Як українська та російська мови програмують особистість
Уривок зі статті Дмитра Пташки

“[…] Так от, коли «граждане» були чимось незадоволені настільки, що зважувалися на «восстание» (до речі, таке відчуття, що в кожному з них значну роль відігравали саме українці, інакше чому б «русськіє» цих сміливців називали «повстанцами», а не «восстанцами»?!) проти «влади» (від слова «владнати», дати лад; москвинський відповідник походить від слова «волость» – область, частина території, тобто, «власть» з точки зору «русськіх» – це лише контроль над територією) і виходили на вулиці, що, правду кажучи, відбувалося вкрай рідко (на Московії було лише 5 повстань за 800 років, себто, десь 1 раз на 150(!) років), то їхній володар з ними не панькався.

Всі ці заколоти ним жорстоко придушувалися за допомогою більш численного війська. Взагалі, складається враження, що для москвинів вирішувати будь-які питання силовим шляхом то є усталений і освячений століттями звичай. У них якщо «большинство» то «подавляющее» (від слова «давить». На противагу цьому українці свої суперечки на зборах громади звикли вирішувати мирно, зважуючи усі «за» і «проти», через що наша більшість зветься «переважаючою»). Якщо раптом «русському» доведеться попросити про щось, то він, як це прийнято на Московії, обов’язково додасть своє ультимативно-погрозливе «пожалуйста» (від слова «пожалуй»=>«пожаловать»=>«жаловать»=>«жалую» – віддаю, відчуваючи невимовне горе, «жаль» (слово-основа цього рядочку; звідси «жалование», а також ритуальна фраза усіх податківців і грабіжників з великої дороги «Добро пожаловать!»)! Зверніть увагу, що ввічливим у цих дикунів вважається звертання утворене від наказової(!) форми дієслова першої особи однини – «пожалуй», тобто, віддай! Що тут скажеш, типова вимога для окупантів… Натомість український відповідник «будь-ласка» є лише стягненою формою вислову «будьте такі ласкаві (люб’язні)»). Якщо в Україні закон «набуває чинності», то на Московії він чомусь «вступает в силу».

Українці свої слова відмінюють (від слова «відмінність»), тоді як москвини – «склоняют» (від слова «склонять» – згинати). Цікавим є і ставлення обох народів до своїх національних символів. Якщо українці співають про те, як вони калину, що впала, обов’язково піднімуть, то «русськіє» про те, як вийдуть в поле, щоб свою березку «заламати».

Як Ви розумієте, москвини збираються в омріяне ними «подавляющее большинство», зовсім не для того, щоб потім пасочки ліпити. Вони йдуть на війну, щоб здобути «убедительную» (від дієслова «бедить» – нести біду, таким чином «убедительный» – той, що відвів, уніс біду) «победу» (від слова «победить», буквально – принести біду. Поєднання цих двох понять викликає стійкий когнітивний дисонанс на кшталт: «да нет, не знаю». Таке враження, що фіни і досі не до кінця опанували болгарсько-український суржик, через що вживають слова, насмикані ними з обох мов, абияк). Для порівняння, українська «перемога» – це зробити більше ніж ти можеш, здолати себе, докласти надзусилля для досягнення мети.

Синонімом до нього є слово «звитяга» (від поняття «витягти», буквально – піднести свій стяг над супротивником). Цікавинка полягає в тому, що в «язичку» неможливо сказати «я победю» – увесь досвід їхніх пращурів заперечує таку можливість! На підтвердження цієї тези москвини навіть відповідну приказку створили: «Один (татарин) в поле не воин!». Тому тільки орда, тільки хардкор! До речі, «він, вона, вони» «победить» все таки можуть, а от «я» – категорично ні! Ось так за допомогою мови і формуються характерні риси нації: зневіра у власні сили і підсвідомо закладена необхідність збиратися до купи, щоб врешті-решт створити «подавляющее большинство» і на чолі з «сильною рукою» понести своїм сусідам біду!”

Які будуть думки?)

Більше тут – http://uainfo.org/blognews/527023-yak-ukrayinska-ta-rosyska-movi-programuyut-osobistst.html