До 9 травня. Фронтові дороги діда Федора

Пережитого моїм дідусем офіцером-фронтовиком Федором Йоновичем Шевченком вистачило б не на одну долю. Він вижив під час страшного голоду 1932–1933 років, пережив окупацію, пройшов фронтовими дорогами, був поранений в бою та з рештою продовжив звільнення Батьківщини від фашистів, а після війни — нелегку офіцерську службу.
З раннього дитинства я пишався тим, що він — ветеран війни, зачаровано слухав різні армійські історії, з гордістю розглядав його бойові нагороди. Серед них ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни, медаль «За бойові заслуги»…
Бойове хрещення
Дід Федір походженням зі старовинної козачої родини, яка проживала в селищі Лихівка Дніпропетровської області. З початком війни він палко прагнув на фронт, але не підлягав призову через неповноліття.
Добре запам’яталися розповіді про суворі роки окупації, переслідування поліцаїв, які намагалися відправити його на роботи до Німеччини. На вугільних шахтах Рура, тоді вже змушено, у нелюдських умовах працював його старший брат Костянтин.
Після визволення Дніпропетровщини його відмобілізували до лав Червоної армії. Перед фронтом за декілька місяців опанував спеціальність артилериста в одній із навчальних частин у Сибірі. Відмінний атестат про середню освіту дозволив у короткий термін служби стати старшим сержантом — командиром протитанкової гармати.
Перше бойове хрещення для діда сталося під час наступу військ Третього Прибалтійського фронту навесні 1944 року. За наказом командування їхній окремий винищувальний протитанковий дивізіон кілька разів за день змінював позиції. Доводилося щоразу заново окопувати гармати, проводити інженерні роботи тощо.
Після чергової передислокації стомлені протитанкісти вирішили перепочити. По можливості замаскували гармати гілками від дерев. Аж раптом хтось відкрив по них вогонь… Це був німецький бронепоїзд, який за кілька хвилин міг опинитися в тилу дивізіону та розстріляти незахищену вогневу позицію артилеристів.
Розрахунок, яким командував дід Федір, під шквальним обстрілом противника одним із перших відкрив вогонь та підбив фашистський паротяг. Наступними залпами були виведені з ладу танкова башта та кулеметні амбразури. Від безвихідної ситуації німецькі «залізничники» кинули білий прапор.
Врятувати Бойовий Прапор
Якось під час маршу їхній підрозділ потрапив під вогневий удар противника, де дід отримав сильний опік спини від розпеченої ракетами та снарядами землі. Далі була стрімка атака ворога. В живих залишилося лише шість солдатів дивізіону, серед яких був дід Федір.
Уцілілі бійці змогли врятувати Бойовий Прапор дивізіону. Через деякий час їхній підрозділ отримав поповнення. Для штурму позицій на підступах до Риги окремий дивізіон був приданий для вогневої підтримки одного зі стрілецьких полків. Під час наступу на ворожі позиції його гармата знищила декілька легких дотів та кулеметних точок. Однак біля гармати розірвався снаряд… Діду Федору осколками розтрощило коліно, поранило передпліччя та кисть руки. Переборюючи біль, він зумів командувати ввіреною йому вогневою одиницею до кінця бою.
Після війни дід навчався у Кірсановському кавалерійському училищі імені Першої кінної армії, яке закінчив з відзнакою. Курсантів-відмінників удостоїли сфотографуватися на згадку з маршалом Радянського Союзу Семеном Будьонним, який на той час очолював інспекційну перевірку училища.
Далі офіцерська служба діда Федора продовжилася в Монголії, на Далекому Сході та Закарпатті, де він передавав свій фронтовий досвід необстріляним солдатам та офіцерам.
Закінчив офіцерську службу дідусь на посаді помічника командира гірсько-артилерійського полку з кінної справи у військах Прикарпатського військового округу.
Вже майже 15 років як він пішов з життя. Проте світла пам’ять про діда Федора і до сьогодні живе в серцях нашої родини, де свято шануються та підтримуються офіцерські традиції його синами та онуками.
Два сини фронтовика пішли його стопами. Мій дядько Валентин — воїн-інтернаціоналіст — був начальником штабу, першим заступником командира 398 танкового полку 128 механізованої дивізії, а батько Віктор командував авіаційною ескадрильєю у полку винищувальної авіації. До речі, сьогодні його молодший син Віктор та троє онуків дідуся Федора виконують бойові завдання в зоні проведення антитерористичної операції, захищають свою рідну України, як їх змалку навчав дідусь.

Валентин ШЕВЧЕНКО,
Військовий журналіст.