Пам’ятати Війна вже не така повномасштабна, – кажуть телеглядачі. Люди втомилис…
Пам’ятати
Війна вже не така повномасштабна, – кажуть телеглядачі. Люди втомилися від війни, в країні криза і треба йти далі, – аналізують, гарно навчені, менеджери. Кількість жертв значно зменшилась, – підсумовують речники ЗСУ та АТО.
Ми слухаємо їх, погоджуємось та заспокоюємо себе більш менш втішними новинами із зони АТО. Ми хочемо чути про поставку нової зброї в українську армію, про нагородження військових та волонтерів орденами, пишаємось героїчними історіями з фронту та сваримо владу за сумнівні досягнення у політичній та економічний сферах.
Але. Є речі, які нам би ніяк не хотілось бачити – це обличчя жінок, що по всій Україні кожного дня продовжують ховати своїх синів та чоловіків. Сьогодні це було в Харкові. Він вирішив, що повинен зробити більше. Він пішов добровольцем. Розвідка – це один із найсерйозніших підрозділів будь якого батальйону Збройних Сил України, куди зазвичай потрапляють найкращі військові. Клюєв Сергій Борисович був розвідником.
Сьогодні із ним прощалися. Близькі дуже важко переживали цю втрату. Родичі та друзі дякували Сергію за його любляче серце та мирне небо. Товариші по службі, які їхали з ним в одному авто, і які, чудом лишилися живими після вибуху на фугасі сьогодні також були поряд та в усьому допомагали родині. Провести в останню путь Сергія прийшли і волонтери, які особисто через нього забезпечували усім необхідним 22й батальйон, в якому він служив.
Як розповідають товариші Сергія, він завжди був лідером, першим йшов на завдання, нічого не боявся, вирішував складні проблеми, у тому числі й юридичні, бо по професії раніше працював адвокатом, координувався з волонтерами та піклувався про інших солдат. Він був другом для всіх, але тепер його нема.
Нам важко читати такі новини і набагато легше просто скоротити історію та записати короткі відомості у статистику. Але весь час, поки ми маємо можливість спокійно сидіти у своєму кріслі, переглядаючи новини та публікації про події в Україні і, зокрема, на Сході, ми маємо дізнаватись про наших героїв, пам’ятати їх, шанувати, особливо з нашого міста. Тільки дивлячись в обличчя жінок, що назавжди прощаються з найдорожчими людьми, ми ніколи не перетворимось на сухих статистів, а назавжди закарбуємо в своїх серцях ту біль, яку переживає Україна вже другий рік. Тільки так ми навчимось цінувати мир та тих, хто його виборює для нас.
Пам’ятатиВійна вже не така повномасштабна, – кажуть телеглядачі. Люди втомилися від війни, в країні криза і треба йти далі, – аналізують, гарно навчені, менеджери. Кількість жертв значно зменшилась, – підсумовують речники ЗСУ та АТО.Ми слухаємо їх, погоджуємось та заспокоюємо себе більш менш втішними новинами із зони АТО. Ми хочемо чути про поставку нової зброї в українську армію, про нагородження військових та волонтерів орденами, пишаємось героїчними історіями з фронту та сваримо владу за сумнівні досягнення у політичній та економічний сферах.Але. Є речі, які нам би ніяк не хотілось бачити – це обличчя жінок, що по всій Україні кожного дня продовжують ховати своїх синів та чоловіків. Сьогодні це було в Харкові. Він вирішив, що повинен зробити більше. Він пішов добровольцем. Розвідка – це один із найсерйозніших підрозділів будь якого батальйону Збройних Сил України, куди зазвичай потрапляють найкращі військові. Клюєв Сергій Борисович був розвідником. Сьогодні із ним прощалися. Близькі дуже важко переживали цю втрату. Родичі та друзі дякували Сергію за його любляче серце та мирне небо. Товариші по службі, які їхали з ним в одному авто, і які, чудом лишилися живими після вибуху на фугасі сьогодні також були поряд та в усьому допомагали родині. Провести в останню путь Сергія прийшли і волонтери, які особисто через нього забезпечували усім необхідним 22й батальйон, в якому він служив. Як розповідають товариші Сергія, він завжди був лідером, першим йшов на завдання, нічого не боявся, вирішував складні проблеми, у тому числі й юридичні, бо по професії раніше працював адвокатом, координувався з волонтерами та піклувався про інших солдат. Він був другом для всіх, але тепер його нема. Нам важко читати такі новини і набагато легше просто скоротити історію та записати короткі відомості у статистику. Але весь час, поки ми маємо можливість спокійно сидіти у своєму кріслі, переглядаючи новини та публікації про події в Україні і, зокрема, на Сході, ми маємо дізнаватись про наших героїв, пам’ятати їх, шанувати, особливо з нашого міста. Тільки дивлячись в обличчя жінок, що назавжди прощаються з найдорожчими людьми, ми ніколи не перетворимось на сухих статистів, а назавжди закарбуємо в своїх серцях ту біль, яку переживає Україна вже другий рік. Тільки так ми навчимось цінувати мир та тих, хто його виборює для нас.