Із року в рік, в листопаді «ліві» активно нагадують нам про те, як гарно жилось при радянській владі.

А я розповім про свою двоюрідну бабусю Лєщук (дівоче прізвище Моргун) Єву Тимофіївну. Народилася вона і жила в селі Хоровець Славутського району Хмельницької області.

До війни ця територія була «совєцькою». То ж що таке «голодомор» бабуся знала не з розповідей. Пухли, їли кропиву, лебеду і все, що могли.

Якось пішла вона в поле і назбирала (уже після жнив) жменьку колосків жита. Охорона побачила. Результат простий – тюрма, каменоломня в Клементовичах. Це ж так «корисно» для молодої дівчини, яка забула вже коли по-справжньому їла, справжню їжу. Хоча б хліб.

Під час війни «евакуювали» нашу бабусю до… Сибіру. На тамтешніх ріках ліс сплавляла. Як розказувала, то нам з братом моторошно було. Працювала в холодній-прехолодній, крижаній воді. В надзвичайно тяжких і страшних умовах. Загинути могла в будь-яку хвилину, послизнувшись на черговій деревині.

Але вижила, повернулася додому.

Вийшла заміж за Миколу. Наче б то тільки і живи. Але і тут «совєти». Дід працював в колгоспі їздовим. Одного разу, посеред зими, важко захорів – було запалення легенів. Але прийшли ті ж «рідні» представники «тогочасної влади» – треба їхати. «Ти придурюєшся,» – сказали. Дід поїхав. А назад привезли. Помер на колгоспному возі. Бо «видумав» собі хворобу.

Бабуся набагато пережила свого чоловіка. Померла в 2011 році. А «добре» життя залишило про себе згадки – ревматоїдний поліартрит. Це пам’ять про Сибір. До сих пір не можу забути її страшенно викручені руки, котрими вона ще щось намагалася робити.

Від «ситого» життя – захворювання шлунково-кишкові.

Писала я цей матеріял вночі, напередодні поминальної Дмитрієвської суботи.

Світла пам’ять нашим двоюрідним бабусі Єві та дідусеві Миколі, котрого ми з братом бачили лише на фотографіях.

Світлана ДОВБНЯ,
Харків