Чи правда те, що за членство в масонській ложі (християнина) відлучають від Церкви?

Як би там хто не трактував історію виникнення масонства та основоположні принципи існування згаданої організації, незаперечним фактом є те, що у 1738 році Папа Римський Климент ХІІ офіційно відділив всіх учасників і прихильників цього руху від Католицької Церкви. Самозрозуміло, несумісність одночасного членства у Христовій Церкві, котра, вірна наказові і прикладові свого Господа і Голови, є відкритою у своїй проповіді світу (пор. Лк 8, 16-17, Ів. 18, 20 та інші), та в організації «Вільних каменярів», що є радше схильною до максимальної конспірації власної діяльності та повною різноманітного, подекуди спеціально навіюваного адептами, духу надзвичайної таємничості щодо своєї діяльності суспільною інституцією, зумовлювала фактичне самовідділення кожного, хто вступав до масонських лож від Христової Церкви. І урядові Католицької Церкви не залишалося нічого іншого, як тільки виразно ствердити факт такого відпадання від неї деяких її вірних.

Враховуючи специфіку історичного розвитку людства та з огляду на те, що різноманітних сект та єресей (і їм подібних диявольських, сатанинських і антихристових утворень) – у повній відповідності до пророцтва Христа щодо часу наближення кінця світу (Мт 24, 1-35, Мк. 13, 19-22 тощо) – стає в наш час дедалі і настільки більше, що їх число та характеристичні особливості стає вже просто неможливо перелічити. Сучасний кодекс канонічного права, утверджений і прийнятий Католицькою Церквою наприкінці минулого століття, на відміну від свого попередника від 1917 року, де слово «масон» цитувалося прямо і безпосередньо, не містить цього терміну, що, однак, не означає, що він оправдовує, толерує чи легітимізує дану дійсність. На підставі багатьох канонів, з яких наведу тільки один:

«Хто вступає в організацію, яка діє проти Церкви, повинен бути відповідно покараний» (кан. 1448 § 2 ККСЦ, – Кодекс Канонів Східних Церков, яким регламентується церковна дисципліна, зокрема, Української Греко-Католицької Церкви.

Подібні канонічні положення існують також і в Кодексі Канонічного Права Західної Католицької Церкви), приналежність до масонської ложі члена Католицької Церкви є дуже сумним явищем, яке справедливо вимагає примінення відповідної і, окремо зазначу, досить суворої карної санкції стосовно цієї особи.

Як має поводити себе жінка під час “критичних днів” в церкві? Я читала, що не можна приймати Причастя і прикладатися до ікон. Чи це правда?

Заборона жінці в часі так званих «критичних» днів приступати до прийняття Святого Причастя, прикладатися до ікон та й взагалі брати будь-яку активну участь в громадському житті як церковної спільноти, так і світського суспільства (аж до заборони доторкатися до домашніх речей спільного вжитку, посуду тощо), сягає своїми коріннями далеких старозавітніх часів. Вона, правдоподібно, була широко практикованою у тогочасному світі з метою, перш за все, суто санітарно-гігієнічною, а окрім того, таким чином подібним приписом, який у П’ятикнижжі Мойсея набрав сили суворої співвідносності зі сферою Божественного, ставши одним із основних положень так званої ритуальної чистоти (див., зокрема книгу Левіт), тогочасне суспільство, основуване на здобутках, переважно, важкої фізичної праці, прагнуло, у відповідності до природного біологічного ритму життєдіяльності жіночого організму, дати можливість майбутній чи дійсній жінці та матері, від якої у великій мірі залежав здоровий уклад і атмосфера родинного життя, впродовж кількох днів відпочити від виснажливої рутинної роботи з утримання дому та всієї домашньої «челяді».

Цей припис Тори, незважаючи на всю його зовнішню прив’язаність до сфери сакралізації побуту юдейської спільноти, стосується кожної жінки, без огляду на її стан чи віросповідування, тобто, наприклад, рабині-чужоземки не є виключені із загального числа осіб, котрі підпадають під дію цього принципу. А це ще раз переконливо засвідчує про те, що базовою підосновою цього припису є, все ж таки, підкреслення природно-біологічної слабкості і суспільної значимості жінки та необхідність відповідного пошанування цієї її особливості на рівні щоденного суспільного життя, що ніяким чином не заперечує чи відкидає того факту, що Бог, єдиний Творець і Законодавець людської природи, на певному етапі розвитку загальнолюдської спільноти, вважав за необхідне наголосити на обов’язковості пошанування жінки та гарантування її права на здоров’я та здорове материнство, яке забезпечує тривалість та якість існування цілого людського роду, через подібне прив’язання даного принципу до сфери культового богопочитання.

Питання, котре ставимо собі сьогодні, слід було би сформулювати наступним чином: чи зобов’язує нас сьогодні дотримання цього припису? Відповідь знаходимо в Святому Письмі Нового Заповіту, причому не стільки в зобов’язуючих постановах апостольського збору в Єрусалимі (Ді. 15), котрий наголошує віруючим у Христа на необхідності затримання заповіді щодо утримання від ідоложертвенного (з огляду на публічне згіршення, як далі це пояснить апостол Павло – 1 Кор. 8), розпусти (припис абсолютного характеру – 1 Кор. 6), душенини і крові (з огляду на фізичну огидність речі, оскільки повністю позбутися крові, щодо заборони вживання якої Старий Завіт містив окремий припис, є практично неможливо), скільки у повчальній євангельській оповіді про кровоточиву жінку, котра, по втраті всього свого маєтку для безуспішного лікування від якоїсь гінекологічної недуги, пов’язаної із постійною кровотечею, з вірою доторкнулася до Спасителя і оздоровилася (Мт. 9//Мр. 5//Лк. 8). Важливим для розуміння даної історії є наголошення на вірі цієї жінки, адже саме вона зробила так, що, попри натиск чисельної юрби, саме цей її доторк до Христа спричинив – як «зізнається» сам Господь – «вихід» із Нього оздоровчої сили для зцілення недужої.

Вважаю за необхідне пригадати, що, у відповідності до приписів щодо дотримання ритуальної чистоти при кровотечах гінекологічного характеру, даний доторк повинен був бути розцінений як намірене занечищення публічної релігійної особи, що мало б неминуче каратися смертю (саме тому Євангеліє говорить нам про страх, який пройняв жінку, коли Христос виявив Своє зацікавлення щодо особи, котра доторкнулася до Нього). Бачимо, однак, зовсім іншу реакцію та поведінку Ісуса, Котрий, зовсім не скасовуючи потреби присутності в людині остраху Божого, трепету перед Божеством і Всесилою Його Величі, підкреслює, однак, спасенний чин віри, без якої не можна осягти благодаті Господньої.

Пам’ятайте, Богу не може бути неприйнятним фізичне (тобто природне) людини, одиноке, що Йому огидне – це гріховний стан нашої душі. Тому з острахом і вірою не тратьте нагоди та сміливо приступайте до Святих Тайн Господніх якомога частіше, без огляду на Ваш фізичний стан.

Чи випливає із заповіді «Люби ближнього свого, як самого себе» те, що в першу чергу потрібно любити самого себе? Як Ви розцінюєте низьку самооцінку людини?

Ви цілком правильно зауважуєте, що друга частина так званих заповідей любові: «Люби Господа Бога твого всім своїм серцем, всією своєю душею, всіма своїми мислями і всіма силами твоїми, а ближнього свого, як самого себе» (перепрошую, за довільну цитату Мт. 22, 37-39), – на відміну від першої, яка є цілком абсолютного характеру, містить виразне порівняння: «Ближнього слід любити у тій мірі, у якій любиться (чи хочеться любити) самого себе». Це неминуче означає, що любов до ближнього є похідною, вторинною, по відношенню до почуття любові до самого себе.
Таке твердження ризикує небезпекою неправильного розуміння, коли забуваємо про те, що сказане у першій частині заповіді (ця «новозавітня» заповідь у цій своїй формі є буквальним повторенням сказаного у двох різних місцях-уривках старозавітніх писань (Втор. 6, 5; Лев. 19, 18), як це видно вже із самого ближнього контексту євангельської розповіді (Мт. 22, 36.40)): слід любити найперше Бога, і то – любов’ю абсолютною, безумовною, безоглядною, цілковитою. Таким чином, справжня – так, як її і розкриває нам Христос, –  любов до самого себе повинна основуватися на ось такій любові до Бога, адже люблячи себе самого, ми, отже, любимо, саме «Його образ» і «Його подобу» (Бут. 1, 26-28), котрі, подібно, як і у нашому ближньому, невід’ємно існують і в нас самих. Можемо сміливо повторити за апостолом Іваном, що, як вірним є те, що не можемо любити Бога, Якого не бачимо, якщо не любимо ближнього якого бачимо (1 Ів. 4, 20), так само вірним є і те, що не можемо по-справжньому побожно любити нашого ближнього, якого бачимо, якщо справжньою любов’ю не любимо самі себе.

Що ж є цією справжньою любов’ю до самого себе? Я називаю її побожним егоїзмом: слід бажати ближньому того, що бажаєш самому собі, а для себе самого твердо і непохитно прагнути Божого Царства. І цьому прагненню мають бути підкорені всі наші сердечні помисли, душевні сили, розумове пізнання та чин наших рук.

Таким чином, самозрозуміло, що низька самооцінка самого себе не є побожною дією, адже таким чином ми ризикуємо зневажити благість живучого в нас Божого Духа (Рим. 8, 9; 1 Кор. 3, 16; 6, 19 та інші). А щоби уникнути небезпеки виникнення гордості, мусимо постійно пригадувати собі саме цю правду, віддаючи належну славу, честь і поклін Всемилостивому і Всесильному Богові, Який удостоїв нас цієї Своєї великої благодаті.

Враховуючи духовну глибину Вашого запитання, хотів би піти трохи далі за його буквалістику та, бодай коротко, згадати про те, що, на мою думку і розуміння, душевне пережиття і духовне бачення, становить собою альтруїзм, який вже зі самої своєї природи не є питомий для цьогосвітньої людської природи. Формулювання такого альтруїзму, здатного проявитися і бути покладеним у практику тільки тоді, коли дійсно не ми, самі від себе, а Бог через нас буде це творити (пор., напр.: Мт. 10, 18-20), знаходимо у єдиній новозавітній імперативній заповіді Христа: «Любіть один одного так, як я полюбив вас» (Ів. 13, 34), бо «немає більшої любові над ту, яка кладе душу свою за інших» (Ів. 15, 12-13). Бажаю Вам Господнього миру!

Серед моїх знайомих дуже поширилось прослуховування важкої музики (року, металу та ін.). Чи є десь перелік музичних гуртів або груп, які є заборонені Церквою?

Враховуючи факт практичного відходу у небуття списку заборонених книг і часописів (так званого Індексу заборонених книг), такого списку по відношенню до тих чи інших музичних колективів не існує і, мабуть, вже не існуватиме ніколи в майбутньому. Тим самим неначе буквально вибивається основа з-під однієї із церковних заповідей, котра виразно проголошує заборону читання «злих книг і часописів», тому слід бути дуже обережним при оцінці та поясненні подібного «мовчання» Церкви, котра, на певному етапі історичного розвитку людського суспільства, коли, внаслідок бурхливого науково-технічного прогресу, тобто збільшенні суто технологічних можливостей та піднесення загальної освіченості людей, стало практично неможливо або недоцільно цензурувати весь обсяг, наприклад, книговидавництва, стала вважати за краще і більш необхідне не стільки забороняти читання тих чи інших помилкових чи шкідливих думок, бачень та ідей, скільки ознайомлювати віруючих (їхніх потенційних мимовільних – адже не можна собі навіть уявити того, щоби кожен віруючий тримав у голові увесь перелік забороненої до читання літератури, – читачів) із цією їхньою хибністю та шкідливістю, пропонуючи правильні і кращі теоретичні та практичні розв’язання тих чи інших як загально-світоглядних, так і суто релігійно-духовних проблем.

Таким чином, Церква не забороняє «букви», а таврує радше ідею, вона не стільки звертає увагу на неправильне, скільки закликає до просвічення світлом справжньої Істини. Це значить, що мусимо дуже свідомо і відповідально підходити до оцінки моральної вартості тих чи інших музичних стилів та відповідних виконавців (подібний принцип слід застосовувати у всіх жанрах мистецтва), адже дуже часто трапляється так, що ми неправильно ідеалізуємо цілком інструментальний, у його суті, засіб, шукаючи і «знаходячи»-таки «гріх» навіть там, де його навіть і близько немає, а проковтуємо отруту там, де її загортають у благовидну фантик-упаковку зовнішньої начебто «традиційної» і такої милої нам пристойності, тобто «прагнучи відцідити комара, ковтаємо верблюда», фарисейськи сповняючи те, від чого нас так застерігає Христос на сторінках Євангелія (пор. Мт. 23,24).

Питання ставились на сайті Української Греко-Католицької Церкви

Газета “Український простір” №16 (46) від 1-14 жовтня 2010 р.