…Ми з цим світом сперечаємося кожен про себе. Що ж дійсно відбувалось у момент мого арешту? Дорога падіння чи злету? Чи розуміли ці люди в масках і з автоматами, що творять своїми власними руками? Чи розумів я, на що все це перетвориться для мене? Куди приведуть свідомо обрані дороги? Ні… Це було складно до самого кінця зрозуміти і тоді, і зараз, через багато років. Але якби можна було щось у цьому житті змінити ‒ а насправді змінити можна було б багато чого ‒ навіть зараз я б не став нічого змінювати. Зовсім нічого. Все сталося так, як повинно було статися. Мій полон і багатьох інших моїх побратимів дав моїй країні в нашій особі зброю проти країни агресора. Проти Росії.

Кросівки, сині джинси, сіра спортивна кофта, сумка з фотоапаратом, портрет прадіда ‒ ось і вся моя екіпіровка. Похід на парад віддати честь тому, ким пишаюся, а після ‒ плани на зустріч із найпрекраснішою й коханою дівчиною, маленька фотосесія із закоханими посмішками й надіями на майбутнє. Світ сяяв сонцем і світлом. Серед зла завжди є шлях угору. Головне ‒ не втрачати себе серед відчаю. Прекрасне має наповнювати серце. Але хіба зло потерпить, що є щось живе серед вимерлої пустелі, серед скверни, на яку перетворювали загарбники рідну землю?

Наша інтуїція й почуття самозбереження завжди працюють швидше в надзвичайних ситуаціях. Небезпеку встигаєш помітити до фатального моменту. Так і я встиг побачити, як два ворожих солдати раптово виділилися з натовпу, маючи в очах лише одну мету, одну ціль ‒ мене. Вони рухалися впевнено, стрімко, швидко, усвідомлюючи свою силу, міць і безкарність. Вони виконували завдання, наказ, відданий із найвищих владних коридорів. Один ‒ широкоплечий, із татуюванням на плечі, в смугастій майці-матросці. Другий був високий, худорлявий і з короткою стрижкою. Мені дуже запам’ятався його автомат, який був закамуфльований під міський тип. У голові встигла промайнути думка ‒ бігти. Але куди? Скільки я зможу пробігти? Та й результатом такої втечі міг стати постріл. Вони зовсім поруч, відчув стиск міцних долонь на своїх плечах. І ось ‒ життя пролетіло за секунду перед очима. Але не так, коли з ним прощаєшся. Я знаю різницю… А так, коли тебе позбавляють свободи, свіжого повітря, Батьківщини і близьких тобі людей. Таке собі розуміння кінця.

Люди мають критичну особливість помилятися. Помилятися, не в повній мірі обдумуючи ситуацію, що може скластися до кінця. Щось роблять зопалу. Рефлекторно. В результаті вони помиляються і шкодують про це потім. Дуже складно оцінити наслідки своїх вчинків. Складно, але в той же час і абсолютно реально…

Вся моя діяльність, мої вчинки, мої переконання й погляди вели мене до цього моменту, моменту їхнього аналізу. Мій спротив, нехай і мінімальний в загальному масштабі, завжди міг призвести до того, що трапилося. Хіба не припускав я, що вихід на акції протесту проти російської окупації може привести до наступних подій? Хіба проведення ночей в охороні українських військових частин могло б залишитися байдужим для загарбників? Хіба альтернативна думка в Росії може залишатися безкарною? Результат я завжди знав. Але я не вірив, 23 роки проживши у вільній країні, що це може статися зі мною. Завжди думаєш, це може трапитися з ким завгодно, але не з тобою. Хто ж може повірити в те, що може бути реальністю можливість провести в полоні всю свою молодість? І, звісно, завжди сподіваєшся на закон. Коли ти законослухняний громадянин, за цим законом, який як би на твоєму боці й має тебе захищати. Але прийшли інші закони, закони Росії, за якими ти тепер ‒ ворог, екстреміст, терорист…

Усе, що відбулося зі мною, до моєї свідомості доходило повільно, обережно, немов відчайдушно наостанок оберігаючи. Але реальність була шокуюче стрімкою. Миттєвою. Нездоланною. Переміщення з вертикального положення в горизонтальне. Політ, що закінчується падінням. Тіло, наче мертве, звалилося на асфальт. Голову придавили. Права рука завертається за спину. Удар ногою біля ребра. З лівою рукою повторюють ту саму дію, що з правою. Удар ногою з протилежного боку. Голову піднімають, беруть за волосся і знову втискають в асфальт.

А після цього все навколо перетворюється на темряву, голова накривається капюшоном власної кофти. Удар. Удар. Ще удар. Метал… Зап’ястя обіймає рабство. Так втрачається свобода ‒ це непередаване відчуття. Первісне, неусвідомлене, страшне. Це відчуття ‒ невіра в реальність. Свобода залишає твоє тіло. В нього вже впиваються чужі руки. Твій світ покриває непроникний для світла мішок. Відтепер цей мішок покриватиме й усе твоє життя в полоні. Ще одну мить, усього лише якусь мить ‒ і ти знову злітаєш обманним польотом. Тебе зневоленого несуть у невідомість. Руки непропорційно до людської анатомії вивернуті. Наручники ріжуть шкіру. Ще секунда ‒ й ти падаєш на заднє жорстке сидіння автомобіля. Моментально на твою голову, спину й ноги сідають ті, хто тебе стриножив, як гірську лань. Ти відчуваєш, як заводиться мотор, машина починає рух. Вона везе тебе в невідомість, на етап завдовжки в життя…

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Джерело