– З маловідомого – 

Наш колектив аматорів-однодумців вирішив дослідити такий собі мінізріз бурхливих подій Другої світової війни. У підсумку ми з’ясували деякі подробиці того часу, з якими хочемо познайомити співгромадян. У своїх польових дослідженнях відштовхувалися від «Книги Пам’яті України» (КНП) – картотеки загиблих за даними райвійськоматів (РВК), а також опитали багато свідків подій.

Почнемо з інтригуючого. На наш подив виявилося, що одні й ті самі радянські військовці під час Голодомору 1932-1933 рр. блокували село і знаходилися в ньому ж під час Другої світової війни. Схоже, що заселилися на “звільнені” місця… А чим же займалися ці військовці у війну?

Кількість тих, хто зник безвісти, в Харківській області по населених пунктах складала 50-80 %. Ми дізналися, що не усі вписані в Книгу Пам’яті України, і що у зниклих безвісти уривався зв’язок із рідними після мобілізації. Про те, що мобілізацію проводять так звані «польові військомати», у Книзі Пам’яті України не згадується. Треба мати на увазі, що масову мобілізацію проводять не відразу після «визволення», а десь у середньому через півроку (від 3 до 7 місяців). Якщо з тих, хто був мобілізований польовими військоматами, ніхто не повертається, але й не потрапляє у шпиталь чи полон – це може бути 100 % зникнення. «Похоронки» на цих вояків до родичів надсилалися на звичайному аркуші без підпису воєнкома, але з печаткою сільради або нотаріальної контори. На цих документах не вказано номер військової частини, номер польової пошти і де ця людина загинула. У Міністерстві оборони на цих людей немає жодних даних.

На тих, хто був мобілізований районним військоматом і загинув на фронті, рідні отримували «похоронки» на форматному бланку з печаткою РВК і підписом воєнкома. Там було вказано, де ця людина похована, № в/ч або № п/п.

 

Але можна зустріти і третій вид «похоронок», які мають червону печатку РВК і червоний підпис воєнкома. Ці «похоронки» видаються після втручання в архіви РВК органів НКВС і після зміни воєнкома. Унікальним є 3-й том «Книги Пам’яті України» Житомирської обл., в якому містяться дані по загиблих трьох районів. Володарсько-Волинський мав 35 % зниклих безвісти, Дзержинський – 11 % і Ємільчанський – 5 %. А чому така мала кількість зниклих у Ємільчанському районі? А тому, що там рейдували групи УПА і правоохоронні підрозділи несли втрати… (див. Житом. обл., Т. 3, с. 519).

«Книга Пам’яті України» дуже цікава для місцевих досліджень. Наприклад, можна дізнатися, що після «визволення» за 1943 рік (Харк. обл., Т. 3) кількість зниклих безвісти майже удвічі більша ніж за решту 1941, 1942, 1944, 1945 роки разом узяті. А кількість зниклих за вересень-грудень 1943 р. вдесятеро перевищує кількість тих, хто зник безвісти у 1945 р. У Східній Україні люди масово зникають безвісти у 1943 – на початку 1944 рр., у Центральній – у 1944 р., в Західній – у 1945 р.

У жодному з музеїв Другої світової війни ви не знайдете «похоронок». Ось «Книга Пам’яті України», Харківська область, Т. 3, Андріївська сільрада, с. 68-102: вписано 886 осіб, а «похоронки» є тільки від №1820 до №1840. Це означає, що до «Книги Пам’яті» потрапила менша частина прізвищ загиблих осіб. Картотека загиблих РВК була вилучена у 2004 р. і відправлена у Київ для того, щоб розмістити її в музеї, який збудують. Із картотеки скоріш за все можна дізнатись, що картки на зниклих були заведені (і то не на всіх) через кілька років після їх знищення, як і на довоєнних репресованих.

Наостанок наведемо головні ознаки того, що насправді ваші рідні могли бути страчені в часи Другої світової війни органами НКВС:

1. Зник безвісти, увірвався зв’язок з рідними після мобілізації.

2. Довідки про смерть (похоронки), видані рідним загиблого, мають печатку, яка не належить райвіськомату.

3. Довідку видано не на форматному бланку, без підпису воєнкома.

4. Відсутня інформація на цих людей в архівах Міноборони СРСР.

5. Прізвища страчених можуть бути відсутні у “Книзі Пам’яті України”.

Віктор ЛЕВКО,
газета “Український простір”, №1 (49) від 01-14 січня 2011 року