародні обставини були проти нас: поляки зрадили. Зброї ми не могли в Европі дістати. Решта – зрозуміла».

Справді, позиція України на міжнародній арені була вразливою. І хоча той же С. Петлюра попереджав Європу про загрозу, яку становить більшовицька Росія не тільки для України, а й для усього західного світу, Європа, як писав у 1931 р. Олександр Олесь, мовчала, через що була покарана спочатку у 1939 р., а потім після 1945 р. розподілом на «табори». На жаль, непевність позиції України у світі була зумовлена також і недостатньо активною інформаційною діяльністю українців-емігрантів порівняно з тією, яку проводили росіяни. У статті, присвяченій пам’яті С. Петлюри, вчений та дипломат, голова дипломатичної місії УНР у Румунії Кость Мацієвич згадував про свою розмову із головою Директорії після зустрічі того з одним із європейських політиків:

«В європейських колах, – говорив С. Петлюра, – які і досі в українській проблемі користуються російськими інформаціями, вважають українську державність нереальною величиною. Ріжні політичні угруповання дуже легко відмовляються від постулату самостійности і це може служити лиш доказом, що український народ збройно не буде боротися за державну незалежність з росіянами».

Усвідомлення байдужості Європи до українських проблем стало однією з засад формування націоналістичної ідеології. У 1927 р. у місячнику «Національна думка», заснованому Групою української національної молоді в Празі, було опубліковано досить жорстку статтю Олеся Бабія, одного з ідеологів націоналістичного руху, автора гімну ОУН. Автор критикував українців за постійне лавірування між Сходом і Заходом, зокрема між Москвою і Польщею. «Над кожною нашою добою тяжить рука і дух або Москви, або Польщі. Цей сумний факт… здеґенерував і звихнув душу українського народу, – писав О. Бабій, стоячи на позиціях самостійного розвитку України, незалежного ані від західних сусідів, ані від східних. – Коли у нас дозріє ця думка, що ані з Польщею, ані з Москвою нам не по дорозі, то свідомість того вже створить ту моральну силу, яка дасть нації можливість сказати собі раз: “Від сьогодня Україна мусить сама взяти на себе весь тягар життєвої боротьби”… Коли призадуматись над історією України в останніх 500 роках, то ми все або “визволяли” Україну з під Польщі при помочі Москви, або “визволяли” Україну з під Росії при помочі Польщі».

Здавалося б, пройшло не одне десятиліття, і така відстань часу позбавляє актуальності матеріали, що публікувалися близько 90 років тому в українських еміграційних виданнях, перетворюючи їх лише на об’єкт зацікавлення істориків. Насправді, це не так: як бачимо, у багатьох статтях окреслюються ті проблеми, які дивним чином, ніби у спадок, перейшли сучасній Україні.

Найболючіша з них – і тоді і сьогодні – російсько-українські відносини, оцінка яких звучить у наші дні ніби пророцтво: «Логика розвитку національного руху на Україні, – писав Симон Петлюра у програмній статті, опублікованій у першому числі «Тризубу», – веде до повторення військових подій 1918–1920 рр. Ми хотіли би, щоби неминучість їх була засвоєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з істнуванням державної незалежности України і однаково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами… Ідеал державности української не може бути втиснутий в вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було. Всі ці форми “братнього” співжиття ми на протязі нашої історії добре на собі зазнали і відчули, переконавшися в деструктивно-деморалізуючому впливові їх на наш народ.

Своє бажання і свою волю – бути господарем власної землі – український народ тепер твердо виявив, але ще до краю цього не здійснив».

Інша не менш знайома нам проблема – неконсолідованість української політичної еліти, для якої головним мав би бути заповіт: «Держава вища від партії, нація вища над класи». На жаль, українські політичні діячі в еміграції були не менш нездатними до єднання в ім’я розбудови національної держави, ніж нинішні вітчизняні.

У той же час, попри розбіжність у поглядах, українська еміграція досить точно визначила й охарактеризувала ту систему відносин, в якій наша держава існує вже понад 90 років і де постійно актуалізуються одні й ті самі гострі питання: внутрішньополітичні, українсько-російські, українсько-європейські. І саме тому міркування українців, опубліковані на шпальтах еміграційних видань, заслуговують сьогодні на увагу, бо вкотре надають можливість проаналізувати досвід наших співвітчизників першої половини ХХ сторіччя та запобігти тим процесам, які свого часу призвели до втратою Україною самостійності на 70 років.

«Якби ви вчились…» – писав із гіркотою Тарас Шевченко без малого 175 років тому. Дійсно, якби ми вчились…

Катерина Романова,

головний науковий співробітник Центрального державного архіву зарубіжної україніки

 

Фотографії з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Джерело