Починаючи принаймні з 1994 року й далі по зростаючій, відомості щодо етнічного складу населення України, а особливо його мовної структури, із важливої, але суто наукової проблеми волею не надто розбірливих у засобах політиканів перетворюються на засіб спрямованої на розкол суспільства політичної боротьби. Особливої популярності ці проблеми набувають в умовах виборчих компаній і використовуються як передвиборчі технології.

Радянська міфологема про зростання «багатонаціональності» населення України була доповнена останнім часом міфом про 130 етносів.

На жаль, міфологізація етнічних процесів набуває розповсюдження не лише в публіцистиці, але й у претендуючій на науковість літературі. Оприлюднення лише числа (130 етносів) як аргументу в підтвердження «поліетнічності» населення України, без урахування чисельності кожного з них, а також походження, терміну перебування та особливостей територіального розміщення є фактично продовженням ілюзій радянської пропаганди і немає нічого спільного з реальними етнічними процесами.

Безпосередньо виникнення міфу про 130 етносів пов’язане з опублікуванням результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 року, де був поданий перелік із 132 етнонімів. До цього, в матеріалах перепису 1989 року, опублікованих ЦСУ СРСР у 1991 році, були представлені 17 найбільших за чисельністю етносів України (чисельністю понад 30 тис. осіб кожен). У більш докладних матеріалах радянського перепису, опублікованих того ж 1991 року новоствореним Міністерством статистики України, налічувався 51 етнос (чисельністю кожного понад 1000 осіб). Відсутність повного переліку етносів України за переписом 1989 року призвела до появи хибної думки, навіть у середовищі професійних науковців, про те, що за часів незалежності в Україні з’явилися представники дуже багатьох етносів, яких не було у попередніх всесоюзних переписах.

Насправді ж, як свідчать матеріали архіву Держкомстату України за переписом населення 1989 року, в Україні тоді проживали представники 128 етносів. Проведення того перепису забезпечувало ЦСУ СРСР за єдиними стандартами. ЦСУ УРСР був не самостійним органом, а технічним підрозділом ЦСУ СРСР. При проведенні перепису 1989 року найменування етносів стояли не в алфавітному порядку, а за їхньою «ієрархією» у складі СРСР, поділяючись на сім груп за адміністративно-територіальним принципом (рівні самоврядування – республіки, автономні республіки, автономні області, національні округи тощо).

Під час проведення перепису 2001 року в Україні зберігався перелік етносів 1989 року, але замість поділу на групи вони розміщувалися в алфавітному порядку після українців. До 128 етнонімів було додано ще чотири: шведи, турки-месхетинці, канадці та чилійці – усього 132 етноси. Тобто, Всеукраїнський перепис населення 2001 року проводився на основі методології Всесоюзного перепису 1989 року у визначенні етнічного складу населення України і фактично був його калькою. Але на відміну від перепису 1989 року, публікація матеріалів перепису 2001 року стосовно етнічного складу населення була більш повною. Отже, до складу населення України окрім етнічних українців справді входять також представники понад 130 етнічних груп та націй. Але не всі з них можна віднести до етнічних меншин.

Одне з найвідоміших визначень поняття «етнічна меншина» подав свого часу Ф. Капоторті. Це «група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни)».

Отже, найважливішими критеріями визначення статусу етнічної меншини можуть бути, насамперед, чисельність, що впливає на можливість етнічного самовідтворення та час перебування на території України, тобто рівень укоріненості. Представники окремих етносів, недавні мігранти та біженці до етнічних меншин не належать. Позитивний вплив на збереження власної ідентичності для меншин має компактний тип розселення, що сприяє збереженню оптимальної вікової структури і, відповідно, домінуванню моноетнічних (ендогамних) шлюбів. Навпаки, дисперсний тип розселення призводить до розповсюдження міжетнічних (екзогамних) шлюбів, і як наслідок цього обмежує перспективи відтворення у власному етнічному середовищі, тобто сприяє мовній та етнічній асиміляції.

Загальна чисельність населення України зменшилася з 51 452 034 осіб у 1989 році до 48 240 902 осіб у 2001 році, тобто на 6,24 % (3 211 132 особи). За цей же час, спостерігався незначний приріст чисельності українців – на 0,33 % (122 640 осіб), з 37 419 053 осіб до 37 541 693 осіб. Скорочення загальної чисельності населення України за 1989-2001 рр. відбулося винятково за рахунок етнічних меншин. Сукупна їхня чисельність скоротилася з 14 032 804 осіб до 10 510 570 осіб, тобто на 25,10 % (3 522 234 особи).

Протилежні напрями змін чисельності українців та етнічних меншин призвели до змін етнічного складу населення України. Частка українців збільшилася з 72,73% у 1989 році до 77,82% у 2001 році, тобто на 5,09%. За цей же час частка етнічних меншин зменшилася з 27,27% до 22,18%. Ще в 2001 році 0,39% становила частка тих, хто не вказав своє етнічне походження. Зростання чисельності українців протягом 1989–2001 рр. стало результатом не природного приросту, а наслідком змін етнічної самоідентифікації частини представників етнічних меншин. За розрахунками С. Піскунова, депопуляція серед українців у селах розпочалася ще з 1977 року, а в містах – з 1993 року.

За походженням із 131 етносів України 44 походять із-поза меж колишнього СРСР (19 – із Європи, усе це державні нації; 17 – із Азії; 4 – з Америки (Північної та Південної) і ще 4 – з Африки. Інші 87 етносів походили з території колишнього СРСР, причому для 68 з них історичною Батьківщиною була Російська Федерація. Окрім росіян це 8 етносів Поволжя та Уралу, 23 етноси Північного Кавказу, 35 етносів півночі Європейської Росії, Сибіру та Далекого Сходу, у тому числі 22 етноси-релікти (абсолютна більшість представників цих етносів асимільовані за мовою не лише в Україні, але й на власних етнічних землях). 20 мов малочисельних етносів занесені до Червоної книги мов Російської Федерації і віднесені до категорії тих, що зникають. З точки зору етнологічної науки, насамперед російської, дослідження етносів-реліктів має важливе значення. Але яке відношення мають поодинокі їхні представники до етнічного складу населення України?
На теренах сучасної України, крім українців, відбувся етногенез кримських татар, караїмів, кримчаків та частково гагаузів, і вони не мають державних утворень поза межами України. Чисельність караїмів та кримчаків була досить незначною і складала у 2001 році, відповідно, 1196 та 406 осіб. Досить загрозливим для караїмів та кримчаків є високий ступінь їхньої мовної асиміляції в умовах дисперсного типу розселення.

Взагалі ж із 131 етносу 49 мали власну державність поза межами України, а 44 – автономію.

За чисельністю представники 131 етносу поділяються на дві нерівні групи. Тільки 17 з них належать до етнічних меншин, чисельність кожної з них суттєво відрізнялася, але перевищувала у 2001 році 30 тис. осіб. Це росіяни, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи. Але лише для кримських татар і частково для гагаузів територія України є історичною Батьківщиною. Більшість гагаузів мешкають у Молдові. Шість меншин походять з країн, які межують з Україною: росіяни, білоруси, молдовани, угорці, румуни та поляки. Чотири з них мали ще в ХХ ст. статус домінантної меншини: угорці – на Закарпатті, румуни – на Буковині та Придунав’ї, поляки – в Галичині та Волині, росіяни – на всій території УРСР до 1991 року.

За часом перебування на території України етнічні меншини суттєво різняться. Беззаперечно до традиційних (історичних) меншин належать молдовани, румуни, болгари, угорці, поляки, євреї, греки, цигани, гагаузи. Росіяни, білоруси та вірмени, за формальними ознаками належать до традиційних меншин, але фактично складаються переважно з мігрантів другої половини ХХ ст. та їхніх нащадків у першому поколінні, тобто, є новітніми етнічними меншинами. За переписом населення 2001 року лише 59,55% росіян та 25,77% білорусів народилися в Україні. Переважно з мігрантів та їх нащадків складаються ще три етноси – азербайджанці, грузини і татари.

Отже, лише 17 етносів можна включити до традиційних і новітніх меншин України, що за чисельністю мають сприятливі умови для самовідтворення у власному етнічному середовищі. Всі інші 114 етносів, за незначним винятком (караїми, кримчаки, чехи, словаки, албанці, естонці та шведи), належать до новітніх етносів, які з’явилися в Україні не так давно – лише у ХХ ст., насамперед у другій його половині. Нечисленні, якщо не поодинокі представники цих 114 етносів не можуть розглядатися як етнічні меншини України. Частка усіх цих етносів серед загальної чисельності населення України в 2001 році складала лише 0,37%. Отже, міф про 130 етносів не відповідає реаліям етнічних процесів в Україні. Зарахування до складу етнічних меншин декількох десятків найменувань поодиноких представників етносів-реліктів чи іноземців, які волею долі опинилися в Україні як мігранти, з наукової точки зору є некоректним. Спекуляції навколо 130 етносів є не чим іншим, як свідомим фальшуванням етнічного складу населення України.

Володимир СКЛЯР,
етнолог, канд. іст. наук, Харків
Газета “Український простір” №6 (14) від 15 березня 2009 року