– ГЕНДЕР І ГЕНДЕЛЬ –

За безліччю політичних, економічних, екологічних, культурно-історичних проблем сучасного світу, здається, вже цілком схибленого на культі споживання та вседозволеності, якось на задній план відійшла проблема демографічних дисбалансів та основна її причина — так званий гендерний конфлікт.

З одного боку, начебто часто ми переймаємося депопуляцією українського населення, великою кількістю мігрантів, серед яких і наші колишні співвітчизники, які масово виїздять на роботу та ПМЖ у розвинуті країни, і різношерсті іншокультурні іноземці від китайців до негрів, які поступово займають спальні райони наших міст. З другого ж боку, констатуючи наслідки, ми найчастіше не даємо собі звіту про причини такого високого рівня міграцій. А як не дивно, причина ця щільно пов’язана з різким збільшенням кількості розлучень у країнах, де більш-менш глибокі ко-рені пустила ідеологія фемінізму.

Читач непідготовлений знизає плечима: мовляв, який стосунок фемінізм може мати до збільшення кількості розлучень? Виявляється – безпосередній. У своїй основі фемінізм – це по суті така ж ідеологія протиставлення людей, як і гітлеризм та сталінізм, тільки не за расовою чи класовою, а за статевою ознакою. При цьому не дарма феміністичний рух виростав і кріп у щільних соціалістичних обіймах, а першим автором, який змалював утопію (чи може антиутопію?) матріархату, був соратник К. Маркса Ф. Енгельс (а ще раніше утопічні соціалісти Сен-Сімон і Оуен заклали у свої доктрини вирішення так званого жіночого питання). Авжеж, фемінізм як ідеологія не є однорідним, і в ньому крайні, відверто чоловікоборні течії займають лише частину спектра, але ж так само і комуністична, і націонал-соціалістична утопії сповідувалися не тільки затятими садистами-кровопивцями, а й мирними міщанами (бюргерами), робітниками й селянами.

На хвилі сексуальної революції 60-х років на Заході постмодерніст М. Фуко висловив думку, що поняття біологічної статі треба замінити на поняття соціальної статі, і що чоловіками у соціальному сенсі цілком можуть бути біологічні жінки. Тогочасні феміністки, які проповідували жіночий гомосексуалізм (лесбіянство), свободу вживання наркотиків і панк, одразу ж вхопилися за цю ідею. Увесь комплекс культурної спадщини минулого, завдяки якій людство досягло цивілізаційних успіхів, було затавровано як «патріархатність», причому феміністки наголошують тільки на недоліках цієї системи, у яких, на їхню думку, авжеж, винні саме чоловіки (як це знайомо і в повсякденному житті!). Натомість як альтернативу ними було виставлено гасло перебрання важелів впливу в суспільному житті жінками, мов-ляв, і війни тоді припиняться, і екологія покращиться… Заслуговує на увагу, що багато хто з чоловіків сприйняв ці баєчки за чисту монету, адже у кожного з них була мати, образ якої дуже довго (якщо не ціле життя) виступає мірилом ставлення до жінок у цілому. Так довго, як тільки вдається уникати зіткнень із справжнісіньким жіночим шахрайством, пов’язаним із маніпулюванням дитиною чи власністю.

Питань власності тут торкатися не будемо, зупинимося трохи на дітях. Одним із перших завоювань фемінізму в 70-ті роки стало надання жінкам переваг у справі опіки над дітьми в разі розлучень, потім – дозвіл абортів, одержання численних пільг за статевою ознакою.

80-ті роки ознаменувалися вимогами безкоштовних контрацептивів, квотування для жінок місць у владних структурах, абортів за вимогою, визнання сексуальних меншин, свободи від «сексуального пригнічення» і чоловічої агресії. Стать, сім’ю та гетеросексуальність оголошено знаряддями пригнічення жінок.

Цікаво, що «завоювання» давалися феміністкам легко й швидко, що поза сумнівом слід пов’язувати також з підтримкою ліберальних товстосумів, зацікавлених у придушенні в «плебсі» активного, творчого, чоловічого начала. Це прискорювало наступні етапи фемінізації. Цілеспрямоване спотворення ролі та образу чоловіка, твердження, що усі чоловіки – ґвалтівники, кампанії про домашнє насильство, укріплення феміністського лоббі в мас-медіа, цензура політкоректності, преференції в законах за статевою ознакою зрештою робили з чоловіків таких собі істот другого сорту. Радикалками кинуто гасло про відмову від статевих контактів із чоловіками «для досягнення свободи». Лозунг «фемінізм – теорія, лесбійство – практика» покликаний заперечити сім’ю та гетеросексуальність жінок як щось ненависне для фемінізму. Висунуто постулат про секс із чоловіком як джерело небезпеки. Знаменитим став американський закон 1997 р. про сексуальні домагання, де під “види ґвалтувань” підведено навіть подружній секс.

В усьому цьому також помітний слід тоталітарних ідеологій. Адже будь-яка подібна доктрина суперечливо переконує свою цільову групу, свій «обраний народ» у тому, що вони водночас і кращі за інших, і зазнають гноблення (висновок Б. Блека). Отже, протягом цілої своєї історії фемінізм мав єдину мету – захоплення влади, його методи – постійне розпалювання війни між чоловіком і жінкою, знищення не «патріархату», а основ національної ідентифікації та державності (не дарма «патріа» з латини – батьківщина, а матримоніальні домогосподарства є замкненими і відірваними від громадського життя), прихованого чи відвертого презирства до вічних людських цінностей та інститутів, таких як сім’я й близькі міжлюдські взаємини. Не дивно, що найбільшими ворогами для феміністок у цілому світі виступають традиційні церкви (католицька й православні), традиціоналістські громадські організації та консервативні партії. Адже “матріа” з латини також не даремно означає пасивне речовинне, тобто бездуховне начало.

Чи не перебільшуємо тут феміністичних загроз і чи не стосуються вони тільки «загниваючого Заходу», до якого нам тепер майже й діла немає? Та ні, сказане цілком стосується і нашого повсякденного життя, причому віддавна, адже в нас фемінізм знайшов законодавчу підтримку набагато раніше, ніж «там у них». І як знати, чи не тому СРСР наказав довго жити, що в нас творче чоловіче начало притлумлювалося набагато довше й послідовніше, ніж це має місце на Заході?

Взяти хоча б сімейне законодавство. Радянські кодекси 1927 і 1969 років цілком у дусі змальованих Енгельсом «законів матріархату» визнавали дитину безумовною власністю матері. Нагадаю, Енгельс вважав, що за матріархату (хоча насправді ще не відомо, чи йдеться про загальний етап розвитку людства, як думав Енгельс, чи тільки про побут окремих, найбільш відсталих диких племен Океанії та Полінезії) не було шлюбу і мав місце так званий проміскуїтет, коли діти не знали, хто в них батько, а чоловіки не знали, чийого сина чи доньку виховує жінка. Тобто мало місце «безбатьківство». Показово, що у радянській судовій практиці, яка лишається впливовою досі, діти після розлучення залишалися з батьком, тільки коли матері самі від них відмовлялися. Тобто не закон, який міг би встановити моральні чи матеріальні критерії для залишення дитини з одним із под- ружжя, а тільки позиція матері в цьому пункті була законом, так ніби наші судді виховувалися «за матріархату».

У більшості випадків, коли дитина після розлучення залишається у матері, мати чи її родичі чинять перешкоди спілкуванню дитини з батьком. У цьому випадку порушуються права відразу двох людей – дитини і її батька. Дитина позбавляється права бачитися і спілкуватися зі своїм батьком, батько позбавляється можливості спілкуватися зі своєю дитиною і займатися її вихованням. Більше того, після розлучення жінка може без відома і згоди батька змінити дитині ім’я, прізвище та по батькові, місце проживання. Наслідком такого стану справ є те, що дитина лишається поза досяжністю батьківського виховання і батько не може передати дитині досвід, звичаї й традиції свого роду. Фемінізм нищить саме поняття “рід”. Адже матримоніальні господарства нечисленні, замкнуті, суспільно пасивні, родові зв’язки тягнуться переважно в одному поколінні.

За кращих часів у разі розлучення, що було крайньої рідкістю, суд при визначенні права опіки над дитиною враховував наявність “винної сторони”. Як правило, мова йшла про перелюб. У такому випадку дитину відбирали у сторони, з чиєї вини шлюб було зруйновано, і передавали стороні постраждалій, добросовісній. У нас же, ніби за матріархату, чоловік винен за визначенням. У наше законодавство не введено інституту спільної опіки, тому той із батьків, який залишився після розлучення без дитини (а як правило це і є чоловік), має втрачати ще і в аліментах. Хоча родину зруйнував швидше за все не він, а його дружина! Принаймні, зараз три чверті заяв про розлучення подаються за ініціативою жінок, а не чоловіків, і не підлягає сумніву, що аліменти від чоловіка на цьому шляху є основним стимулом для жінок.

Традиція поділяла права і обов’язки чоловіків і жінок стосовно майбутнього потомства. Зараз же усі репродуктивні права чомусь належать тільки жінкам. Тепер лише жінка має право вирішувати, мати їй потомство, чи ні. Думка і право чоловіка значення не мають. Від волі самої жінки залежить, буде робити вона аборт майбутньої дитини, чи ні, буде народжувати, чи ні, захоче віддати дитину до притулку – теж може не запитати у чоловіка. Повідомить йому про народження дитини, чи ні, його це дитина, чи ні тощо. Отже, чоловічих репродуктивних прав сьогодні по суті вже немає. Дітей жінка може нав’язати, вбити, відняти, приховати, мучити, нарешті. Сімейний кодекс не регламентує репродуктивні права. Тоді навіщо його написано? Ось у цьому й полягає велика робота фемінізму — забезпечити приховану підміну ролей. Чоловікові лишається тільки сподіватися на її милість, як раб чи кріпосний міг сподіватися колись на милість пана.

У сучасному українському Сімейному кодексі 2001 р., як і за радянських часів, відсутня давня умова набуття належного статусу дітьми тільки якщо їх народжено у шлюбі. Тобто позашлюбні діти користуються тими самими правами. Тим самим відбувається нівелювання цінності шлюбу як соціального інституту. Адже якщо пра- ва дітей від укладення шлюбу не змінюються, втрачається сенс його укладення! І бачимо, що таки справді все більше молодих людей не поспішають під вінець, а живуть так званим «цивільним шлюбом», насправді ж просто співмешкають.

Випускання жіночої поведінки з рук чоловіка несе дисфункцію з усіх питань продовження роду. На всьому протязі Старого і Нового Завітів жінки прагнуть мати дітей, моляться про те, щоб не бути неплідними. А що зараз? Зараз у нашій переважно нібито право-славній країні немає для дитини більш небезпечного місця, ніж материнська утроба: з трьох зачатих дітей двоє будуть вбиті. Щорічно вбиваються до мільйона ненароджених, що можна порівняти з великомасштабною війною. А потім дивуємося, чому в нас є місце для великої кількості китайців? Ось ці наслідки і є прямим породженням феміністської концепції матріархату. Ідеологія матріархату виражена в крилатому гаслі феміністки Фалуді: “Жіноче тіло — жіноче діло!”. Тут дитина розглядається як частина жіночого тіла. Насправді ж ненароджена дитина не є частиною тіла жінки: це вже самостійна істота, пов’язана з організмом жінки лише під час вагітності, і має батька.

Може здатися дивним, але сімейний кодекс не прописує права дитини і батька, адже згідно з ідеями фемінізму статевих особливостей як таких немає, є тільки ролі, які можна скасувати або підмінити. Феміністична культура розглядає аборт як цілком легальну і пересічну справу. На ділі мова йде про вбивство, причому вбивство безправної істоти, яка перебуває у стані безпорадності.

Звідки така розбіжність з християнськими і загальноцивілізаційними принципами? Причина — в ідеології матріархату, який розглядає дитину як невід’ємну влас-ність матері! Інтереси дитини вже не переважують інтересів матері. За давнини інтереси дитини охоронялися вищою владою — батьком. Робота батька — адаптувати дитину до майбутнього життя в суспільстві, для матері дитина — еле- мент її особистого життя. Це прин-ципово різні підходи до питання продовження роду. У цьому пункті полягає розгадка прагнення матримоніальних родин до замкненості, поділу, до створення дрібних матріархальних господарств. Чоловіки у таких умовах уживаються тільки тоді, коли вони подібні до овочів— не прагнуть бути чоловіками.

Хіба не знайома вам картина, шановні читачі? Давайте разом робити висновки. Доки ще не пізно.

За матеріалами “Мужского альманаха”
Газета “Український простір” №10 (40) від 15-30 червня 2010 р.