Щоранку готуючись на роботу слухач російськомовного радіо чи телеканалу слухає погоду, наприклад: „Сегодня пасмурно”, – чує він і навіть не підозрює, що російська тут лише вимова, а слова українські: „сего дня (а не етого дня) пасмо в небі (а не прядь)”.

Тим часом у „колыбели” спокійно сопе його „потомок”. Слово „колыбель” (колиска) теж вважається російським, але чи розтлумачать росіяни його походження? Тим часом первинно це КОЛИБА – чи не найперше і найпростіше житло древніх русів-українців. Намет, який будувався у формі кола за допомогою восьми довгих жердин зв’язаних уверху і покритий шкірами тварин. Пізніше і до сьогодні в Прикарпатті колиба – це солідна споруда з дерева, що будується у формі восьмикутника з пірамідальним верхом. Класично, як і в давнину, – без вікон та з отвором уверху для виходу диму. Інше означене слово „потомок” – це той, хто появився на світ „по тому”, після своїх батьків і дідів. Російською він мав би бути „затемок”.

Українські основи просто випирають в російській мові. Ім’я Володимир прочитано з древніх літописів, де зазвичай наші літописці користувалися так званим економним письмом і пропускали очевидні літери – Владімір. Тим не менше чомусь у зменшувальному варіанті в них не Влад, а наш Володя (володар).

Незважаючи на те, що слово „соти” (стільники, щільники), нібито російське, українці наполегливо використовують його в своєму мовленні. Бо щоб там не казали деякі мовознавці, а походить воно від українського „сотати” (тягнути). Бджоли роблять соти шляхом витягування, сотання воску.
І таких прикладів, які доводять, що саме російська мова є наріччям української, а не навпаки, хоч гатку гати.

Цікаво, що за царату тогочасна наука визнавала, звідки насправді основи російської освіти, а отже і мови. Наприклад, історик В. Ключевський писав, що „русский народ вступает на русскую равнину из одного его угла, со склонов Карпат”. “Элементарный курс для средних учебных заведений и городских училищ. Учебник русской исторіи. Двадцять восьмое изданіе. Петроград. Типография Тренке и Фюсно. 1915 г.» наголошував на такому: „Книжное образование сделало некоторые успехи, особенно со времени пріезда въ Москву западно-русскихъ ученыхъ после присоединенія Малороссіи… Вызванные въ Москву ученые монахи изъ Кіева обучали въ училище, писали проповеди и поученія, переводили на русскій языкъ разныя сочиненія. Изъ Малороссіи же распространялись по Россіи и печатныя книги духовнаго и светскаго содержанія”.

Дещо пізніше відомий російський вчений Ніколай Трубецкой додавав: „та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры”. Але особливо вартий уваги ось такий його висновок: „Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации”.

Чи не тому нас так нагло навертають до російської мови, щоб не допустити європеїзації України (і Росії в т. ч.)?

Стверджується також, що російський язик „вєлік, могуч” і „общєдоступний”, а українська мова ні. Можливо воно так і виглядає з першого погляду, зважаючи на те, скільки осіб в світі користується російським язиком сьогодні. Але невідомо, скільки б ним користувалися, якби не заборонялася і вільно розвивалася українська мова.

Ми ж продемонструємо на конкретних фактах, яка з цих мов насправді велика, могутня, а головне правдива та мудра.

У нас тиждень починається понеділком і закінчується неділею. Творці російської мови забажали по-іншому розпочинати свій тиждень – воскресєнієм. Але як тоді сюди тулиться “понєдєльнік” від нашого “по неділі” (після неділі)? Ми маємо власні назви місяців, росіяни – запозичені.

У нас брак – фальш, у Росії – шлюб. З історії відомо, що в Росії до подружньої спілки чоловіка та жінки здебільшого так і ставилися, як до фальшивої, а не як в Україні – шанобливо-любовної. Наша жінка жила в світлиці (бо вона чисто вибілена та світла) і була там господинею, в Росії – вона жила в тєрємє (тюрмі) і, звісно, вже не могла почуватися в ньому господинею. Українське подружжя виховує дитя, тобто ховає його від дурних впливів і зла, російське – воспітує, тобто лише вигодовує.

Українська  мова, українська нація, мабуть, єдина, що має таке поняття як РОДИНА. Тобто, не просто сім’я – батько, мати і діти (в росіян – сємья, в англійців – фемелі, в німців – фаміліє), а в значно ширшому розумінні: родичі по батькові, по матері, племінники, внуки. Це теж, між іншим, засвідчує глибоку древність української мови, бо в давнину наша територія залюднювалася саме за допомогою родичання, створюючи один рід-нарід.

Росіяни заявляють, що українського народу (як і мови) ніколи не було і бути не може. Але чомусь ми маємо (а не носимо) власне прізвище, тобто предками звані (або призвані з вище), а росіяни натомість носять фамілію, запозичивши це слово в німців. Доречно тепер запитати: якщо українського народу і мови ніколи не було, звідки тоді в росіян взялися Ковальови, Кожухови, Путіни, Пузакови, Алейнікови, Суворови, Пугачови, Швєцови, Затуліни, адже слова коваль, кожух, пута, пузо, олія, суворий, пугач, швець, затула зовсім не з російського словника?

В українському селі Терпіння (Запорізька область) з-під землі б’ють цілющі джерела. Вчитаймося в головну табличку: „Цєлєбниє істочнікі” і порівняймо з нашим (якого там, на жаль, немає): „Цілющі джерела”. Яку інформацію несе людині „цєлєбний”? „Це лєбе” виявляється нічого немає до російської мови. Це мішанина українського і німецького, в якій „лебен” означає життя. Тим часом „цілюща” – це те, що зцілює нас, оздоровлює.

Інший приклад: хворий українець іде до лікаря в заклад де лікують – лікарню. Логічний семантичний ряд, що дає відповідь, в кого і де хворий може отримати медичну допомогу. Тим часом, больной росіянин іде до врача (?) в больніцу – заклад, де не лікують, а боліють.

Українці, прощаючись, кажуть „бувай!”, тобто, щоб ти був живий і здоровий. Росіянин каже „пока!” Хотілося б знати, який зміст, яке побажання висловлюється цим словом? Яку енергетику отримує той, кому воно адресоване?

В ХІХ ст. видатний український мовознавець Олександр Потебня в «Естетиці словесної творчості», писав, що денаціоналізація „зводиться на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на послаблення енергії думки, на мерзоту спустошення на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на дезорганізацію суспільства, спідлення”. Чи не зустрічаємося ми нині раз-ураз з фактами ненависного та підлого ставлення до рідної мови і до своєї батьківщині людей, які народилися та виросли на українській землі, але знехаяли материнську мову?

Ще на початку ХІХ ст. російська „Элементарная география для гимназий” (Петербург, 1902 р.) визнавала, що мова українців „м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”. Тобто, культурніша українська мова формувала відповідно і людину – дбайливішу, охайнішу та відповідальнішу.

Арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVІ ст. зазначав, що „українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші”. В 1685 р. в Едінбурзі вийшла книжка Alexander’a Tyler’a під. Заг. Memorires of the Life and Actions of John III present King of Poland, в якій багато приділено уваги „нації козаків” і серед іншого можна було прочитати таке: „Мова українців відзначається особливою делікатністю і багатством на здрібнілі (демінутивні) звороти, як також манерами чепурної і елеґантної річи”.

Тарас Шевченко справедливо називав українську мову „Господа слово”, бо ця мова творилася за законами творення світу – природно і гармонійно. Це ретельно осмислена, справедлива і правдива мова. В кожний архетип українського слова вкладено відповідний астральний і світоглядний задум, відповідну життєву та моральну силу. В ньому віковічна мудрість нашого роду, „в нім праісторії пульсує джерело” (поет Володимир Гаранін). Українська мова не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. Ось як про неї сказав в одному інтерв’ю інший український поет, єврей за національністю Мойсей Фішбейн: „Українська мова – божиста, богодана, богообрана”.

Чи зрозуміють це колись українські державці?

Сергій ПІДДУБНИЙ,
дослідник української історії та мови
Газета “Український простір”  №17 (47) від  15-31 жовтня 2010 р.